Переїзд на Буковину.

20 грудня зранку ми розпочали свою подорож на захід. На жаль не за океан і навіть не за кордони України,  натомість до міста Чернівці, що вже стало нашим новим домом. 

У Чернівцях я до того був лише раз проїздом, але містечко залишило доволі гарні спогади. Крім того, що Чернівці - це батьківщина мого давнього друга @Garyk та місце проживання мого недавнього друга @MEDVEDc4, головна перевага Буковини полягає в тому, що від початку війни тут не було жодного прильоту, а повітряні тривоги допоки носять характер суто інформаційний. Зважаючи на те, як сьогодення начебто тилової Одеси вплинуло на психологічний стан моєї родини, вибір був очевидним.

Так, ми до всього звикли і навіть не переймаємося «дрібницями», але збагнути масштаб трагедії (особливо для дитини) можливо лише прибравши всі обставини.  Ми вже це відчули дуже сильно, але це окрема тема для обговорення. Бо ці флешбеки на жаль з нами назавжди:

Старт був запланований на восьму ранку, але  о пів на восьму я ще вмовляв працівника Нової Пошти відправити замість мене коробку з речами, що все ж таки не влізли до валіз.  Дружина тим часом плакала посеред кімнати в оточенні купи інших речей, з якими довелося розпрощатися. 

Виїжджали о десятій зі сльозами на очах, усвідомлюючи, що в цей дім, в який протягом чотирьох років вкладено наші душі, час, емоції, сили і любов, ми більше ніколи не повернемося. Психологічно це дуже важко, адже ще рік тому я був впевнений в тому, що це наше остаточне житло, що було для нас майже ідеальним і сповненим спогадів, не кажучи вже про те, що майже кожна дрібниця в цьому будинку та поза ним була вистраждана, ретельно підібрана і цілком відповідала нашим вимогам та уявленням про прекрасне.

Але… вміст нашого рідного двоповерхового 155-метрового будинку вже був в Челенджері та коробках Нової Пошти.

Втім, було там чимало! Хтось скаже, що вибір хоч і пʼятиметрового, але все ж таки купе на роль фургона U-haul - рішення доволі дивне, і буде правий. Але ми зробили так, як того хотіли, і на це є свої причини. Хоч там як, а в Челенджер влізло три великі валізи, три середні валізи, три рюкзаки, ящик з усім моїм  інструментом, включно із специфічними тулами на кшталт струбцин для пружин, робочий одяг та взуття, дві коробки з ліками, білизна, простирадла, подушки, іграшки, холодильник з їжею, десяток пакетів та невеликих сумок, якісь коробки та ще купа невідомих мені речей, доречність яких визначила дружина.

Ну і звісно ж дитяче крісло, яке я зі всіх боків обклав вищезазначеними речами. 

Останнє фото перед ґратами, останнє фото перед будинком, на якому ми ретельно намагаємося стримати сльози.

Похмурий погляд у обох:

Ґрати зачиняються…

Після заправки до повного на ОККО A la minute, де ми через настрій навіть не поснідали,  Челенджер помітно впав на кістки. 100 літрів пального на додаток до 200 з лишком кілограмів вантажу зробили свою справу.

Ранкова погода зі слизьким шаром брудної (а якою ще вона може бути в Україні?) вологи на дорозі не сприяла гарному настрою. Втім, основні з моїх побоювань не виправдалися. А саме: вихлоп без розгону не дратує зовсім, а малеча не мала нічого проти обмеження простору. Любить вона в мене затишні тісні куточки, як та кішка, і тренується самопакуванню в будь-якому місці. 

Проте перші ж кілометри на швидкості понад 120 км/год із навантаженням проявили несправності чи то в редукторі, чи то в підвісному підшипнику кардана, чи в маточинах - гуде та вібрує. «Ну та й біс з ним! Доїдемо, а там вже зʼясуємо що до чого» - вирішив я, позаяк це гудіння точно не було найбільшою з проблем на той час.

Я знав, що цей пекельний стан невизначеності, жалю, страху та сумнівів буде змінюватися протягом подорожі. Тож не став порушувати славну традицію відвідування ОККО Pasta Mia на 250 км траси Одеса-Київ перед Уманню. Там чудова атмосфера, смачна їжа та особисто для мене неповторний присмак пригод, що попереду.

І щойно ми поїли та морально відпустили свої проблеми, все почало налагоджуватися.

Аж так, що мені захотілося «вписати» Додж в орнамент на вікнах:

Витрата пального на цьому відрізку склала 9,5 л/100 км при швидкості 125-140 км/год. А більше й розповісти нема що, бо Київська траса, напевно, найнудніша у світі! 

Після повороту на Вінницю все стало трошки краще, бо хоча б картинка якась нова, хоч і не набагато цікавіша. 

Ось, до прикладу, якась заправка після Гайсину. Від запланованого розкладу ми доволі суттєво відійшли, бо поїсти, пописяти, розімʼятися, тощо. Це не тріп в одну особу, коли сів та поїхав з А до Б з перервою на каву. Та й куди нам поспішати? 

Наступна зупинка була в Літині, де ми сходили до якогось магазину та аптеки, і на цьому і до того невеличка приємність подорожі скінчилася остаточно.

Погода зіпсувалася, задощило, спустився туман, і взагалі стало вкрай мерзотно. В українських реаліях туман і дощ означають шквал брудної жижи з-під кожної вантажівки та неможливість розгледіти  розмітку, знаки та взагалі межі та напрям дороги. Подекуди їхав буквально наосліп. На щастя, жодних сюрпризів саме покриття нам не презентувало. 

Так ми доїхали до Камʼянця-Подільського, де мій патріотизм зійшов нанівець. Шлях до ЄС?! Серйозно? 

Проїзд через Камʼянець висмоткав з мене більше життя, ніж всі ті сотні кілометрів трасою. Дороги Камʼянця - це суцільний жах! Здається, якби мені довелося там жити, автівкою я б не їздив взагалі, адже це просто знущання якесь. Через лють та якесь мерзотне відчуття, що зʼявилося, коли усвідомив, що причина такого трешу - це не війна, ми навіть переплутали ОККО з UPG. Поїли не дуже смачну, але дорогу їжу і рушили далі.

Далі все продовжилося: темрява, злива, бруд, мряка, лиса розмітка, бліді знаки. Хоча скаржитися не варто, адже наприкінці грудня все могло бути значно гірше. Ба більше дорога, як така, дуже непогана від самої Одеси. В часи своєї стенсерської юності я б про таку дорогу лише мріяв, але зараз вже хочеться чогось більшого за майже ровний асфальт. Втім, вже як є. Навряд чи це колись зміниться і вийде на рівень хоча б Румунії. Бо і так все нове, але все одно лайно.

До Чернівців приїхали через дванадцять з половиною годин після виїзду, що набагато пізніше запланованого. Але ж тривалі трапези - це приємно, коли не поспішаєш. Відверто кажучи, саме вони - найприємніше з того, що відбувається, позаяк отримувати задоволення від тріпу за таких умов складно.

Отже приїхали до своєї нової домівки, проїхавши по вказівках навігатора через всі кола дорожнього пекла Чернівців, запаркували та розвантажили Челік і пішли спати вперше протягом останніх двох діб. 

З рейдом через Камʼянець та інші містечка, обгонами вантажівок під час зливи в режимі WOT та з парою прогрівів  витрата пального зросла до 10,7 л на сотню за середньої швидкості 57 км/год, що в принципі теж непогано.

Тим часом на одометр додалися 720 км, а Челік заразом з нами змінив прописку.  В ТОП Чернівців його ще не було, а там напрочуд гарне сусідство. Втім, про це вже в наступній частині.