Клуж-Напока: початок мандрівки.

Все хороше добігає кінця. Отже і я свою місію у Чернівцях вважаю здебільшого виконаною, про що напевно згодом розповість @MEDVEDc4 . Проте на превеликий жаль цього разу влаштувати спільну подорож у нас не вийшло. 

Церемонію прощання з Чернівцями, які не в останню чергу саме завдяки Петру стали нашою рідною домівкою, ми провели самотужки, хоча перед цим все ж встигли влаштувати невеличкі родинні посиденьки.

Наступного дня після свята Клари Цеткін ми вже вдруге протягом цього року вирушили на перетин кордону з Румунією. На відміну від першого тріпу цього разу в автівці було все, що ми маємо. Ну принаймні третина (вірно, @MEDVEDc4 ?). На відміну від багатьох людей, що ховають свою втому від життя та передчасне душевне старіння за турботою про дітей, замінюючи свої тісні купе на практичні кросовери, ми обрали найнезручніший шлях. Ну тобто як «обрали»? Вибору-то насправді й не було. Звісно Челенджер - не найкраща автівка для тривалих подорожей родиною. Тим не менш…

…весь цей набір з чотирьох валіз (дві великі, дві середні) трьох рюкзаків і безлічі сумок, пакетів та коробок поменше, тюки з постільною білизною, подушками, простирадлами плюс те, що залишилося поза кадром (дитяче крісло, тридцятикілограмова валіза з інструментом, сумка з вогнегасником, тросом та аптечкою, пара пакетів з автохімією та ціла купа інших речей) вліз в непрактичне купе, залишивши в ньому місце для двох дорослих та одної дитини. До того ж влізло все так, що принаймні двом з цих людей було навіть комфортно.

Хоча й третя праворуч від мене з-під пакетів не дуже скаржилася. 

Йой, ледь не забув згадати про запаску, домкрат, два робочих комбези і низку інших металевих гаджетів, включно зі струбцинами для пружин (я ж механік чи де?).

Останній марафет перед дорогою на улюбленій мийці, рейд знайомими магазинами та аптеками спальних районів, круїз центром, прогулянка затишною вулицею Кобилянської та остання ніч у дворі вже рідного дому.

А зранку тривала гра в тетріс великими блоками з вищезазначеного списку, останній сніданок в McD (бо в недільний ранок в Чернівцях більш ніхто не працює) і ми вже вирушаєм до кордону. Назовні!

Нетривала, але все одно доволі принизлива процедура комунікації з українськими прикордонниками (хто ж до цього не звик?), трошки гидкості, трошки завуальованого хамства, перевірка VIN коду і якісь недолугі запитання суржиком, і ось ми знов у вільному світі. Однак цього разу із зовсім іншими відчуттями та настроєм. Чи кращими?.. Не знаю. Іншими! До слова, справа тут не у напрямку руху, бо зустрічають у нас не більш гостинно.

Парадоксально, але факт: там, де ставлення до тебе, як до порушника всіх законів або чиєїсь особистої власності припиняється, там  і є кордон твоєї рідної країни, в якій ти народився понад сорок років тому, а відтоді навчався, працював і платив податки. Щойно із подивом усвідомлюєш, що на тебе більш не дивляться зверхньо, підозріло і не вважають за боржника, то помічаєш, що ти в румунській митній зоні. 

“I love you” - це була перша фраза, шо я почув від румунського прикордонника після того, як його колега перевірив наявність тех. огляду. Попри те, що пальці цього слуги закону малювали в повітрі форму серця, це в жодному разі не було червоним прапорцем щодо потрапляння до марнославної гейропи. Адже той кремезний чолов’яга у погонах із щирою посмішкою дивився не на мене, а прямісінько в ніздрі решітки Челенджера. Невдовзі, ніби усвідомивши неоднозначність своїх жестів, він перетворив уявне серце на пару більш доречних thumbs up вже на мою адресу. 

Ані до багажнику, ані до салону ніхто навіть не заглядав, натомість трошки розпитали про об’єм двигуна, тип трансмісії і наприкінці попросили зробити бьорнаут прямо в митній зоні. 

-Right here?! Are you serious?!

-Yes! Yes, please. I love you!

Попри притаманний громадянину поліцейської держави страх перед черговою провокацією з боку посадовців, я все ж вирішив віддячити хлопцям за гостинність. 

Ці два чорні сліди в дзеркалі, щасливі прикордонники, що махають вслід руками та смартфонами, ховаючись за димом від спаленої гуми, радісні воплі доньки під ревіння HEMI у редлайні - вся ця комбінація, що варта фіналу якогось низькобюджетного романтичного кіна, справила на мене таке потужне враження, що ми вирішили одразу ж зупинитися. Ба більше через навмисну штучно створену затримку на українському боці кава з Маку теж просилася на волю. 

Згоріле поле, голі дерева, брудне узбіччя - пейзаж на трійку з мінусом, але незрівнянне усвідомлення того, що перманентний стрес і суцільний треш заразом із Кларою Цеткін вже позаду. А що попереду?

Із цих роздумів мене вирвав білий Спрінтер, що зупинився поруч з Доджем. Три жінки (бо хто ж ще у нас їздить зараз бусами на закупівлю?) захоплено посміхались крізь відчинене вікно:  «Круто ви іх там задимілі! Так пріятно шо ви украінци! Хай знають тє циганє! Оні ж циганє! Циганє!!!».

Як то кажуть, no comments. Змішані почуття іспанського (дедалі частіше хочеться називати його українським) сорому, радощів та суму, чергове риторичне питання в повітря «чому так?!», і ми рушили. 

Втім, антена не захотіла далі  їхати з нами і залишилася десь на румунському узбіччі (добре, що не в чиємусь склі). Та й хай їй грець! 

Дорога ставала дедалі кращою і цікавішою. Позаяк ми рухалися вздовж кордону, і нашим пунктом призначення вже були не Яси, невдовзі на горизонті зʼявилися гори, а згодом дорога перетворилася на суцільні серпантини, за якими я скучив з 2016 року. 

Я не фотографував найцікавіші ділянки, але, відверто кажучи, емоцій було настільки багато, що нам всім було не до фотографування.

Хотілося просто зберегти все десь у памʼяті, і особливо почуття. +18, сонце, сніг.

У мене вперше в житті не було жодних дедлайнів: нас ніхто ніде не чекав, не треба було встигати до якогось заходу та - борони, Одін!  - до комендантської години. Тож ми просто їхали і насолоджувалися цим процесом де тільки могли:

За кожної нагоди донька бігла грати зі снігом аж поки не впала в єдину на всій дорозі калюжу і не закатила з цього приводу чергову істерику.

Але ж мокрі колготки від сніжної калюжі у Карпатах і те саме через приліт касетного Іскандера - це дуже, дуже різне. Я на неї сварився, і тепер мені соромно. 

Румунські серпантини неймовірні. Контраст із рідним нудним степом або здебільшого занедбаними та непередбачуваними  гірськими дорогами настільки великий, що ти просто мовчиш і намагаєшся ментально не випасти з цієї нової реальності. Свого часу ми декілька разів проїхали неперевершений Трансфегерешан в обидва боки на різних автівках, і це звісно далеко не той рівень.  Але ж, по-перше, це було давно (в межах ти сучасних реалій то взагалі в іншому житті), а, по-друге, відбувалося за зовсім інших обставин. Десять років тому ми могли це робити будь-якої миті за власним бажанням, відтоді не цінували такої можливості. Але заборонений плід - найсолодший, тому тепер, навіть попри менш екстремальний рельєф поверхні, піки кардіограми наших емоцій стали значно гострішими.

Проміжним пунктом першого етапу нашої подорожі було курортне містечко Ватра-Дорней. Його головною вулицею ми проїхали разів пʼять у пошуках кафе, що я позначив в навігаторі. Марно. То кафе нам знайти так в не вдалося, але можливо це було на краще, бо обід в ресторані Lordinu був реально смачний, хоч і не дешевий. Це не є дивом, якщо враховувати гірськолижний профіль  містечка, але понад 2000 грн за два супа, дві маленькі піци, каву та лімонад - це звісно не Екватор в Чернівцях. Хоча, з іншого боку, в Буковелі ми за ці гроші в столовці вареники їли без всяких ресторанів.

Через вологий асфальт та набуту з роками обережність швидко їхати горами було неможливо. Звісно, швидкість я перевищував майже всюди, але не так, як ми це робили, подорожуючи траком або стенсухою. Тож під час наступного виїзду до гор, вже почало темніти.

До міста Клуж-Напока ми приїхали наприкінці дня. Я був готовий до того, що Cluj - доволі велике місто із міжнародним аеропортом, але все одно був вражений кількістю світла, шириною доріг, високим європейським рівнем інфраструктури, архітектурою і взагалі цивілізацією, якою в моєму рідному українському колишньому мільйоннику не було і напевно вже й не буде. Вразило настільки, що я навіть сфоткати забув. Румунія, чи це ти?! Масштаби змін цієї країни за майже десять років  просто приголомшують! 

Фотографувати знов нічого не став, бо, по-перше, намагався одночасно зосередитися на трафіку і вихопити якомога більше цікавого із того калейдоскопу вражень, а, по-друге, мої фото з автівки все одно були б ні про що. Тож кому цікаво, заходьте в Гугл та дивитесь. Там якось отак:

Памʼятаю, що 2016 року я навіть серед молоді на фестах майже не міг знайти людей що знають англійську. А тепер… Челенджер дорогою збирав чисельні вподобайки та купу компліментів, більшість яких призводила до смолтоків із румунськими поціновувачами американського чистою англійською: «this is one fabulous looking car, man!».

На жаль тотальна англіфікація не торкнулася  адміністрації готелю, що я оплатив заздалегідь: «брлг брх ну инглищ» і слухавку вниз. Після ще пари дзвінків перспектива спати в автівці на парковці готелю стала ще ближчою, бо всі двері зачинені, а в письмовому спілкуванні в месенджері лише якась нісенітниця: «you park take parking thing  how many people you smell?» WTF?! 

Але тут допомогли співвітчизники, що дорогою з Турції заїхали в той саме готель одразу після нас. У них з румунською було набагато краще ніж в метрдотеля Topaz Boutique з англійською, тож невдовзі я вже пив привезене напередодні Петром з Румунії пивко в затишному номері румунського готелю.

Ми не вибагливі, і попри всі вечірні складнощі перекладу Топаз нам дуже зайшов, а поєднання типово румунського інтерʼєру із сучасними рішеннями лише додавало колориту:

Челік тим часом відпочивав на парковці, подолавши протягом дня лише 380км із середньою витратою в 11.4л/100 км.

Зважаючи на складність обставин у вигляді гірських перевалів, серпантинів, безлічі зупинок, рейдів крихітними містечками в різні боки та навантаження, як такого,  результат, як на мене, непоганий.

Таким саме непоганим був і сніданок наступного ранку, і звісно ж Cluj-Napoca для ночівлі я обрав не випадково, але про це у наступній частині…