Про думки під час поїздки на довгу дистанцію

Дісклеймер: тут дуже багато тексту. 

Поїхали?

Що таке поїздка на далеку дистанцію? 

Однозначної відповіді в мене немає, бо "далечінь" кожен визначає особисто для себе сам. Нещодавно десь попався пост на цю тему, де автор вперше проїхав за кермом більше, здається, 300 кілометрів за один раз і неймовірно пишався цим. Далекобійники сміялись би усім натовпом, а новачки, котрі щойно отримали права, мали би круглі очі. Я, завжди, з повагою відношусь до викликів, на які відгукуються люди. І, якщо, в якийсь момент людині вдається стати трішечки краще - то це тільки тішить. 

Я відгукуюсь на свої виклики, тож, черговий раз висунувся в дорогу на 1000 кілометрів за день. 

Що мене надихнуло на цей допис? Важко відповісти односкладно, скоріше за все це сукупність думок та цікавих інсайтів, які прийшли в дорозі. Адже чому? По дорога, це, свого роду, медитація. Монотонне мерехтіння дерев за вікном, шум двигуна та колес по асфальту, миготіння дорожньої розмітки (там, де вона є, звісно)...все це десь дає можливість зануритись у напівтрансовий стан, розкладати думки по поличкам, аналізувати події, переоцінювати події та реакції, робити висновки. Це час, коли можна дозволити собі відкласти телефон, не відповідати на дзвінки (ну хоча би спробувати), не читати повідомлення (бо це реально небезпечно за кермом, не робіть так), не приймати швидких рішень. Віддатися дорозі на всі 100%. 

Як завжди, я виїхав о 8:00. На щастя, я живу за містом, і мені не потрібно через нього проїздити, щоб попасти на житомирську трасу, а, достатньо, просто проїхатись "багатими" селами. І ось це вже перший контраст. Ми всі на стільки звикли їздити одними й тими самими дорогами, що перестали помічати будь що, що трапляється дорогою. Я - не виключення. Правило "Парето" 20/80 тут працює дуже чітко. 80% часу ми їздимо по 20% знайомих нам доріг. Особливо, коли ранком їдеш іще сонний, а ввечері повертаєшся вже втомлений. 

Село. На скільки тут цікава та, я б сказав, унікальна субкультура та екосистема. В той час, як в місті демонтують ринки, прибирають МАФи, борються з нелегальними та хаотичними торгівельними майданчиками, село живе за своїми правилами. Тут нелегальні торгівельні майданчики через один двір. Тут тобі молоко, картопля, огірки, черешня, малина, качка, курка, вермішель, футболки, набори посуду і всякий інший крам, і все вперемішку. Такий собі ринок в масштабах села. І ніхто ні з ким не бореться. Бо Місто живе, а село виживає. З іншого боку, це чудова нагода купити щось "домашнє". Я тут більше про овочі та фрукти. 

Вискакую на житомирську трасу, і починає грати моя улюблена пісня, віднедавна наділена особливими цікавими сенсами, одного з моїх улюблених виконавців, як то кажуть в народі, "царство йому небесне". Що? Не знаєте про Avici? Да нууу...

Тім Берглінг, відомий світу як Avicii, став символом нової хвилі електронної музики. Його хіти — Levels, Wake Me Up, Hey Brother — звучали з кожної сцени, клубу, навушників. Він був талановитим продюсером, який у 20 років став глобальною зіркою, але за гучною славою ховалася тиша, яку ніхто не чув.

У 2016 році він припинив гастролі, посилаючись на виснаження, проблеми зі здоров’ям, зокрема з підшлунковою (запалення, загострене алкоголем), а також тривожність і депресію. За лаштунками сцени — хронічний стрес, вимоги індустрії, очікування, тиск менеджменту. Він буквально не мав часу зупинитися і дихнути.

У 2018 році, під час подорожі в Оман, Тім покінчив життя самогубством, перерізавши себе уламками пляшки. Йому було лише 28. В офіційній заяві родина сказала, що він "не витримав більше" і "хотів знайти мир".

Його смерть стала шоком для світу. Вона нагадала, що успіх — це не завжди щастя, а сцена — не завжди світло. Після цього було засновано Avicii Foundation, яка займається підтримкою ментального здоров’я серед молоді та запобіганням самогубствам. 

Отака от повчальна історія. А скільки ще фантастичних треків могло би народитися в його, без сумніву, геніальному серці? Свідомо не кажу "голові", бо музику пишуть серцем, саме так, як це робив Avici. 

А, тим часом, кілометри намотуються все більше і більше, за вікном постійно змінюються пейзажі. Хоч праворуч подивись, а хоч і ліворуч. От скільки їжджу Україною і постійно дивуюсь, на скільки в нас різноманітна та красива країна! Якщо провести пальцем по мапі України, ніби по рельєфній поверхні шкіри, відчуваєш її різність. Ця земля — не рівнина, не гори, не степ. Вона — усе разом, зібране в одному тілі, як набір темпераментів, що дивом співіснують.

Взяти Карпати. Вони не високі, але горді. Карпати не тиснуть — вони приймають. Тут сосни мовчать із таким гідним спокоєм, що навіть вітер шепоче тихо. Прокидаєшся в селі біля Верховини, і ще до першої кави вже відчуваєш: повітря пахне димом, хвоєю і… свободою. Потічки, як артерії, течуть скрізь. Десь поруч — гуцул, що виводить трембітою мову лісу. Це насолода в своєму чистому та природньому стані! 

Або Полісся. Тут небо завжди трохи сіріше, але очі спокійніші. Болота Полісся — це дзеркала, в яких застигли хмари. Тут природа наче шепоче з іншого виміру. Річки — як старі оповідачі: тихі, але глибокі. А сосни — худі й мовчазні, як старі свідки епох, що не дочекалися визнання.

Донбас. Земля контрасту, тиші й териконів. Природа Донбасу — як глибокий вокал у мелодії країни. Сувора, але справжня. Тут — степи, що тягнуться до неба, крейдяні скелі Святогір’я, мовчазні сосни, що ростуть на піску. Тиша над Сіверським Донцем, де колись плавали байдарки, сьогодні тривожна.

Донбас завжди був жорстким краєм. Вугілля, метал, дим, шахти, терикони. Тут природа й індустрія не конфліктували — вони злилися в єдину систему, як тіло й зброя. Але те, що пережив цей регіон останні роки, не витримує жодних порівнянь.

Колись квітучі міста — Авдіївка, Бахмут, Лисичанськ, Маріуполь — стали символами не тільки руйнування, а й надлюдської стійкості.
Асфальт, зрощений із вирвами. Панельки, що дивляться в небо чорними проваленими очима. Тиша, яку перериває лише гул артилерії.
Природа мовчки фіксує все — і сльози, і дим. Але навіть під гусеницями вона не здається: трава знову пробивається крізь бетон, а птахи повертаються на зруйновані балки.

Тут зруйновані не лише будинки, тут зламані долі. 

Південь України — це нескінченність. Коли стоїш посеред степу, вперше відчуваєш, яке велике небо. Жовта трава, вітер, що співає у вухах, і одинока дорога. Тут природа не прикрашає себе — вона гола й чесна. Сонце палить, дощі рідкі, але саме тут народжується внутрішня стійкість.

Про Україну та її природу можна говорити нескінченно. Скільки цікавих міст, містечок, сіл, які несуть славетність українського роду та незламність українських людей. 

І в кожної людини своя історія, свої діти та свої нащадки. Хтось досяг чого хотів, а хтось не встиг. А хтось і не намагався..а чому ж так?

Живе собі людина, ніби, в автоматичному режимі. Прокидається, п'є каву, снідає, перевіряє пошту, біжить у справах. Мріє про більше — але завжди “після”. Справжнє життя відкладається на потім, як нова сорочка або кращий рік. Та одного дня, ніби за помахом чарівної палички, стає тихо. Щось змінилось. Просто тиша. В чому сенс? Для чого оці ранкові мітінги, для чого успішний успіх, для чого нове авто? Тиша. Тиша і порожнеча...А потім… з’явилося запитання:
А хто я, якщо не моя робота, не мої успіхи, не мої страхи? Так приходить екзистенційний криз. Це глибокий внутрішній стан сумніву, розгубленості або страждання, пов’язаний з сенсом життя, власною ідентичністю, свободою вибору, смертю та самореалізацією. Це не просто депресія чи поганий настрій — це зіткнення людини з фундаментальними питаннями існування.

У кожного з нас є точка зламу. Але в одних вона веде до падіння, а в інших — до відкриття нового рівня глибини.

Криза — це не лише біль.
Це ще й шанс відпустити те, що давно не працює.
Це точка, де стара шкіра вже не годиться — а нова ще болить.

Людина змінюється не тоді, коли хоче, а тоді, коли вже не може жити по-старому.
Саме тоді формується справжній хребет — не той, що носить одяг, а той, що носить суть.

Доля однієї людини - це доля всієї країни. Україна — саме зараз переживає а таку точку. 24 лютого 2022 року ми всі прокинулися не в іншій державі, а в іншому вимірі себе.
Те, що здавалося важливим, зникло.
Те, що ігнорувалося — стало центром.
Мова, земля, сусіди, гідність, історія.
І навіть ті, хто раніше не думав ні про війну, ні про країну — відчули себе частиною тіла, що бореться за життя.

Україна — ніби людина в кризі.
І так само, як та людина, вона має шанс стати кимось більшим.

Але для цього треба пройти не лише фронт, а й:

• фронт корупції,

• фронт байдужості,

• фронт старих звичок,

• фронт відмови думати самостійно.

Людина, що вийшла з глибокої кризи — вже інша. Вона не ламається об буденні проблеми. Вона знає, що вартує. Вона не шукає щастя, а творить його.

Так само й країна. В України після цієї війни є шанс переродитися — не лише як переможець, а як держава з характером, з сенсом, з новою культурою.
Зі справжнім усвідомленням свободи, а не лише декларацією.

Але — тільки якщо ми зробимо висновки.
Тільки якщо з цієї глибини винесемо не злість, а мудрість.

А тим часом, за роздумами, непомітно проносяться кілометри, і вже час і авто заправити, та й свій шлунок натовкти якимось провіантом. А отут, якраз і наступна тема для роздумів. 

Коли ти довго живеш в Україні, де каву роблять із душею, а котлети — як у дитинстві, ти не помічаєш, що живеш у розкоші. Не в грошовій, ні — а в культурі щедрості, смаку, уваги. Все здається нормою: ти зупинився на заправці, замовив борщ, салат з перепелиними яйцями, а поруч — свіжа випічка, гарна кава, навіть паста з лососем — і все це на трасі, під Черкасами, умовно. І ще й усміхнуться, пожартують, спитають: «А соус подати?»

Коли ж виїжджаєш кудись у Європу — в ідеалі, красиву, багату — шок приходить не одразу. Спочатку — цікаво. Потім — дивно. Потім — незручно.
Бо ти заїжджаєш на італійську або німецьку заправку, а там — автомати. Кава з кнопки. Сендвіч із вчорашнім тостом. Якщо пощастить — мікрохвильова піца. Якщо не пощастить — купи чіпси. Все строго, сухо, функціонально. Ніби заправка — не частина дороги, а пункт виживання.

І от стоїш ти посеред Австрії з пластиковим стаканчиком лате, який пахне більше пластиком, ніж кавою, і згадуєш ті українські “ОККО” чи “WOG”, де вже навіть лобстери скоро подаватимуть, і де тобі приносять бургер на дерев’яній дощечці з руколою й маринованою цибулькою, як у маленькому бістро в центрі Києва.

А їжа? Їжа в Європі — це розчарування з красивою упаковкою. Ти заходиш у ресторан, обираєш з меню, чекаєш сорок хвилин — а там щось нейтральне, майже без смаку. Навіть у Франції, навіть в Італії — іноді добре, іноді «норм». Але дуже рідко — «вау». А в Україні навіть на вокзалі можна з’їсти деруни зі сметанкою так, що захочеться обняти кухаря.

І справа навіть не в національній кухні — а в підході. В Україні хочуть сподобатися. Тут борщ буде на м’ясі, з товстим шматком сала, навіть якщо ти замовив маленьку порцію. Салат прикрасять мікрозеленню, навіть якщо ти зупинився в кафе на трасі під Лубнами. Тут їжу готують так, ніби тебе чекали, а не так, ніби ти — ще один клієнт.

Навіть в обслуговуванні — попри наші стереотипи — усе не так погано. Українські офіціанти, продавці, адміністратори навчені не просто працювати — вони включені емоційно. Іноді це навіть занадто. Але щирість — завжди краще, ніж байдужість. Бо в Європі ти іноді відчуваєш себе як гвинтик у системі: зайшов, заплатив, вийшов. Дякуємо, до побачення, не заважайте.

І от тоді розумієш: Україна — не просто “не гірше”. Вона набагато смачніша, душевніша, живіша. Особливо в деталях: у серветці з вишиванкою, у гарячому борщі на морозі, у баристі, який пам’ятає твоє замовлення.

Ми не завжди це помічаємо. Бо це — “як завжди”. Але варто виїхати за кордон — і вже за тиждень ти думаєш: “А чи не поїхати додому. Там, принаймні, нагодують як людину.”

І, бажано, після усього прочитаного вище не потрапити ані в аптеку, ані в дурку (це так влучно пожартували мої уявні рузі). Бо з нашими щоденними реаліями цих два маршрути стають ледь не найпопулярнішими. 

О, доречі, мало хто знає, але в Дефендера є спортивний режим АКПП! 

Тиснеш на важіль коробки ліворуч і перемикаєш з "D" на "S" — і це як перейти з образу британського джентльмена у твідовому піджаку до образу Джейсона Стейтема в пітбулевому настрої.

Машина одразу розуміє:
«Ага, значить, хочеш трохи екшну. Щоб не просто “їхати”, а показати, хто на дорозі головний».

Але чи справді це дає швидшого прискорення машині? 

Так. І ні. 

Так — бо відгук реально швидший, і машина стає агресивнішою.
Ні — бо фізика та вага Defendera нікуди не зникають. Це не Golf GTI, це все-таки броньований холодильник з душею котика. Він важкий. Але…

…в спортрежимі він прискорюється так, ніби на нього хтось образливо глянув.

Ще один піт стоп у львівській області, лавандовий лимонад і сирники, і ти вже за крок від кордону. 

Нарешті автобан, нарешті рівна і прогнозована дорога. І можна трішки подумати про швидкісний режим. 

Отже, чому обмеження встановлене  саме на рівні 194 км/год? Насправді це трохи «фірмовий» трюк виробника. Вони зазвичай ставлять електронний обмежувач, щоб не дати машині гнати понад певну швидкість — це як сказати: «Стоп, друже, ти крутий, але не перетворюйся на боліда Формули-1». Ці 194 км/год — це свого роду «золота середина»: швидко, але без шаленства.

194 км/год — це як сказати: «Слухай, друже, ти вже досить швидкий, щоб змусити пасажирів триматися за двері, але не настільки, щоб вони відчували, що тебе щойно викрали інопланетяни».

Бо якщо ти поїдеш швидше, то в дефендері почнеться кризова нарада: «Хлопці, ми ж вантажівка з позашляховими здібностями, а не ракета! Зменшіть газ, або мотор почне плакати».

Тому, дефендеру і його власникам це обмеження — як надійний друг, що каже: «Не треба розганятись надто, життя коротке, краще посиди в затишку і насолоджуйся поїздкою».

Що ж, мій Лінкор лишається відпочивати, а моя завалена купою думок головешка відправляється далі працювати. 

А хто дочитав до кінця оцей свідомий потік підсвідомості - міцно тисну руку ))

 p.s. Пост був написаний під час польоту в літаку. Коли не було доступу до інтернету, не було важливих справ і не хотілось спати. Тоді, коли просто потягнуло на роздуми...