Замітки туриста у відрядженні: Токіо, Японія

ДІСКЛЕЙМЕР: Далі буде сенситивний контент. Осіб, що дуже скучили за подорожами та не готові сприймати інформацію про закордонні міста - прошу не читати цей пост. Я по своєму роду діяльності багато їжджу у відрядження по всьому світу. Тому вирішив підготувати серію постів про цікаві міста, в які я їздив у відрядження (по роботі), мав зустрічі, виставки чи конференції. 

Цього разу спробував дещо інший стиль написання. Не історично-ознайомчий, а пригодницький про третю особу. Хто осилить весь текст і всі фотографії - дайте знати в кінці, чи такий формат заходить, щоб я знав як корегувати стилістику. 

Одного ранку Остап, типовий турист, вирішив, що час настав. Він нарешті поїде в Токіо. Квитки куплені, валіза спакована (ну майже — там був лише борщ у трилітровій банці, але це класика).

Остап, попиваючи ранкову каву з бабусиної чашки "Найкращий у світі онук", трохи хвилювався. Японія! Стільки всього! Гора Фудзі, суші, самураї… Але одне питання мучило його більше за все: як правильно схилити слово "суші"? Вже в літаку він намагався гуглити, але Wi-Fi не працював. Так і залишився без відповіді.

Прилетівши до Токіо, Остап опинився в цілковитому хаосі.

Тисячі людей бігали туди-сюди, наче на Одеському привозі перед святами. Але тут люди були настільки ввічливими, що навіть, коли випадково наступали тобі на ногу, то вибачалися з поклонами. Остап швидко зрозумів, що тут справа серйозна — треба постійно кланятися. Через пів години у нього вже боліла шия.

— Де тут суші? — запитав Остап першого зустрічного, намагаючись якось інтегруватися.

Чоловік у костюмі тільки розгублено подивився і прошепотів щось японською. Після п'яти хвилин жестикуляції Остап вирішив, що йому потрібна перекладацька програма. Знайшовши найближчу точку з Wi-Fi, він відкрив додаток і радісно заговорив українською. Додаток відповів: "Не розпізнано". Ще дві спроби не дали результату, і він вирішив: піду на інтуїцію.

На щастя, через кілька годин блукання Остап натрапив на ресторанчик. Його зустрів робот — привітний, як працівник Укрпошти в останній день місяця. Він видав щось на кшталт "Добрий вечір" японською, але з додаванням дзижчання та піску в голосі.

— Ого, технології! — захоплено подумав Остап і вирішив замовити все японське. Йому принесли суші, рамен і... щось схоже на суп із водоростей. Остап зосередився, взяв палички і впевнено схопив перший шматок. Однак, через мить той полетів йому просто на сорочку. Турист лише зітхнув:

— Ну ось, новий рекорд — навіть борщ вдома не стікав так швидко.

Але апофеозом пригод став момент, коли Остап вирішив поїхати подивитися на знамениту Токійську вежу.

По дорозі до неї він заскочив до парку Хамарікю Гарден, який одразу ж вразив його своєю тихою красою. Серед хмарочосів, що стояли довкола, цей парк виглядав, як оазис спокою. Остап гуляв біля тихих ставків, спостерігав за рибками і навіть побачив чайний будиночок, який стояв посеред води. Він подумав, що тут можна було б спокійно поїсти борщу, якби в Японії не було так багато дивних поглядів на людей з трилітровими банками.

Коли Остап вийшов з парку вже вечоріло, і коли дістався центру - то потрапив у нічне Токіо, де вулиці вже сяяли всіма можливими неоновими вогнями. Машини й люди перемішувалися в безперервному потоці, а барвисті рекламні екрани з мультиплікаційними персонажами нагадували йому місцеву "тусовку". Нічне Токіо наче саме рухалося: і ритм, і світло, і шум були такими яскравими, що Остап відчув себе частинкою цього незвичного рою.

Після кількох днів у Токіо Остап вирішив, що не можна поїхати з Японії, не побачивши гору Фудзі. Він купив квиток до містечка Хаконе, відомого своїми гарячими джерелами й озером Ашіноко. Їдучи туди, Остап мріяв про те, як зробить ідеальне селфі з горою на фоні.

Він піднявся до знаменитої долини гейзерів, де стовпи пари виривалися з-під землі, створюючи враження, що планета сама зітхає від усіх цих туристів.

Після короткої перерви на яйце, зварене у гейзерній воді (вважається, що воно подовжує життя), Остап вийшов на оглядовий майданчик.

І ось, він підняв голову до неба, готуючись побачити Фудзі, але... гора була цілком схована в густих хмарах.

Остап не міг повірити своїм очам.

— Та як так? Ну чого ж вона ховається? Я ж не такий страшний! — сказав він собі, намагаючись посміятися з ситуації.

Фудзі він так і не побачив, але пейзажі навколо озера Ашіноко й долини гейзерів були настільки чарівними, що поїздка виявилася не такою вже й марною.

Він стояв біля озера, милуючись відображенням навколишніх пагорбів у тихій воді, і подумав, що навіть без гори Фудзі Японія вражає своєю природою.

Перед поїздкою в аеропорт Остап вирішив, що він обов'язково має навідатись до Тихого океану в гості, щоб кинути в нього монетку. Бабуся казала йому, що так роблять всі туристи, які ще, бодай, раз в житті хочуть повернутися в це місто. 

Вже по дорозі в аеропорт Остап заскочив до місцевого синтаїстського храму, адже він не міг пропустити таке видатне історичне місце, та ще й розташоване прямо посеред хмарочосів.

Повертаючись назад додому, Остап сміявся сам до себе, згадуючи всі ці пригоди — від невдалого селфі з горою до робота-офіціанта. Його подорож була, можливо, не такою, як він уявляв, але, все ж, насиченою та цікавою.