Моя творчість (AUTOpsy): «Жуки, козел та Маввпи» (’66 Pontiac GTO «Monkeemobile»)

Про кастомайзінг, музичні чарти та іграшки...

В попередніх публікаціях ми вже з’ясували, що рекламувати автомобілі, акцентуючи їхню потужність та швидкість, в Америці 60-х було дещо недоречно. Про доволі трагічні причини такого явища я розповідав в історії «Свята Неправда», але, хоч би як, а рекламувати їх все-таки треба. Щодо Pontiac з його переважно молодою клієнтурою логічним вирішенням цієї проблеми була співпраця з тими, чия популярність у колах «янгстерів» не викликала жодних сумнівів.

Ще з часів появи першого Tempest G.T.O. «хрещений батько GTO» Джим Уенгерз намагався домовитися з групою «Beach Boys» щодо присвячення новій моделі Pontiac їхньої нової пісні, яка мала всі шанси перетворитися на справжній хіт. Доведено, що така співпраця має величезний вплив на ринковий успіх, про що можна дізнатися з публікації про перший рок-н-рол і «Ракету», проте невже хтось відмовиться від перспективи вдруге намочити ноги в тій самій річці?

Врешті пісню про спортивний «Понтіак» все ж виконали, і популярності вона здобула вдосталь, проте не завдяки трендовим «Пляжним Хлопчикам», як це планували, натомість потугами маловідомого на той час гурту студійних музикантів, які обрали для себе назву «Ronny and the Daytonas». Проте, як то кажуть, «у полі і жук м’ясо». Та й яке там поле з жуками, якщо хіт «GTO» опинився на четвертому місці в рейтингу Billboard 1964 та розповсюдився тиражем в 1.250.000 примірників?

Little GTO, you’re really lookin’ fine

Three deuces and a four-speed and a 389 

Listen to her tachin’ up now, listen to her why-ee-eye-ine

C’mon and turn it on, wind it up, blow it out GTO

До того ж була безліч інших виконавців, що присвячували свої творіння видатним автівкам, зокрема Джен та Дін (Jan&Dean) зі своїм «Mighty G.T.O.», піснями про дрег-рейсінг і автокультуру Детройту. Взагалі-то у славетні 60-ті автомобілі настільки опановували свідомість американської молоді, що зазвичай просити про якийсь промоушн не було жодної потреби. Єдине, що мав зробити автовиробник, — це створити круту тачку. А з цим «Понтіак» завжди справлявся чудово.

If you’re looking’ for speed you can get your kick’s

Yeah you can wind her up to sixty in four point six

The Sting Ray’s and the Cobra’s never even show

Cause none of ’em can catch me in my mighty G.T.O.

Однак серед низки прикладів продуктивної кооперації Pontiac з поп-рок виконавцями є один епізод, який ми розглянемо більш докладно.

Відбулось це за давніх давен, коли люди ще були мавпами. Звісно, не всі люди, але принаймні чотири людини. У 1965-му пара каліфорнійських продюсерів вирішила створити пародійний комедійний серіал про молодий музичний гурт, в якому об’єктом пародії за сценарієм мали бути учасники реального популярного гурту з Британії. Глузувати над «бритами» — справа мила серцю кожного «янкі». До того ж справа потенційно прибуткова, враховуючи те, що йдеться про The Beatles!

Саму ідею серіалу про гурт «The Monkees» (в перекладі — щось на кшталт «Маввпи») продюсери намагались продати різним студіям, і врешті це їм вдалось. Безпосередньо успіху гурту ми торкнемось трошки далі, але краще за всіх творчість «Маввп» описав їхній вокаліст та барабанщик Мікі Доленц: «The Monkees у порівнянні з Beatles — це як «Star Trek» у порівнянні з NASA. Обидва абсолютно гідні у своїх власних контекстах« . Але ж це лише передісторія, а історія звісно не про музику і не про кіно.

У складі новоствореного бойзбенду була четвірка вокалістів, та згідно з задумом їм був конче потрібен «маввпомобіль» — яскрава автівка для максимально ефектного пересування у просторі. Із завданням спроєктувати такий транспортний засіб студія Screen Gems Television звернулася до молодого, водночас вже достатньо відомого дизайнера Діна Джефріса (Dean Jeffries) і навіть надала йому один з автомобілів, задіяних у попередніх проєктах. То був небесно-блакитний кабріолет Pontiac GTO з ситкому «I Dream of Jeannie».

Крім ручного розпису гоночних болідів, каскадерства та постановки трюків Джефріс був щільно залучений до кастомайзінгу. Не можна сказати, що він присвячував цьому все своє життя, однак перший алюмінієвий кузов Cobra для Керола Шелбі був власноруч виготовлений саме Діном Джефрісом.

Втім, щоб краще зрозуміти хід подій, треба знати, що серед низки талантів та корисних зв’язків Джефріса був також контракт з виробником пластикових масштабних моделей Model Product Corporation, з яким він одразу поділився своїм новим проєктом. В свою чергу, власник MPC товаришував із маркетинговим гуру Джимом Уенгерзом, який того часу шукав способи привернути увагу молоді до GTO з оновленим дизайном.

Уенгерз розумів, що не лише консервативно налаштовані боси GM, але й навіть революціонер Делоріен не погодяться з ідеєю перетворення їхньої автівки на якесь неподобство заради сумнівної PR акції, адже якимось чином йому вдалося переконати Делоріена та змусити його приєднатись до авантюри.

Попри те, що профіт був щонайменш відкладеним та взагалі сумнівним, задум потребував негайних інвестицій: кожний з учасників The Monkees та їх продюсерів згідно з контрактом мали отримати по новому GTO у власне використання, а ще два автомобіля передавались Джефрісу для подальшого тюнінгу. Поміж з тим, єдиною «гарантією успіху» на момент підписання контракту між «Понтіак» та Джефрісом, була лише усна обіцянка останнього «обмежитись невеличкими змінами та зробити все на найвищому рівні та зі смаком». Проте, на колір і смак — товариш не всяк.

Побачивши, як два кабріолети GTO виїжджають з воріт майстерні Джефріса, Уенгерз не знайшов слів, щоб описати свої емоції, і це було дещо інше за захоплення.

«Невеличкі зміни» та «зі смаком» в уяві Джефріса виглядало так: через подовжені крила автівка стала на півметра довше, лобове скло замінене на два скла з перемичкою, частина багажнику відведена під третій ряд сидінь, вихлоп виведено в передні колісні арки за зразком «гессерів», а понад цією «пишнотою» натягнуто щось на кшталт туристичного намету. Вся конструкція була пофарбована в яскраво-червоний колір з логотипами «The Monkees» і опиралась на ультрамодні за тих часів диски Cragar.

Але ж якщо декому ця компіляція здається недостатньо абсурдною, то можна продовжити сеанс мазахізму, розглянувши нагнітач, що стирчав крізь отвір у заниженому капоті, та гальмівний парашут, закріплений позаду.

Перший кастом Джефріс побудував за десять днів, на другий пішло ще чотири, і за зразком своїх зіркових пасажирів, Monkeemobiles перетворились на гротескну пародію на гоночні автомобілі, лімузини та, звичайно ж, на «Козла» (англ. «Goat») GTO. Чи сподобалось це замовнику? Навряд чи. Але щось переробляти було вже запізно. 

Втім, цей перелік містить далеко не всі особливості конструкції автівок, натомість це був тільки початок. Адже, перший Манкімобіль (так званий «телевізійний») відрізнявся відсутністю задньої підвіски як такої. Жорстко закріплений до рами міст у сукупності з баластом, що завантажував задню частину, та суперчарджером дозволяв шоу-кару без жодних проблем ставати на задні колеса. Не дивно, що їздити цим GTO у звичайному режимі було майже неможливо. Через це компресор GMC 6-71 від дизельного двигуна врешті зняли, встановивши замість нього бутафорську кришку-муляж. 

Другий GTO, створений, як авто для поїздок до різних заходів, початково був значно простішим та ближчим до реальності.

Тож чим був «Маввпомобіль», провалом чи перемогою? Кожному своє. Джефріс замовлень на подібні автівки відтоді не отримав, що є доволі передбачуваним. Щодо ситкому, то в ньому Monkeemobile відігравав навіть не другорядну, натомість епізодичну роль, що зовсім не грало на користь GM. Аж хто отримав свій прибуток, так то були MPC, які зірвали свій джекпот із продажем більше сімох мільйонів пластикових моделей «манкімобайлів» в масштабі 1:25.

Однак, назвати цей експеримент збитковим чи невдалим для Pontiac цілком неможливо. Незважаючи на комедійний жанр, «The Monkees» згодом обзавелись своїми власними хітами і здобули такої популярності, що в 1967-му випередили за продажем The Beatles та Rolling Stones… вкупі! Навряд чи дотепер є в світі людина, що не пригадає їхній хіт «I’m a Believer».

Чи то було не варте рекламної кампанії розміром у десять автівок? Ще й як варте! Тим більш, що кожна з цієї десятки виправдала вкладення багаторазово. Адже рекламувати «Джі Ті Oу» продовжували і власні стокові «Понтіака» учасників гурту. Як приклад, візьмемо інцидент з одним з «маввп», якого було заарештовано поліцією на Hollywood Freeway через швидкість його GTO у 200 км/год. Чи це не найяскравіший зразок поведінки для бунтарської молоді? Новина про це з’явилась у всіх друкованих виданнях та виявилась ще гострішою з урахуванням того, що пасажиром автівки на момент арешту був ніхто інший як Джимі Гендрікс.

Ну як тут можна не порадіти раптовій вигоді? Прорахувати це все було неможливо, проте стежити було вкрай цікаво. До того ж історія Манкімобілів після «The Monkees» виявилась ще цікавішою за історію їхнього створення.

Післе завершення шоу обидва автомобілі запропонували їхньому автору Діну Джефрісу за 2000$, — сума на той час взагалі-то не маленька, проте доволі скромна із урахуванням зіркового статусу та колекційної вартості цих автівок. Тим не менш, Джефріс від пропозиції гордо відмовився, аргументуючи свою відмову наступним: «Я не хочу платити за щось таке. Якби я хотів таку автівку, я б її побудував. Вона була б готова за тиждень».

Інших бажаючих, як не дивно, теж не знайшлось, отже під час чергового світового турне 1968 року «телевізійний» фаетон просто… залишили у Австралії. Звідти він дивним чином потрапив до Пуерто-Ріко, де, вже перефарбований у рожевий колір та дооснащений задньою підвіскою, працював шатлкаром для пожильців одного з готелів.

На початку 90-х готель збанкрутував, автівку було заарештовано та продано через державний аукціон за 5000$. Навряд чи новий власник розгледів прекрасне у потворному, проте коштовне у дешевому він точно помітив. Після того, як Monkeemobile повернувся до Нью-Йорку та був відреставрований, йому довелося ще раз возити гурт «The Monkees» в рамках спеціального ностальгічного ТВ-проєкту. Так у 1997-му він здобув свому власнику відомість.

В свою чергу, другий «шоу-кар», який придбав кастомайзер Джордж Баріс, здобув останньому погану репутацію, але й при тому зовсім непогані гроші. Адже, Баріс продав свій Monkeemobile за 360.000$ з аукціону Barrett-Jackson у 2008, попередньо привласнивши авторство проєкту.

Не знаю, як склалась би ця головоломка без черезтинного радіо між Universal, Pontiac, MPC та студією Джефріса, але «Маввпомобіль» без нього ми в напевно не побачили. Так само не постали б і свідками того, як гордість завадила комусь розбагатіти, а брехня допомогла це зробити іншим, та як авантюризм подекуди виграє. Непогана історія, як для одного з елементів кіношного реквізиту.

(С) AUTOpsy by LOWERANDWIDER

Мої попередні статті:

-«Свята неправда» (’64-’67 Pontiac Tempest G.T.O.)

-«Загроза у дзеркалі» (’55 Peterbilt 281 The «Duel» Truck)

-«Машина часу» (’61 Pontiac Tempest)

-«Занадто швидкий» (’90 Lotus Omega/Carlton)

-«Абетка перемог» (’55-’65 Chrysler Letter Series)

-«Неймовірний» (’50 Hudson Hornet)

-«Перший рок-н-рол» (’49 Oldsmobile 88)