ACM 2025 Part I. The inception.

Подія, яку нам пощастило відвідати, виявилася настільки грандіозною, що її детальний опис я бачу у форматі серіалу, адже контенту на сезон вистачить точно. Втім, за відсутності у мене відповідного ресурсу я зроблю це так, як вмію. Тож всіх, кому заходить поєднання довжелезного тексту із купою не дуже якісних фото, запрошую у цю подорож до раю для петролхедів, атмосферу якого я спробую передати якомога докладніше.  

Отже, пʼятничним ранком ми із родиною двома автівками вирушили до найбільшого європейського осередку американської «кар калча» - щорічного ралі американських транспортних засобів “American Cars Mania XII”. За двадцять хвилин їзди чудовою трасою ми вже були в райцентрі Сілезького воєводства, місті Катовіце, де того дня зібралися американські автівки не лише з цілої Польщі, але й з низки інших європейських країн. 

Невдовзі ми залишили Душу на парковці і в складі екіпажу Челенджера із дивною купюрою на склі вʼїжджали на поле в компанії інших учасників цієї величної «імпрези».

Побачене одразу ж позбавило мене дару мовлення, що не залишилося непомітним для моєї дружини:

-Подобається?

-Мгм… Ееее… Вау! 

Адже дитина позаду, як я можу висловити свої враження від побаченого без шкоди для репутації культурного і вихованого батька?

Дружина питає, що воно таке, а я попри те, що нібито все впізнаю, не можу згадати жодної назви, бо в голові білий шум та лише одне словосполучення - «це п…ць!». Адже протягом життя я на це все слиною монітор поливав, а тут воно перед очима рухається, гарчить і в ті затьмарені очі пил кидає:

Очманіти! А це навіть не початок, бо пʼятниця попри те, що свято, все ж для багатьох робочий день, і навіть до відкриття вистави для відвідувачів ще залишається пара годин.

На цьому фоні  С8 Корвети, що, відверто кажучи, і до того не дуже мене цікавили, сприймаються, як пересічні Деу у міському трафіку.

Те ж стосується і моїх братів по конюшні, що заїжджали на івент цілими пачками:

Тим часом нам треба було знайти і собі місце під цим спекотним техаським сонцем. Здається, очевидним рішенням було б знайти місце серед сотні  modern Челенджерів, розкиданих по полю . 

Але я чомусь не відчував, що ANEMOIA буде там у своїй тарілці, натомість було чітке бажання знайти тарілку більш вінтажну, з якогось бабусиного сервізу.

Звісно, я не зміг пройти повз низку Hellcat та Shaker, зокрема в моєму улюбленому зеленому кольорі F8…

Також порадів передрестовому Classic, власник якого, як зʼясувалося пізніше, колись приїхав зі Львова.

Хоч там як, а стилістично це все сток і особисто мені там надихатися нема чим, крім самого «шейкера» звісно. 

В такому контексті для мене більш цікавим був SRT Charger першого випуску, ба більше дванадцять років тому я ледь не став власником саме такого седану і дотепер вважаю його найхаризматичніш ітерацією цієї моделі:

Водночас характер доопрацювань тих автівок, в яких ті доопрацювання мали місце, був дуже далеким від мого уявлення про прекрасне. Адже це кращі представники «нової течії», а оце все золото-діаманти-ламбодверцята навіть фотографувати було зашкварно.

Отже дивлячись на представників Challenger комʼюніті  і їхню реакцію на мою автівку, я не відчував, що вони дійсно my people. В свою чергу власники класики здебільшого забронювали для своїх команд величезні майданчики у найбільш вакантних місцях і з першого погляду було видно, що то якась інша каста. 

Втім, їхня реакція на Челік була набагато більш жвавою, що можливо обумовлено віковим погіршенням зору і, як наслідок, невірного трактування року походження мого Челіка. Адже загалом молоді на фесті було не дуже багато.  

Місце в епіцентрі подій недалеко від головної сцени ми все ж знайшли, і виявилося воно набагато кращим, ніж то здавалося на початку. 

Огороджений парканом трак-генератор з одного боку допоміг нам зафіксувати парасолю, бо підставка виявилася занадто легкою для таких вітрил.

Вільний простір з іншого боку дозволив поставити Додж під кутом, а не на зразок парковки супермаркету, як у польської фундації Mustang навпроти.

Отже місце зручне, безпечне, оглядове і сусіди приємні, хоча і зовсім не тихі.

Той G.T.O. на прямому вихлопі у відповідності до переднього номерного знаку гарчить, як пекельне створіння, але це зовсім не той випадок, коли це когось могло б дратувати:

Тож стали, розпакувати речі, трошки отямилися, підготували автівку до світлин за допомоги дитячої праці і пішли отримувати свої пакети учасників.

Коли повернулися до автівки, то до C4 Корвету за нами приєднався чудовий Thunderbird…

…а до сусідського G.T.O.  - Buick Le Sabre і неймовірна Riviera (здається ʼ72):

Отже, попри те, що ми не поїхали до класики,  класика сама приїхала до нас: 

Складно передати всі ці емоції, що накотилися на мене після того, як перший шок від побаченого зійшов нанівець. Після останніх трьох років української жахливої реальності занурення в цей світ вільних безтурботних і - що найголовніше - щасливих людей викликав потужне відчуття безвихідності. Адже наша реальність перед війною все одно не була навіть трохи наближеною до буденності Польщі. Потойбіччя…

Стрілку мого вимірювача реальності змусила піти далеко за межі шкали не стільки сама можливість буквально доторкнутися до будь-якої з моїх дитячих мрій, скільки відчуття причетності до цього петролхедського свята. Адже про це свідчили не лише браслети на наших руках, бейджи учасників та сувенірні футболки…

…але й найбільш сюрреалістичний фактор - як то присутність моєї автівки в епіцентрі цієї феєрії V8 віком понад півсторіччя, серед яких вона між іншим не виглядає чужерідно.

Втім, на годиннику лише перша година дня, і все найцікавіше попереду. Тож час збирати себе до купи та йти роздивлятись цей новий дивовижний світ, ба більше протягом трьох днів фестивалю на дрег-стріпі та біля сцени постійно щось відбувалося. А ми ще навіть десяту частину автівок не передивилися попри те, що багато з них проїжджали повз нас:

Однак, про автівки я розповім пізніше, бо на шляху до умовного початку поля мене привабив характерний звук рядної дизельної «шістки».

Заїзди ретро траків дрег-стріпом надовго затримали нас від огляду експозиції. Їхали вони не дуже швидко, десь на рівні пересічної малообʼємної автівки, але чорний дим, пісня отих всіх Камінзів, Маків та Детройт-Дизелів, гуркотіння ретардерів дорогою до старту - це щось неймовірне!

Не кажучи вже про те, що я до того бачив подібне лише у роліках в YouTube.

Однак, яким би мелодійним не було звучання величезного дизеля, V8 все одно краще.

Отже після початку дрегу легкового ми залипли там ще на пару годин, а дрег-заїзди між тим тривали протягом цілого дня. 

Легковий дрег сюрпризів майже не приніс. Хелкети жорстко псують старт і не завжди встигають наздогнати та випередити суперників до фінішу. Звісно було щось насправді швидке, але особисто я часу кращого за 11.8с не побачив. Тим часом, дуже здивувала легкість, з якою Grand Cherokee та Durango, як ті реактивні цеглини, знищують С8 Корвети. Йдеться звісно про версії TrackHawk і до того ж однозначно не стокові. 

Вдосталь наковтавшись пилу, із фантомним виттям компресорів у вухах ми повільно пішли до сцени. Швидко йти було неможливо, адже купа тентів із різноманітним мерчем постійно зупиняла мене на шляху. Ну як можна пройти повз такі цікавинки?

Принаймні не роздивившись асортимент. Якби мені вдалося знайти там білий R/T 1971, то гаманець однозначно б постраждав, але на щастя «шоколадних цукерок» цього разу не було:

Ба більше від пошуків відповідної іграшки постійно відволікав черговий «мастерпіс», що гуркотів повз:

Сцени ми врешті дісталися, але розповідь про це я напевно перенесу до наступного допису, позаяк вмістити ті величезні валізи фоток і емоцій у багажник одного оповідання цілком неможливо. Навіть якщо кришку не закривати.