Мій перший Закордон, або досвід Євробляхерства

Історія починається в 2019 році, коли Євробляхи були в моді, і було «вигідно» їх приганяти.

Лютий місяць.
Мені, як людині, яка ще не була закордоном, було цікаво там побувати, тим паче пригнати авто своїм ходом.
Ніби і страшнувато, але все законно та захоплююче.
Поїхали.

Я тільки кинув стару роботу, та почав працювати на себе, ивчав тему електрокарів, нульове розмитнення тоді було.

Познайомився з "коллєгою", який мав в Литві дружину, та трохи приганяв якісь авто.
Багато хто казав, не май з ним звязків, бо він не завжди все робить правильно.
Але я завжди вчусь на власних помилках.

А ще і закордон манив.
З білоруссю тоді були питання, авто через неї не гнали, їхати треба було через Ковель, а це декілька країн, що не могло не радувати.
Домовляємось, він бере квитки на літак.

Їду в Бориспіь, сідаю в Літак, він мав мене зустріти вже там.

Літак якийсь стрьомний та малий.

Я вже думав буде Боінг)
Місце в проході.
Сиджу дивлюсь у вікно, кажу сусуіду, що ніколи не літав, той сміється.
«Ви на конях пересувались чи що?»
Смішно, але так, тільки на залізних.
Поступається мені місцем, я біля вікна.
Хоч і летіли ввечері, але захвату не було меж.

Година і ми в Ризі.

Літак, проживання, все оплачує знайомий, мій заробіток був 300$, якщо не помиляюсь.

Легкі гроші, подумав я)

І погнав.

Історія для митників була типу, я прилетів до знайомого, на кордоні спитали адресу та готель, все було вивчено, пропустили.
Там стояли такі круті літаки.
В порівнянні з нашим, ми ніби на жигулю копійці приїхали, а всюди стояли Бентлі.

Зустрів, погуляли Ригою, сідаємо в авто, їдемо відразу в Естонію, Талін.

Серед Прибалтики, Естонія виглядала найбагатшою.
Як будинки, так і автомобілі на дорогах.

По місцю зайшли на кальянчик.
10євро десь було.

Переночували там в якомусь мотельчіку, приїхали пізно, ключі в скринці на рецепції, нікого нема, все прикольно, зранку пробіжка по Фінській затоціі, фуршет, файно.

Мені поки все подобається.

Їдемо за корчами з аукціону, які були виграні в Естонії, і про які я дізнався вже на місці прильоту.

Перший був пиж, удар в задню частину, завели, норм, доїдемо.
Другу тільки лафетом, там вони в оренду на кожному кутку були.

Пижик був десь 350 евро, інша фієста ніби, вже не згадаю, десь 250.

А план, в мого товариша був геніальний.
Пригнати ці авто в Латвію, продати швидко, і заробити на авто, яке я мав гнати, бо бабкі він видно вже витратив, з тих, що дав замовник.

Цікавий там був аукціон, було все від авто/мото, до мобільних телефонів і різного приладдя.
Коллега вхапив ще пару айфонів битих, якусь кавомашинку, сказав замінить екрани і продасть.
То вже був дзвіночок)

Женемо тачки.
Я на пежо, він лафетом тягне іншу.
Їхати не багато,але стільки цікавого по дорозі.
До речі, я їхав з битою сракою, тому копи могли мене гарно вжарити, але оминулось.

Приїхали в Єлгаву.
Недалеко від Риги, гарне містечко зі своєю архітектурою.
Багато було радянського наслідку, але настільки збереженого стану, що я іноді дивувався.

Жив я тоді в гуртожитку.
Радянська архітектура, як в Києві, але збережене все дуже гарно.

Старі вікна, шпалери, навіть лічильники старенькі.

В кімнаті був сам, на 4 ліжка, тож спав, де заманеться.
Душ був спільний, але поки студенти спали, я міг туди сходити ввечері.
Вікна виходили на площу, де тоді була виставка льодових скульптур.

Я був на першому поверсі, але шуму та вечірок там не було, все тихо та гарно.

Ввечері спробував Рижський бальзам, потім історія була з його доставкою в столицю.
В магазинах багато цікавих товарів, наприклад оселедець в великих банках залізних як протитанкова міна, теж їх трохи привіз батькам.

Багато дорослих, спілкувались російською, а от молодь, мене вже не розуміла.
Тому в цілому, можна було без англійської там пересуватись та спілкуватись.

День другій.
Приїхали в гаражі, в того колєгі було ще пару проєктів, які він почав сам готувати до відправки в Україну.

«Шпаклювати вмієш?»
Запитав він мене, і ту мені стало не по собі.
Рабство?)
Кажу вмію, але я тут по іншій задачі, що з машиною?
-поки чекаємо.

Добре.
Поїхали ми тоді на якусь розбірку за деталями для автівок.

Кілометрів 100 в одну сторону.
Цікаві місцини, частково дорога через ліс.
Церкву там одну закинуту побачили.
В пижа тоді ледь бампер не згубили.

Дорога хоч і була в лісі, але рівніша нашого асфальту.

Я з собою брав фотоапарат Зеніт, хотів трішки попрацювати з плівкою.

По приїзду, почав шукати спорт зал, зрозумів, що я тут не на день точно.
Тренер колись казав: доки усі шукали бари в нових місцях, я шукав СпортЗал і лазню.

По гугл карті знайшов поруч зальчік.
Десь 5 євро заняття, і тут я відірвався.
Бо в нас максимум були гантелі 45кг, а тут цілих 60 штучка, беру.
Трошки полякав місцевих і пішов додому.

На ранок, вирішив пройтись містом.

Тут був місцевий музей, велика часівня, яку знищили німці, але її лишили в такому стані на згадку про ті лихі часи.

В музеї багато місцевої культури, навіть 3D окуляри для різних фото та анімаційних відтворень міста.

Багато відвідав костелів.
Вони були готичні, монументальні, тягнулись до неба своєю величчю та сірістю.

І одна ПЦ була, сині куполи, купа золота.

Ніби прихильники блискучого там збирались.

В костелі побував в неділю, не розумів правда поличку, як впиралась в коліна, думав то для ніг, але сидіти так було незручно, якось в стелю дивишся.
Потім вже побачив, що то для колін, на яких стояли віряни, в нас такого не зустрічав.

Ще був місцевий ліцей, катерининского палацу копія ніби, того що в пітері.

День чотири.
Знову ранок з гаражів.

Всі там курять, щось собі балакають.
Колега планує щось шпаклювати і красити, а хлопці місцеві мене якось запитали: як ти сюди потрапив, цей хлопчина точно не надійний.

Ну я ще не в таких ситуаціях бував, тому це для мене як пригода.

Сидіти на місці точно не було бажання, і я придумав поїхати до Юрмали.

Море.
Що на мото, що на автомобілі, це завжди була моя стихія до подорожі.
І я мав намір поїхати туди, хоч там і затока.
Вже потім, побачив місце ДТП Цоя в інтернеті, але чомусь не поїхав далі, мабуть грошей на паливо не було.

Хоча планував туди прокататись на мотоциклі потім.

Дорога була крутою.
Я сам, на Пижику, з битою сракою, їду автобанами.
До речі, всі білборди були на відстані від дороги і не кидались в очі.
Мабуть то якась норма, щоб вони не заважли.
В нас навпаки, все на очі лізе.

Доїхав нормально, побачив море, пофотографував будинки, вони там були дуже круті.
І стиль життя, мені дуже імпонував.
Не великих заборів, як в нас, ні величезних негарних віл.
Все красиво, маленькі паркани, на вінках навіть шторів нема, видно людей.

Знайшов провулок, яким і потрапив до моря.

Море було не як в Одесі.
Воно здавалось над берегом, і не видно було далеко.
Ніби вода вище ніж пляж.

Там побачів дідуся з паличкою, який повільно йшов до моря, а далі став, і довго вдивлявся в його велич.

Було прохолодно, тому я там довго не затримався.

Доїхав теж без пригод.

Ввечері вирішив прогулятись містом.
Накупив трішки подарунків додому.
Відчуття було таке, ніби в радянському союзі колись мама з Польщі привозила купу гостинців.
Так і я.

День пʼятий.

Зранку вирішив насісти на колєгу, кажу треба їхати.
Немає в мене часу тут перебувати.
Їдемо на гаражі, до того Фордіка, а воно не заводиться.
Ледь якось запустили його.
Їдемо з Єлгави в Вільнюс, там мали ще якесь корито забирати, і він на ньому поїде назад.
Але моя дорога була в Україну точно.

Ось так замело шлях, а гуми в мене не було зовсім.

На приборці горіло все що можна.


В ходу була велика вібрація, тому я про це повідомив «напарника», по нелегкому бізнесу.

Заїхали на якийсь сервіс, приговорили гранату та піввісь.
Форда чинять.
Весь день ми провели десь в Вільнюсі, вже і не памʼятаю, що ми там робили, але тут було не так цікаво, як в Ризі.

19.00.
Авто готове.
Колега пропонує ночувати, і завтра їхати.
ЄЄЄ нііі.
Наночувався вже вдосталь.
Пригаю в авто, і жену по навігатору, який грузив для офлайн карт.

Вся дорога була нічна.
В 19 вже темно було, Зима.

І от тут, я зрозумів, що це фейл.

Іноді, навігатор виводив мене на переправу.
Просто великий деревʼяний пліт, який стояв на березі і там нікого не було.
Зробив крюк, повернувся.
Потім були глюки, одноманітна дорога, все таки давала про себе знати.
Затримуватись сильно не хотів, тому на пів годинки-годину зупинявся на заправках для сну, і знову 3-4 години дороги.
Гума на Фордіку була не дуже, іноді трапляв на нерозчищені від снігу дороги, і мене просто кидало куди могло.
Раз навіть ледь не вилетів кювет, добре зорієнтувався.

Далі Польща.
Кордонів, як таких не було, просто КПП, через які я їхав без зупинок.
Біля початку кордону був гарний і великий ліс.
Села були дуже схожі, всюди обмежувачі швидкості, які видно здалеку, одноманітні костели в центрах сіл.

Мав приїхати на кордон десь 5-6 ранку, думав то моя стратегія, і я його проскочу швидко, поки усі сплять, ага.

На кордоні була велика черга і чергували поліцейські, вони вказали мені кінець ряду, і я поїхав туди.
Але були і ті, хто вирішив зрізати по зустрічці.
Копи реагували швидко, але вони не їхали в кінець черги, а прямували в відділок, мабуть штрафи були по місцю там)

Ніч не спавши, черга була кошмаром.
Десь три кілометри.

Іноді їхали швидко, іноді годину стояли.

І от тоді, можна було заснути, і тебе усі обїжджали.

Я завжди сигналив, якщо хтось не рухався, але іноді сигнали не будили людей, тоді я стукав.

Фури стояли правіше, в них своя черга, легкові зліва.

Деякі кадри користувались цими випадками, і часто обїжджали сплячих, але і тут копи реагували, хоча усіх не упакуєш.

В черзі познайомився з хлопцями, вони купили товаришу Таурежика, і мали святкувати його ДН на новій машині, а святкували його в черзі.
Їм було простіше, один спить, інший чергу стереже.
Тому я просив їх в мене пушити, коли засну.

Багато цікавого там було в черзі.
Іноді навіть читав,щоб не заснути.

Всього і не згадаєш, все як в тумані.
Але вивіска про кількість ввезеного товари мене розбудила.
"Не більше літра алкоголю на людину"
Що?
Я пів сумки того бальзаму набрав.
Пихаю усе в шкарпетки, куди тільки можна.

На кордоні, поляки були чемні, все швидко пройшли, відкрив сумку, ніхто навіть не рився там, пропустили швиденько.
Наші шось копошились, довго думали.

Виявилось в мене в ТП на авто нема зняття з обліку, вірніше воно було, бо то книжечка, але всередині.
Я не шарив, і мені сказали, що стока євро мене пропустить.
Маю тільки 30, ложу в паспорт, і о чудо, я в Україні.

О 5 ранку я приїхав, і о 8 ранку перетнув кордон.
Якби це було три години, було б просто супер, але це було 27 годин очікування.

Поїв половину харчів, які віз батькам.

Хлопці на Таурезі навіть віскарік попивали)

Дочекався їх, вирішили їхати.
Один сів до мене, так як вони більше відпочили, і ми поїхали, я трішки поспав на пасажирському.
Вистачило нас десь на 50-80км.
Прийняли рішення зупинитись в лісі, на галявині і поспати.
Двигуни робили, трішки стрьомно було, я людей не знаю, положив біля себе ножа, закрив авто. і заснув.
Десь об 11-12 вже вирішили рухатись далі.

І тут Форд відчув наше паливо, чи просто страх перед нерідною країною, і почав здавати задню.
То троїть, то глохне, то взагалі неясно.

Хлопці ще були втомлені, тому їхали сотню не більше.

Телефоную, кажу шо Форд на підході, я і маю їхати швидше.
При сотці троїть, а як їхати 140 ніби ок.
Валю на всі гроші, домовились зустрітись на Клавдієво в ресторанчику Борщ, та перекусити.

Доїхав.
Замовив усім борщу, хлопці були десь через 30хв.

Перекусили, попрощались, вони до речі з Бучі були.

І я далі на столицю.
Лишалось завітних 50км.

Доїхав.
Гладив по дорозі того форда, щоб він мене довіз, але вже не так страшно було як в Польші.
Там він також пару разів чихав.

Рахую баланс, бачу, що така поїздка собі в мінус, бо ті 300 долярів, я брав частинами, і все там витрачав.
Останню сотку колега мав мені перевести на карту.

Ох і довго прийшлось мені їх вибивати.

Через пару днів, приїхав замовник авто.
Я урочисто передав йому ключі, але Форд вже не подавав признаків життя.
І вони відвезли його евакуатором.

Ось така невелика історія мого першого закордону.

Цікаво?
Так, пригода на все життя, і навіть гроші то відносне.

Але, це відкрило мені новий світ.
Коли кордони тільки в голові, ну були раніше так точно.
Мій улов алкоголя))

Я планував тоді якось повернутись в Прибалтику.

Навіть знайшов там мот в 2020, кинув завдаток, але почався коронавірус, і я не поїхав.

Я мав купити Харлей в Литві, поїхати в Естонію на концерт Рамштайн, і повернутись додому на моті.

Харлей я не купив, завдаток в 300євро, литовець не хотів повертати.
Це вже, як пост скриптум, але цікаво вийшло.
Знайшов пошту поліції в його місці, написав, що в звязку з коронавірусом, не можу забрати мот, а гроші мені не повертають, і ігнорують мене.

Копи приїхали до нього в гості, а то була компанія по пригону мотів зі штатів, і він мені сам написав, типу щоб я звернувся до копів, що ми все вирішили, домовились на половину.
150 євро я лишив, бо все розумію, він місяць чекав, а 150 повернув.
Написав копам листа, і подякував.

Ось така вона Європа.
Коли вирішуєш питання через Імейл.

Дякую усім, то дочитав.
Усім гарних доріг.

Та МИРУ.

Далі трішки фотоз плівки.
І відоси спробую закинути.