ACM 2025 Part VI. Dreams come true?

Третій день фестивалю American Cars Mania для нас став чимось на кшталт охолоджувального кола у перегонах time attack: глядачі ще дивляться, ти ще їдеш треком, попереду нагородження, але інтрига та очікування вже віддали місце втомі і навіть деякій апатії. Як ставлення до сексу після сексу, if you know what I mean. Але ж у нас цей «секс» до того був лише на картинках, тож погнали наново!

Половина автівок вже поїхала, і той відтинок поля, яким ми напередодні кружляли в марних пошуках вільного місця, нагадував порожній дикий пляж (тільки без води).

В такий антураж доволі органічно вписалась би ця Buggy: 

Перебуваючи у стані сильного перегріву від самого ранку, на теріторію івенту ми вʼїжджали за Челенджером 1970, і хіба це не гарний початок дня і привід миттєво прокинутися не лише фізично?

Такою нагодою грішно не скористатися, тому,  навіть на розвантаживши багажник, одразу поїхали за зеленим дідусем задля спільної фотосесії. 

Неймовірна автівка! Не знаю лише, чому у нього спойлер T/A, але, чесно кажучи, мене це не дуже й хвилювало. Поспілкувалися з власником, хоча здебільшого відповідав я, адже про його автівку мені і так все відомо. Челік, до слова, теж привезений для продажу. Майже сімдесят вісім тисяч баксів, і можна повернутися з фесту на справжньому R/T 1970 під характерне булькотіння 7,2-літрового Magnum.

План гарний. Втім, мені задля його здійснення не вистачило рівно сімдесят вісім тисяч баксів, тож ми хутко стрибнули до своєї новобудови і поїхали втретє розставляти декорації. 

На вчорашній локації ми залишили палатку та шезлонги, але в неділю в тій частині поля не було що робити. Тож цього разу обрали нове місце ближче до центру. Позаяк майже всі учасники з віддалених від Катовіце регіонів Польщі та з інших країн вже рухались трасами, вільного простору в полі було вдосталь. Цього разу крім поодинокого 3gen Camaro і Мустанга поза нашою палаткою, поблизу взагалі нікого не було - ставай, як хочеш.

Я став, як хотів, і попри те, що більшість власників вже не напружувалася наведенням краси, я зробив все, як то має бути. 

Адже людей майже такий саме натовп, як напередодні. Знову спілкування, відповіді, вподобайки, щирі побажання та фотосесії одна за одною. Подекуди і мені було цікаво подивитися на людей в пофоткати їх в процесі розглядання Челіка. Суцільний позитив!

Деякі люди були цілком впевнені, що дивляться на Challenger 1971-го, дивувалися наявності моніторів всередині і були приголомшені тим фактом, що йому ще десяти років не виповнилося. Отже якщо не на класику, то принаймні на рестомод для необізнаних я вже точно наробив.

Кумедним був епізод із поляками: ще здалеку вони із гаслами «Зобач стари Челенджер!» прискорили хід, а згодом підійшли ближче і з роздратованим «курва! То нови!» пішли геть. Я подякував їм вслід, від чого вони трошки засмутилися, бо усвідомили, що я - власник і все чув. Втім, вони навіть не підозрювали, наскільки комплементарною для мене стала та «образа».

А чи стикався я взагалі з хейтом? З відкритим ні. Втім, завуальовану зневагу та відкриту заздрість подекуди зустрічав. І як ви думаєте, від кого це йшло? Вірно! Від деяких наших співвітчизників. 

«Диви! Укрáінскіє табліци! Бідні, нещасні…» - каже бідна і нещасна жінка невизначеного віку із губами більшими за ніздрі решітки Челіка. «А скільки така коштує?» - питає мене хлопчина і на відповідь, що таких нема, а ця не продається задає наступне питання: «а ким треба працювати, щоб таку купити?». «Скільки жере?» і «скільки коштує?» - відповіді на ці два питання - єдине, що турбує багатьох українців, що потрапили до найбільшого у Європі американського автофестивалю. Сумно, соромно, але, на превеликий жаль, очікувано. Адже згідно моїм власним спостереженням, коли бачиш у Польщі якесь неподобство, то з великою ймовірністю невдовзі почуєш російську або суржик від «автора».

Втім, на щастя, лише невелика частка українців такі, бо здебільшого я спостерігав відверте задоволення, дружність та навіть гордість, як реакцію на «UA» на номерних знаках. Ба більше, напередодні мені пощастило поспілкуватися не просто із співвітчизниками, натомість з людьми з мого минулого життя.

Коли фоткав свого колишнього напарника по деяким роботам в боксі, що позував для постановочного фото, колупаючись під капотом Доджа, то майже вхопив напад ностальгії:

«Привіт! Ти ж зі «Старого Стилька», я теж» - каже хлопець і дає мені QR свого ТГ. Йду за посиланням, а ми тиждень спілкувалися ще коли я був в Одесі. 

На жаль, не вдалося поспілкуватися з деякими людьми з Driver.TOP, але нарешті заофлайнився із @Jakson. Провели разом майже весь день і навіть встигли трошки покататися територією івенту. Це було дуже приємне знайомство, що варте окремого допису, оскільки фотографії мого тезки мене завжди приваблювали, а тепер і ми з ANEMOIA на них присутні.

Тим часом від поляків фото я допоки не бачив. Хіба що одна, і та в американській фейсбук групі. Втім, після деяких доопрацювань фото вийшла доволі жанрова:

Отже це був день Мопара, і цей допис буде таким саме. Зі всієї Великої Трійки Chrysler мені подобається більш за всіх, і справа тут не в тому, що я маю Додж, адже причинно-наслідковий звʼязок між цими фактами хоч і є, але зворотній. Звісно, я шукав старі Dodge, зокрема на E платформі, бо то справа особиста. Але для того, щоб отримати якісь приємні емоції не обовʼязково шукати старий Challenger і взагалі щось надто старе. 

До прикладу Вайпери гарні у будь-яких поколіннях, хоча мені дуже шкода, що я не встиг сфотографувати перший RT/10, що начебто там був і є для мене квінтесенцією гадючої концепції:

 У Крайслері мені подобається те, що час від часу вони видавали в серію щось таке, що протиречить як здоровому глузду, так і законам маркетингу. Сучасний електричний Чарджер теж відповідає цим критеріям, але я звісно мав на увазі дещо інше. 

Так, Prowler можна зустріти і в Одесі, але навряд чи два поруч: 

І не забуваємо про всі ті Челенджери та Чарджери, адже найкласичніший modern muscle був донедавна саме у Dodge. І якщо останні восьмициліндрові Чарджери мене не дуже надихають, то старі - це якщо не найкраще, то точно найпривабливіше з цього івенту особисто для мене. Класичних Charger на фесті було не багато, але кайф в тому, що вони взагалі були і до того ж в дуже різному виконанні. 

Charger, як на мене, є найкращим втіленням рис справжнього маслкара, і будь-який з них змушував коліна тремтіти. Навіть коли це 1973 пофарбований балоном чи обклеєний плівкою із 2D ефектом:

Або пофарбований пензликом:

Або інший 1973 у дуже доглянутому стані в кольорі неба:

Чи більш ранній рестомод на базі моделі 1968:

Маскулинність цих автівок просто зашкалює, і коли я врешті дістався цього неймовірного 1970, то вже не був впевнений в тому, що саме він є найкращим представником породи:

Адже фантазуючи про ймовірний цінник такої автівки, в мене почали зʼявлятися думки щодо відповідності кількості доларів до кількості отриманого кайфу. Хіба не цікавіше взяти отакий занедбаний 1972 із роздертим інтерʼєром, шмарклями фарби на кузові тощо і навалити ним пильним полем на всі ті гроші, не переймаючись збереженням музейного стану?

Майже як на тому жовтому, який я так і не зміг побачити в статиці, але швидше і з більшою драмою:

Хоч там як, а вау-ефект від такого точно не менший.

Втім, хоч там якими епохальними є для мене маслкари, а pony cars все одно ближче. Як власника Челенджера мене більш за все цікавили саме поні на платформі E-body, і хіба це не дивний збіг, що на початку кожного дня івенту я зустрічав одну з них?

На фоні Барракуди 1970 я фоткав свій Додж напередодні, а третього дня зʼявилася можливість роздивитися її більш детально:

З зеленого Challenger R/T 1970 почався цей ранок неділі, але я все ж сподівався побачити наживо і найбільш значущу для мене модель 1971, риси якої я відтворюю на своєму modern Challenger від самого моменту його придбання. І його я теж зустрів ще в перший день. Але згодом ця тачка зникла з поля зору, і протягом дня я так і не знайшов місце її стоянки.

Врешті все склалося якнайкраще. Про результати цієї зустрічі я розповім іншим разом, бо для мене вона була стала чорною мармеладкою на торті цієї грандіозної події. 

Наразі можу лише сказати, що то було дуже цікаво і символічно. Зокрема ціла купа випадкових обставин, що начебто не мали збігтися. 

Втім, останній день фесту добігав кінця. Жодного заходу ми знов не відвідали, але цього разу вже не свідомо, а через сильну втому насамперед у дитини. Майже кожна наша спроба піти до сцени завершувалася ниттям та істериками одразу після виходу. Витягнути доньку з палатки ставало можливим лише з метою придбання морозива та інших смаколиків, а їхня концентрація в дитячому організмі і так вже була надмірною.

Тож навіть конкурс pin-up серед жінок та дівчат ми пропустили. Втім, ми до нього і не готувалися, що плануємо виправити наступного року.

Єдине, куди ми встигли потрапити, то на чергові змагання лоурайдерів, церемонію нагородження та розіграш лотереї. Для Челіка жодної номінації не було, адже він точно не надшвидкий, не класичний і звісно не best of show. Ба більше, сам процес суддівства був доволі складним і вимагав попереднього запису, про що я дізнався занадто пізно. Так би можливо хоча б під сценою постояв. 

Отже вкотре подивилися на автівки, на роздачу призів включно із головним у 10.000 Євро та дочекалися оголошення результатів лотереї, участь в якій міг взяти будь-хто із білетом. Жодних призів ми тут теж не виграли, зокрема і головного у вигляді Cadillac XTS-L, що дуже прикро, бо було б круто його продати і вкласти гроші в якусь корисну справу придбати якесь старе відро зі смітника під відновлення.

Тим часом свято добігало кінця, і останні учасники складали речі та прямували до виїзду. Я цьому факту був радий, бо попри приголомшливість цього івенту відчував крім втоми ще й стійке передозування автомобільною гіднотою. Таке трапляється, коли протягом протягом тривалого часу годуєшся виключно улюбленою стравою, до якої з часом звикаєш і наприкінці буквально змушуєш рецептори відчувати той смак «як колись».

Ми теж планували повертатися додому, однак у мене на цей вечір була запланована ще одна важлива справа. Дивлячись на оті всі шедеври американського автопрому із хмарами пилу позаду, я пообіцяв собі занурити Челік до його природного середовища. І наприкінці івенту, коли вже не було кому заважати, а у збереженні чистоти автівки вже не було жодного сенсу, цю мрію я все ж здійснив, влаштувавши невеличке donuts party:

Попри всю жанровість цей невеличкий косплей на Vanishing Point, влаштований всупереч забороні подібних акцій на території івенту, був суцільно бутафорським:

Не на закритій території аеродрому посеред польського міста має таке відбуватися, натомість якимось узбіччям покинутого інтерстейту. І не з таким настроєм, і точно не заради постановочних фото. Для цього мені бракує не лише грошей, але й насамперед відчуття свободи. Можливо реальність зовсім не така, якою я її малюю у своїй уяві, але одне я знаю точно - ми дуже різні не лише у взаємодії з державою, але у відносинах між собою. І так буде допоки я не припиню дивуватися цілком природним і банальним явищам. І чи припиню взагалі…

Мене щиро вразило, що після івенту, який відвідали десятки тисяч людей, поле було… просто порожнім із розставленими біля стежок мішками зі сміттям. Пʼяти прибиральникам на вантажному квадріку вистачило лічених хвилин для того, щоб повернути все до початкового стану. Тим часом я із легкістю можу уявити, на що перетворилась би ця територія, якби цей подібний захід відбувався у нас. Взагалі потягом всіх трьох днів івенту мене не залишало відчуття, що ми все ж чужі на цьому святі життя. В першу чергу саме через відсутність внутрішньої свободи, якої нас позбавили. Точніше, свободи, від якої ми свідомо відмовилися набагато раніше, протягом сторіч обираючи хибний шлях для нашої країни.

Хоч там як, але три дні в Америці 70-х на польському аеродромі стали чудовою нагодою для того, щоб попрацювати над самосвідомістю і наступного року - якщо це буде можливим - отримати вже інші емоції вільної людини у вільній країні.