Моя творчість (AUTOpsy): «Загроза у дзеркалі» (’55 Peterbilt 281 The «Duel» Truck)

Про везіння, талант та звук смерті...

Далі не зовсім про швидкість та зовсім не про технології. Коли вже блог про душевні автівки, то не можна оминути ті, які настільки оживотворені, що грають провідні ролі в кінематографі. Зараз не йтиметься ані про Елеанору, яку вкрали за шістдесят секунд, ані про «десятисекундну тачку» Брайана О’Конора, бо обидві — гарний реквізит, але статусу головних персонажів аж ніяк не гідні. Кінгівська Христина вже набагато ближче за характером, проте, враховуючи фентезійний жанр твору, цього разу теж проходить повз. Отже сьогодні розповім вам про автівку, яка є настільки самодостатньою, що навіть не потребує присутності кінозірки за кермом.

Кажуть, що Ґай Рітчі був настільки вражений колоритом дрібного шахрая Джейсона Стейтема, що запропонував йому просто поводитись природньо перед камерами під час зйомок. Майже так само тривав кастинг вантажівок на головну роль в одному з кращих road movie всіх часів – Дуель (Duel). Сюжет цієї картини, яка з’явилась на екранах у 1971 році, був простим та невигадливим, немов ресорна підвіска: класичне протистояння двох водіїв пустельною дорогою Каліфорнії… Тобто двох автівок… Тобто одного водія та одної автівки.

Обмаль діалогів, повільний розвиток сценарію, в якому road rage кожної хвилини просувається все далі аж допоки межі розумного цілком усунено, та доволі передбачуваний фінал. Але цей фільм зовсім не такий простий, як це може здаватися на перший погляд, і гідний, як для такого нішевого кіно рейтинг 7.7 на IMDb, є наочним тому підтвердженням. Майстерність режисера додала цій стрічці неймовірних емоцій та переживань, але роз’яснити їх людині, яка жодного разу не відчувала чогось подібного щодо бездушного механізму, є доволі складно. Втім, з боку викладачів кінематографії «Дуель» протягом десятиріч вважається одним з найкращих зразків свого жанру та, не більш не менш, а режисерським тріумфом у справі візуалізації небезпеки.

За загальною кількістю діалогів «Duel» — це майже німе кіно. Проте режисеру якимось дивним чином вдалося перетворити малобюджетне кліше боротьби добра зі злом на неперевершений дорожній трилер. В першу чергу це стало можливим завдяки незвичному збігу двох особливостей, які протирічать одна одній: з одного боку, роль антагоніста в стрічці відіграє не водій вантажівки, але вантажівка як така, водночас сама картина жодним чином не відноситься до фантастичного чи містичного жанру. Reality only! Тим не менш «Дуель» пробуджує у глядачеві відчуття напруги та страху, відображаючи події згідно з заповітами дідуся Кінга. А саме — з боку логіки та здорового глузду звичайної людини, яка раптово потрапляє у надзвичайну ситуацію, що стрімко перетворюється на суцільний жах.

До речі, всупереч розповсюдженій думці, Стівен Кінг до цього фільму не має жодного стосунку, проте його має доволі популярний свого часу сценарист Річард Метісон. Це був саме він, з ким колись трапився подібний дорожній інцидент. І це був він, хто був настільки подією вражений, що вирішив написати про це сценарій для телевізійного фільму. Це відбулось у 1963-му, і протягом найближчих семи років сценарій нікого не зацікавив. Тоді Метісон перетворив його на розповідь, яка, а свою чергу, вже отримала хоча б якесь визнання та була опублікована у квітневому “Playboy” 1971-го.

Цим все мало б і завершитись, якби секретарка одного молодого режисера раптом не поклала тому на стіл модний еротичний журнал і не вимовила щось на кшталт: «Не роздивляйтесь жінок, читайте розповідь«. Той режисер нещодавно кинув освіту заради праці в Universal Pictures, отже йому була вкрай потрібна гарна розповідь. Він був так щиро вражений сценарієм «Дуелі», що одразу пішов до керівництва Universal із пропозицією. Продюсеру Джорджу Екстайну задум теж сподобався, тож, як то кажуть, зелене світло було увімкнене. Хоча, звісно, за не найсприятливіших роботі умов.

Однак, незважаючи на мізерний бюджет в 400.000$ та лише десять діб, виділених для зйомок (насправді впорались все ж за тринадцять) амбіційному хлопчині спромоглося зняти настільки крутий 74-хвилинний фільм, що згодом довелось знімати ще декілька епізодів на п’ятнадцять хвилин задля показу кіно на широкому екрані. І все це навіть не виглядає, як диво, якщо зазначити, що тим хлопцем був… Стівен Спілберг!

«Дуель» — дебютна робота Спілберга у Великому Кіно, під час якої він використав шалену кількість хитрощів, прийомів та засобів, аж результат його праці і дотепер не втратив гідності. Безліч камер було розташовано по різноманітних місцях у кожній знімальній дільниці, особливий camera-car здатний опускати камеру на відстань п’ятнадцяти сантиметрів до поверхні був тим самим, який використали під час зйомок славнозвісного «Bullitt», та безцінна підтримка з боку каскадера Кері Лофтіна, який до того керував сценами переслідування в тому ж «Буліті» («Bullitt» 1968), » Точці, що зникає» («Vanishing Point» 1971) та «Французькому Зв’язку» («French Connection» 1971).

Втім повернемось до акторів. Кастингом Спілберг займався особисто і поставився до справи із максимальною відповідальністю. Здебільшого головних героїв у фільму лише три: водій легкової автівки, його автомобіль та вантажівка. На роль водія за ім’ям Девід Мен було обрано популярного на той час актора Деніса Уівера, якому через специфічну манеру Спілберга знімати кіно довелося не лише проїхати за кермом дві тисячі миль, але й особисто виконувати майже всі трюки. Вимоги до кандидату на роль автівки Мега були доволі простими, бо в цьому випадку деталі Спілберга не дуже турбували: «Я хочу, щоб це був седан, і щоб він був червоного кольору». «Сказано – як зав’язано!» — зі складу Universal взяли свіженький Plymouth Valiant 1970 року у кольорі Viper Red.

Тим часом кастинг на роль злодія проходив зовсім інакше. Переглянувши всю техніку, яка була в наявності у кіностудії, Спілберг обрав сім претендентів, але врешті зупинився на… вантажівці, яка привозила паливо до Universal та взагалі випадково опинилася на пробах. До речі, приїхала вона туди майже в такому трешовому вигляді, в якому і з’явилася на екрані. Саме цей трак дотепер уособлює справжнє металеве зло в уяві тих дітей 70-х/80-х, які полюбляли машинки.

Peterbilt 281/351 виробляли з 1954 до 1976 року, і відрізнялись вони здебільшого кількістю задніх мостів: один у 281-го і два у 351-го. Фільмували — що не є очевидним — саме 281-й «Піт» 1955 року з вантажної флотилії компанії Sun Oil. У відповідь на можливі зауваження з боку фанатів, які стовідсотково впевнені в тому, що «Піт» у фільмі був триосним, скажу, що третя вісь у нього звісно була, але у вигляді підкотного мосту, встановленого опісля. Це був так званий tag axle – доволі розповсюджене серед американських далекобійників 50-х доопрацювання, яке допомагало розподілу навантаження на кожну вісь.

Адже чому серед розмаїття вантажної техніки Спілберг обрав саме цей 281-й? Сам він розповідав, що вирішальним фактором став «антропоморфний вигляд» Петербілта. Інакше кажучи, Спілбергу дуже сподобалось (або, навпаки, не сподобалось) його «обличчя». Завдяки вузькому капоту, який водії називали «голкоподібним носом» (needle-nose), двом невеличким фарам біля самого «перенісся» та маленькій площі скління 281-й ще первісно виглядав дещо відразливо. Зокрема вкритий іржею та слідами течі технологічних рідин він майже ідеально здався на щось, що або повстало з пекла, або туди прямує.

Вкупі з цистерною Fruehauff зразка 1941 року із закопченими написами «Flammable», під посвист турбіни та рокіт дизеля, проміж кужелей чорного диму з труби виглядав автопотяг насправді потворно водночас загрозливо. І саме таким власне і був задум. Проте Спілбергу і цього здалося за мало, отже він наказав наварити на бампер тягачу рейку для вагонеток та закріпити на ній шість номерних пластин з різних штатів. Згідно з одною версією, це був натяк на те, що ці номери колись належали попереднім жертвам іржавого Піта. В цьому випадку інтрига полягала в тому, чи поповнить цю колекцію знак «149 PCE» червоного Плімута. На погляд кіношників ця версія доволі красива, однак не витримує жодної критики з міркувань здорового глузду, бо навіщо злочинцю хизуватись доказами своїх злочинів?

За натяк на іншу версію хочу подякувати уважному та небайдужому читачеві. Завдяки йому врешті було знайдено причину такої модифікації, яка , попри те що втрачає детективну складову, виглядає набагато правдоподібнішою. Отже наявність декількох реєстраційних пластин на вантажівках колись було звичним явищем. Допоки в США не було складено угоду про розподілення паливних податків між сорока вісьмома штатами та десятьма канадськими провінціями, далекобійники були вимушені реєструвати свій транспорт у всіх штатах, які їм доводилось відвідувати.

Тож навряд чи Спілберг насправді на щось цими номерами натякав, хоча, як режисер, міг зробити будь-що. Скажімо, в розпалі одного з найвеличніших кінопереслідувань є його режисерська «великодинка» — збоку автівки фірми зі знищення шкідників, яку Мен помилково вважав поліцейською, є напис «Grebleips». Звісно, майже ніхто з глядачів не встиг це помітити, ба більше здогадатися прочитати цей напис з кінця. Адже зараз така можливість є, і час не обмежено… Ідея гарна та кумедна, але ж геніальність молодого Спілберга зрозуміло не в егоцентричному «продакт плейсменті», а в тому, що переслідування, як таке, він зробив переконливим та»ламповим», на відміну від сучасного 3D-мультиплікату або «прогулянок» зі швидкістю 40 км/год та штучним прискоренням втричі під час монтування. До речі, Plymouth був зовсім не слабким! 230 к.с. від 5.2-літрового V8 – звісно не поза межою мрій, але ж 185 км/год Valiant їхав, а за сценарієм позбутися огидного Петербілта він не був спроможний. Отже з метою надати правдоподібності вітчайдушному верещанню Девіда Мена «How can he go so fast?!», під капот Peterbilt встановили 6-циліндровий твін-турбодизель Caterpillar 1674. 300 к.с. потужності в реальності дозволяли траку розігнатися до 130 км/год.

Брак бюджету, помножений на талант режисеру, подекуди призводить до справжнього дива. Приміром, легендарну сцену падіння вантажівки із танкером у каньйон Aqua Dulce було зафіксовано за допомогою семи камер з першої спроби! Крім того, на початку зйомки цього фінального епізоду автоматична система керування тягачем вийшла з ладу, та й сам він, чесно кажучи, вже «підтягував ногу» , через що каскадеру довелось до останнього сидіти за кермом. Згодом випадково відкриті ним дверцята вантажівки, яка летить у прірву, були сприйняті глядачами, як натяк на сіквел, але ж сіквел, на щастя, так і не з’явився.

Через те, що технічний стан тягача викликав сумнів в тому, що він взагалі протримається до кінця зйомок, про всяк випадок було придбано ще один. Такий самий Peterbilt 281, але 1960 року виробництва, з рідним дизелем Cummins та пробігом один міліон миль було стилізовано за зразком першого. На екрані його можна впізнати за корпусом повітряного фільтру іншої форми. Після закінчення зйомок другий «Піт» було продано за якісь копійки фанату фільма Нілу Лосассо, який після тривалих пошуків знайшов кіношну вантажівку на одному з подвір’їв неподалік від каньйону. На той час трак стояв під небом вже протягом майже тридцяти років! Згодом тягач перейшов до рук реставратора Дена Бруно, який час від часу демонстрував його в музеї транспорту містечка Сент-Луіс, а тепер він належить колекціонеру Бреду Уайку та являє собою дещо іржаву перлину його багатої колекції, що налічує більш за шістдесят вантажівок.

До того ж цей 281-й з’явився в декількох ТВ проєктах і зараз перебуває у відмінному — точніше, автентичному — стані. Час від часу він з’являється і на дорогах штату Керолайна, викликаючи панічні атаки та серцеві напади у тих, хто «Дуель» хоч і забув, але все ж таки зберіг деякі флешбеки у підсвідомості.

Втім, час перейти до третього Peterbilt. Справжню триосну модель 351 1964 року з кабіною Unilite придбали в 1974 році для зйомок додаткових епізодів: сцен на залізничному переїзді, у тунелі та на заправній станції. Зовнішність цього траку суттєво відрізнялась від такої у першого «Піта», зокрема навіть колір його був трошки темнішим за оригінал. Цю вантажівку також було знищено, але вже під час зйомок іншого проєкту.

Останній, четвертий екземпляр Duel Truck 1962 модельного року попри найбільшу несхожість з прообразом, продовжив кінокар’єру, відігравши роль у доволі недолугому пародійному епізоді «Неймовірного Халка» 1977 року з назвою «Never Give a Trucker an Even Break». Не варто й казати, що Спілберг цьому не дуже зрадів. Подальша доля четвертого «Піта» невідома, проте це насправді неважливо, адже існував тільки один справжній «The Duel Truck», і його більш нема.

Пригадуючи цей фільм з дитинства, більшість чомусь цілком впевнена в тому, що наприкінці цистерна вибухає. Адже це є очевидним кліше для американського кінематографу за принципом рушниці на стіні. Отже переслідування, танкер, аварія, обрій…. «Ми повертаємось до каньйону. Нам потрібен величезний вибух! Це буде приголомшливо виглядати на екрані!» — волали Спілбергу боси «Юнівесал». «Я занадто довго готував для цієї вантажівки повільну та болісну смерть! Якщо ви хочете вибухів, залучайте іншого режисера!» — такою була відповідь 21-річного Стівена, завдяки якій він скоріш за все назавжди залишиться в історії американського кіно. Так він став першим американським режисером, якому вдалося скинути цистерну з паливом у прірву та не підірвати її заради спецефектів.

Якщо позбутися сарказму, то фінальна сцена по-справжньому вражає драматизмом. Багато хто звернув увагу на звук, який лунав в той час, коли Pete летів до дна каньйону. Це було щось на кшталт суміші реву тварини та скреготу метала. Насправді, цей звук Спілберг обрав не випадково. З метою вкотре вживити тони поржавілого заліза, він позичив цей семпл з вінтажного фільму жахів «Потвора з Чорної Лагуни» та навіть двічі використав його в своїх кінострічках. Відтепер до кладовища своїх непотрібних водночас цікавих знань ви можете додати те, що акула в фінальному епізоді «Щелеп» відходила до іншого світу з тим самим звуком, з яким це робив Peterbilt 281 відомий як «The Duel Truck».

Переламана рама, калюжа криваво-червоної оливи, що тече з розтрощеного покажчика тиску, шелестіння ганчірки на вентиляторі, тріскотіння гілки каліфорнійського куща по колесу, яке уповільнює свій рух у передсмертній агонії… Якщо ця сцена не є найвеличнішою в історії road movie, то яка ж тоді?!

(С)AUTOpsy by LOWERANDWIDER

Мої попередні статті:

-«Машина часу» (’61 Pontiac Tempest)

-«Занадто швидкий» (’90 Lotus Omega/Carlton)

-«Абетка перемог» (’55-’65 Chrysler Letter Series)

-«Неймовірний» (’50 Hudson Hornet)

-«Перший рок-н-рол» (’49 Oldsmobile 88)