ще раз 2000 кілометрів, в гори і назад

Продовжую відновлювати справедливість у світі хронологію цього блогу. 

Отож, через 3 тижні після завершення зимової сімейної подорожі в гори, настав час рушати в нову подорож в гори. Цього разу не сімейну, а корпоративну, і не зимову, а, формально, весняну. Хоча, звісно, зимова гума, зимові види спорту і зимовий інвентар в цій подорожі також будуть [були] присутні. 

Планове ТО зроблено, зимова гума ще не встигла забути австрійські дороги, а снігові ланцюги в фірмовому чохлі Порхє не покидали багажник вже цілий місяць. Можна рушати. 

На цей раз не потрібно було кріпити снігову дошку на дах, бо в щорічному корпоративному паломництві до Альп, приймало участь аж 5 автівок і можна було перекинути частину речей до машин коллєг. Тому сновборд поіхав в багажнику дизельного Ц-купе, алкогольні припаси влаштувались десь у Пєжо 208, а снігові башмакі відправились разом з екіпажем елєктро ауді. А от хто не захотів їхати на елєктро ауді, так це ціла людина. Тому продовжуємо тестувати старий 911 на практичність - 1000 кілометрова поїздка з двома дорослими пасажирами. А для сміху додам ще трохи порівняння з елєктромашиною

Обидва мої пасажира до цієї поїздки жодного разу зі мною не їздили, також жодного разу не їздили на машині 1000+ за день, і що важливо, жодного разу не їздили на задньому ряді 911го. І якщо одного з них я більш-менш непогано вже знав, то друга дівчина була взагалі нова в конторі і до старту подорожі я з нею розмовляв максимум два рази по 10 секунд. Тому вважав за потрібне перед стартом максимально прозоро обмалювати що їх чекає: буде гучно, тісно, незручно, можливо весело, можливо машина поламається десь в лісі, а можливо нє. Зробивши приблизно 3-4 раунди пояснень, я дав їм всі можливі шанси відмовитись і пересісти до когось з колег. Але мої відважні азіати, навідріз відмовлялись їхати клятим електромобілем, або в одній машині з директором. Ну шошш, я попереджав 😏 а ще попереджав що краще взяти якісь мнякі сумки шоб зручніше було пхати в багажник. І вони послухали, та обидва взяли тверді чумадани 👍🏼

Зустрічаємось о пʼятій ранку і на парковці запихуємо все барахло яке набрали в багажник, так шоб в салоні нічо не телепалось не гриміло і не заважало.

Забув сказати що старт нашого тріпа був спланований (мною) на восьме березня. Бо шо робе відповідальний чоловік у міжнародний жіночий день? Правильно-звалює нахрін ще до світанку щоб жінка залишилась сама з дітьом. 

Гоу гоу гоу, попереду дофіга кілометрів. 

Згідно гугл карті ми мали б їхати одразу трасою до кордону і там автобаном прямісінько до пункту призначення. Пунктом призначення, до речі, цього разу був австрійський гірськолижний курорт Ішґль. А точніше селище Ґалтур що поблизу нього. Згідно гугл карті ми мали б просто тулити 950 кілометрів автобаном та, якщо пощастить, доїхати за 10.5-11 годин. 

Але нащо нам ті прямі шляхи, особливо коли дорога в Австрію вже пʼять разів випробована з роботою, та три рази з родиною. Шоб не нудьгувати дорогою і привчити моїх пасажирів до культури охуєнності роуд тріпа, а не ефективного душнільства, планую декілька відхилень від маршруту. 

Десь через чотири години шляху настає час першої зупинки для сніданку. А зупинка не проста.

Під час декількох попередніх подорожей схожим маршрутом, так чи інакше розмова з колєгами-пасажирами заходила про машини, і так чи інакше (а как бляха інакше, тут задрот 99 левела) мова заходила про треки і той факт шо ми проїжжяємо десь неподалік «зільоного аду» і «найнебезпечнішоі траси в світі» і взагалі, я такий крутий шо там навіть бував. І всі такі «вау [нам пофіг довези нас вже] як цікаво», або навіть «оу йєс я бачив це в кіно про Нікі Лауду [давай вже заткнись і довези нас]». А мене кожного разу трохи свердлило що от ось він Нюрбургєркінгрінг поряд, а ми їдемо кудись не туди. Кожного разу, але не цього разу. 

На цей раз я «продав» це пасажирам як невеличке відхилення від маршруту, яке дозволить не втомлюватися в машині, поснідати спокійно, розімʼяти ноги та помінятись місцями, бо було трохи соромно що змусили дівчинку сидіти на задньому ряді всю дорогу. Зважаючи на те шо мої пасажири взагалі раніше не чули про таке місце, то я просто сказав їм типу траст мі, буде прикольно. А прикольно було ще й те що 8 березня було першим днем сезону - відкриття туристичних покатух. Гарна погода, голодні до треку туристи і місцеві, купа крутих машин, відкриття сезону йомана! Я вже почав сумніватися чи треба взагалі їхати в ті гори. Але треба вести себе адекватно перед людями і не показувати шо я трохи попаяний, адже ми все ж таки разом приїхали, з колєгами. Спочатку припаркувались, так шоб одразу пірнути в гіношну атмосферу і трохи росказати шо воно таке, біля секції Pflanzgarten. Там, через невеличкий «провал» в рельєфі достатьно швидкі водії можуть змусити машину відірватись від асфальту всіма чотирма колесами. А недостатньо швидкі можуть лише розвантажити підвіску шоб на фото виглядало як жип

Потусили там хвилин 10 та підʼїзали на велику парковку секціі Brunchen, відомої всьому ютубу через відоси з аваріями. Аварій, на щастя не було, але моїм наче сподобалось. 

Подивились на машинки, зробили пару фоток і відосів, надихнулися гонками, але не сильно надихнулися ларьком шо продавав картоплю як для сніданку. Тому рушаємо до основної парковки перед вʼїздом на трек. 

Одразу варто зазначити, що виїжджати на трек в мої плани не входило. Точніше не входило в план А, але десь в глибині дущі я тільки й чекав шоб хтось сказав «а чо б нам теж не катнути» і тоді я би активував план Б (Бєзуміє) 🤣. 

Але як відповідальний лідер туристичної групи я повів «своїх» снідати. В легендарну закусочну Devil’s Diner. 

Сніданки і розмови про машини це все звісно весело, але десь в серце почала прокрадатись меланхолія. Типу, ну от, таки приїхав сюди знов, але пройшла вже майже година, а ніхто не надихнувся настіки щоб вмовити мене ризикнути всією подорожжю в альпи, та і прохватити по треку на зимовій гумі і з полною машиною багажа. Стало сумно. І тут я згадав: це субота, відкриття сезону, а володіння 911 знайомить тебе з ще більш попаяними екземплярами, у яких нема ані зимової гуми, ані відповідальності за щось і когось. То ж пишу в груп чат овнерів 996

А це означає, шо як мінімум, можна поговорити за тачки не тіки з бухгалтером із паралельного відділу, а й зі справжнім петролхедом. Цікавий тіп, у якого в гаражі є свіжа M2 competition на дуал клатчє, але для треку він використовує 23річний 911 кабріолєт з 5 ступеневим автоматом від мерседеса. Так кабріолєт з рекаровьскими ковшами, та підвіскою Öhlins. 

Туди-сюди поки чекаю на кєнта, який встряг в черзі за бензином, ходимо фоткаємо машини. 

Десь за півгодини, пишу цьому рейсеру типу де він є, бо я просто хотів привітатися та мені ще пхнути 700 кілометрів сьогодні. На що він відповідає «я в черзі на трек, заскакуй, привітаємся вже під час заїзду». Хто я такий щоб відмовляти. Бачу сірий Пірш в черзі, стрибаю в пасажирську рекару, тисну руку, пристібаюсь і ось ми вже тулимо перше коло сезону. Шматочок того кола можна подивитись тут

https://www.instagram.com/reel/DHGo7jRNMek/?igsh=d2RpcTY4OGk4YnNm

Проїхали швиденько розігрівочне коло Нордшляйфа, я відмовляюсь від ідеі одразу жахнути ще одно і прошу висадити мене. Прощаюсь і одразу біжу шукати коллєг, бо нам сьогодні ще в пиво в альпах пити. Знайшов їх вже на парковці неподалік від машини, певно двох годин Нюрбургрінга їм вистачило. Кльоцаю ще пару фотокарток з дальної парковки і рушаємо. 

Після такого відхилення від маршруту і затримки через петролхедські забаганки, треба одразу вирулювати на автобан щоб відіграти і наздогнати інших учасників цього автопробігу. Але зочєм так жить? Приймаємо вольове рішення петлянути ще 30 зайвих хвилин другорядними дорогами, щоб трохи зачепити виноробну долину річки Мозель. Чому? Бо гугл карат показала що там дорога йде понад річкою і трохи петляє. Як на мене достатня причина звернути з маршруту. 

І я не пожалкував про черговий детур. Було красиво. Річка, схили засаджені виноградом, німецькі селища біля рік ,якісь замки на схилах. Кайф. 

Жодноі інформаціі про те шо то за фортеця я не маю. За цим треба звернутись до пана @valeru4 😁

Вертаємось на автобан. Тим часом в груп чаті зробленому для подорожі інші також діляться фотками 😏

Звісно я прикалуюсь, і не тільки електромашина була вимушена зупинятись. Нам також довелось перед автобанінго заскочити за свіжою порцією 98го бензину. 

Заправились і го в бік Австрії, наздоганяти інших. Родзинка цієї частина автобану це вид на технічний музей Зінсхайм, який не обовʼязково навіть відвідувати щоб отримати порцію охніфігасобі. В позаминулому дописі ми як раз обговорювали це місце з @Pupkin 

Ще пару годин автобанінгу, під музику з блютусноі джейбіельки, та на горизонті показуються вони - Альпи.

Завжди заздрю тим гівнюками що живуть десь поряд і їм не треба їхати 8 годин щоб побачити гори. Десь там ми ще встигли проїхатись біля озера Констанц, але мої пасажири не мали бажання виходити та прогулюватись богємною набережною, тож не зупиняючись рулимо прямо до австрійського кордону. 

Але до місця призначення ще далеко, тож придавлюю газ, щоб дістатись дешевого австрійського бензину. Тим часом екіпаж електромобіля…

За моє злорадство щодо електро зупинок, доля покарала мене тим що на обраній нами заправці не було 98го, тож довелось витратити зайві 10 хвилин і їхати до наступної заправки, яка була дорожча за німецькі. можна було б тулити до кінця на залишку бензину, але я таке не люблю, краще мати запас, до того ж в горах може захочеться поричати двигуном трошки. 

Трошки проїхавшись гірським серпантином з суворими лімітами швидкості, рівно о сьомій вечора ми запаркувались біля готелю. Там нас вже зустрічали ще два екіпажі коллєг, котрі виїхали з Амстердамщіни на добу раніше, в пʼятницю, та розслаблено їхали з ночівлею десь на пів дороги в Німеччині. Хоч ніхто про це не знав, але в моїй голові такі групові подорожі це завжди челендж в стилі Топ Гір, де автомобіль виступає проти громадського транспорту😄 ну і трохи дослідження туристично-транспортної інфраструктури.  Тому для звітності також прикладаю фоторепорт від нашої жіночки яка єдина обрала добиратись літаком. В той же час що і ми вона також добралася…до аеропорту який знаходиться в 120 кілометрах від готелю. 

В очікуванні на інших, ми не гаючи часу сходу йдемо не заселятись, а в бар готелі пить пиииво. Сумки кидаємо біля входу, ключі від номеру отримаємо потім.

Десь за 40 хвилин приїхав екіпаж на вольво, який пілотував наш директор, разом з двома іншими водіями позмінно. І ще десь за пів години зʼявився екіпаж електроауді. І ті і інщі аж ніяк не виглядали свіжіше за людей що провели 12 годин в 25 річній машині, на стільчику який і не всім дітям підходить. 

То ж я для себе переконався що краще зʼїхати з маршрута і насолодитися цікавими відхиленнями від прямого шляху, ніж грати в еффективність і пхнути автобаном весь час. Ані вентиляція сидінь, ані адаптивний круіз контроль і екранчики з карплеєм не зробили людей на дорогих сучасних лізінгомобілях щасливішими на дистанціі 1100км. А щодо громадського транпорту…наша рецепціоністка яка витратила втричі більше грошей на літак, встигла ще пропустити потяг від аеропорту до автобусної зупинки, пропустити останній автобус, задовбати всіх по телефону, витратити 200 (двісті, Карл) євро на таксі, але все ж таки встигла під кінець вечері коли всі вже були пʼяненькі і очікували десерт.

Поки в Топ Гір челленджі перемагає автомобіль 😏

Далі були 3 дні інтенсиву з випивання алкоголю, катання на сновборді та поїдання мняса. Спати в цьому тріпі було не для мене. 

Три дні в горах пройшли продуктивно: по 6-7 годин в день на схилах, по 40-45 кілометрів вертикалі на день, по 20-30 євро за шніцель (шніцелі то не про мене). Та майже без втрат серед колективу: лише одне розірване коліно і одна полу-пʼяна полу-сварка (це все також не про мене). Можна сказати успіх, адже я тут був організатором поїздки. Що ж пора додому. 

Всі 5 машин завантажились, фанат авіаперельотів знов віддає 200 євро на таксі…Прощаємось і Ґо в бік нідерландщіни десь о девʼятій ранку. 

Точніше спочатку в магазин купити австрійського хрону та гірчично-інжирних намазок, потім на заправку у сусідньому селі і тепер ҐОУ!

На зворотньому шляху поїхали трошки іншим маршрутом: замість обʼїзду озера Бодензее, я вирішив проїхати крізь гори перевалом Фернпасс. Краєвиди непогані, але машин дофіга, але красиво, але дофіга машин. 

Часу на всякі там нюрбургрінги вже не було, тому помчали прямісінько за навігатором. Після перетину кордону, дорога вже не мала нічого цікавого, хіба що більше половини шляху поливав дощ і що я вперше побачив рятувальні гелікоптери яки сіли прямо на автобан після великої аваріі…. Також була помітна вже втома від всього цікавого, тому придавив педалю, блютус колонку погучніше і вперед наматувати пробіг.

Назад ми доїхали з всього однією зупинкою на макдональдс і бензин. Якщо не враховувати 40-хвилинну стоп-старт тягнучку навколо штутгартського аеропорту через ту саму аварію. 

Завіз своїх пасажирів в два окремих міста, та о девʼятій вечора заглушив двигун.

Пірш довів що може спокійно проїхати 500+ кілометрів на одному баку бензина і 1000+ кілометрів за день.

Люди довели що можуть за 12 годин лише один раз вийти з пірша і вижити (нагадую про заднє сидіння). Я довів шо 25 річна машина може все шо треба. 

Всього 23 з половиною години за кермом в одну морду та 130 євро з людини витрачені на бензин. 

виходь та рулюй 

Ціна питання 150 EUR, Пробіг 167500 км.