ACM 2025 Part V. Interaction

Отже, зустрічі…

Як я вже зазначав у попередньому дописі, народна тропа до мого нерукотворного памʼятника не мала жодних шансів зарости. Групи людей у складі цілих родин та самотні вовки у стетсонах ходили подивитися на дивну тваринку протягом двох днів поспіль. Від реакцій я подекуди був у захваті. Неможливо перелічити скільки разів я відповів на ті самі запитання, а кількість циклів закрий/відкрий дорівнювала такій під час стрес-тестів передсерійних зразків.

Втім, майже одразу стало зрозуміло, що презентацію наступного разу треба буде доопрацювати, позаяк англомовний спек-ліст не зайшов, і наприкінці більшості розмов я чув одне і те саме питання: «а він такий з заводу був чи ти щось робив?». Щось робив, так…

Чи мене це дратувало? Навпаки! Я вважаю, що саме це питання від не зовсім сторонніх до автомобільної культури людей свідчить про те, що factory look в мене вийшов вдалий, а із плашками здається навіть перестарався. Ба більше моя відповідь завжди викликала ще більший захват і перетворювала офіційну бесіду на дружні балачки. Посмішки, пальці догори, поплескування по плечу, рукопотисення, тощо. Тут треба зауважити, що в цілому поляки дуже обережно ставляться до особистого простору, і обіймашки з незнайомцями тут зазвичай неприйнятні. 

Особливо потужні напади екзальтації в пересічних глядачів виникали тоді, коли я за власною ініціативою відкривав дверцята (хто ж розповість їм правду про те, що все було заради запобігання жирним слідам на склі?) і дозволяв дітям посидіти за кермом, а подекуди і погазувати до редлайну.

Були звісно і справжні ентузіасти, що помічали кожну дрібну деталь і не вимагали пояснень щодо її доречності. Ці зустрічі із однодумцями на єдиній хвилі були найприємнішими.

Окремо порадувало те, що багато людей зазначали, що такого ще ніколи не бачили, що це кращий сучасний авто на івенті і що нічого навіть близько подібного там не було (останнє є доволі прикрим, хоча й очікуваним для мене). 

Отже, емоції, що я дарував і отримував протягом цих днів - це щось неперевершене, адже то був справжній рівноцінний обмін, як то і має бути на подібних івентах. На жаль, мовний барʼєр давав про себе знати, і хоча деякі смолтоки перетворювалися на повноцінні розмови, більшість людей все ж опанувала англійську не краще, ніж я польську. 

Дружина тим часом намагалася перетворити базарний загар далекобійника на справжній океанський, а донька відволіклася на гаджети, тож ніхто не заважав мені насолоджуватися моєю улюбленою справою - розмовами про автівки.

І допоки я згідно з драматургією цього серіалу тішу своє марнославство, поглинаючи проміння слави, можна віртуально відповзти від білого Челіка та показати вам чергову підбірку експонатів.

Навряд чи для когось залишився непомітним той факт, що Фордів (крім Мустангів та пікапів) в моїх дописах не було. Натомість на полі вони звісно були. 

Здебільшого Ford був представлений великими Fairlane та Thunderbird різних поколінь, включно із останнім початку 2000-х, що завдяки своєму дуже крутому - хоча й свого часу не прийнятому більшістю -  ретрофутуристичному образу зовсім не виглядало там чужерідно. 

Багато з цих барж я не сфоткав, бо через їхню кількість та постійний рух територією в якийсь момент очі замилилися настільки, що  я забув, що вже потрапило до кадру, а що з різних причин було відкладено на потім. 

Адже серед фулсайз седанів та великих купе були і фордівські родичі по концерну:

До того ж я не настільки тямлю саме в цьому класі американської класики, щоб однозначно кожну з них ідентифікувати в чомусь крім марки і подекуди моделі (хоча і це не факт). 

Тобто Каділлак від Лінкольна я звісно відрізню, але бозна яка там цифра після «Mark» в тих Континентал.

Те ж стосується і Кадиллаків. Allante від Fleetwood я звісно відрізню і завжди можу із впевненістю на обличчі сказати щось на кшталт: «який гарний Брогем Де Віль серпня 72-го», але не настільки вони для мене цікаві, щоб тримати всі ці лицарські титули комплектацій та їхні особливості у голові. «Бурбон Барон Де Монпасʼє» - най буде так, адже через консервативність цих кораблів пустелі я навіть у роках виробництва не завжди впевнений, і розбиратися ліньки.

Buick - це зовсім інша справа! Особливо коли йдеться не про Електру 63-го…

…і не про Спешл 55-го…

Протягом деякого часу це феєрично красиве купе стояло біля нас поруч із іншим Бюіком, що напевно став моїм фаворитом серед Buick цього івенту - Riviera 3gen.

І хоч там яка крута і стильна Рівʼєра 1970…

…але  boat tail ‘71-ʼ72 - це диво! І хоча деталізація сусідської моделі 1973-го дещо спрощена…

…навіть її корма - це фантастика!

Половину першого дня я провів біля Доджа, дивлячись на неї, бо від цього профіля просто неможливо відвести очі. Купе довжиною майже 5,7м вражає своїми розмірами та пропорціями.  Це, звісно, не No1 в моєму wish list, але відтепер Riviera однозначно в першій пʼятірці.

Тим не менш значно більш простий Скайларк другого покоління справив не менш потужне враження. Можливо це щось особисте, бо кілька років тому я серйозно розглядав можливість придбання такого саме в Польщі, і мені дотепер здається, що він в якійсь мірі доступний.

Насправді це звісно давно не так, але ж яка крута штука! 

І його близнюк - Катласс від Oldsmobile крутий, хоча це навіть не 4-4-2, історію якого я описував в блогу.

Цілком логічно  закінчити цей допис розповіддю про деяких представників останнього (за порядком, але не за важливістю для мене) бренду з Великої Трійки. 

Отакий Dodge Aspen ʼ77 постійно катався між рядами і з часом почав сприйматися, як звичайний фон. Можливо це обумовлено тим, що цей Додж, як і багато інших автівок, продається.

14000 USD, і він ваш. Менше десяти років тому за ці гроші можна було придбати непоганий Мустанг з V8 (можливо навіть fastback) чи С3, але в реаліях сьогодення ця далеко не топова автівка із «шісткою» під капотом є ледь не найдешевшим способом увійти до світу американської класики.

Або такий Chrysler Newport 1976 із «вісімкою» 5,9 лише за 13500 баксів:

Поза межами цього фестивалю ця автівка звісно привертала б купу уваги і хоча б через свій вік подарувала би яскраві емоції, але на такому фокус отої уваги все одно з часом розмивається незалежно від того, що в даний час стоїть перед тобою.

До прикладу, якби я зустрів такий New Yorker десь на перехресті в польському місті, не кажучи вже про Україну, то звісно мої очні яблука пересувалися б на потилицю по мірі просування повз. Але наприкінці другого дня івенту фоткав його без жодної впевненості в тому, що на роблю це вдруге або втретє:

Натомість біля цього Suburban я застряг надовго. Універсали - це моя слабкість, а тут ще й Cragar SS різноширокі і морда, як у «Христини» Кінга. 

Дружина сказала, що зсередини цього сараю тхне старим дідусем, але хіба це не частина фльору подібних автівок? Неймовірна штука! Складно усвідомити, що свого часу це була пересічна сімейна дуповозка якогось пересічного американця на кшталт нашого Soul.

Тим часом день добігав кінця. Через неймовірну спеку і попри запропоноване дружиною керамічне покриття для мого шкіряного даху, кольором шкіри я вже нагадував native American. Загальний фізичний стан був відповідний. Погода теж нагадувала американську пустелю, бо під вечір стало насправді холодно. Тож фантастичні плани заночувати в палатці на полі накрилися  вогкою ковдрою, що в тій палатці лежала. Втім, закат був дивовижний, а головну фото цього допису можна сприймати, як тізер наступної частини оповідання, адже найцікавіше (принаймні для себе) залишимо на десерт.