Інвальд. Душа у мезозої.

Неділя. Це означає, що ми з самого ранку десь в обід стрибаємо повільно завантажуємося до Соула та їдемо роздивлятися світлини по розваги для малечі у сусідні населені пункти. Цього разу обрати село Інвальд, оскільки там розташований комплекс з пʼяти тематичних парків для сімейного відпочинку.

Розмістивши в КІА купу речей включно з ляльковим возиком та самокатом, я вчергове порадів, що на роль сімейної автівки всупереч своїм вподобанням все ж не обрав стильну тридверку. Всім зручно, місця вдосталь (малечі взагалі «хоч танцюй!»). Дружина напередодні ще очну ставку випадково провела на підтримку своїй аргументації.

Отже поїхали, а серед звуків лише радіо. Який же то кайф їхати і не чути надокучливе зудіння прогорілої гофри корейської «четвірки»! Майже так само приємно, як чути пісню американської «мерзенної вісімки». 

Цього разу подорож не передбачала виїзду на хайвей, натомість наш 55-кілометровий шлях йшов крізь села, містечка і пару хвилястих доріжок серед лісу. 

Звісно, через обмеження швидкості переважно в 50 км/год це було довго, але такий формат особисто мені подобається набагато більше. 

На кругові перехрестя, яких ми проїхали безліч, можна дивитися безкінечно, адже кожне «рондо» - це якийсь витвір топіарного мистецтва. Хоч який я байдужий до природи, а все одно був вражений. Тим часом моя дружина, як ландшафтний дизайнер, була просто в захваті від таких соціальних прикрас.

Польська урбаністика була основною темою аж допоки повз нас не почали пропливати приватні домогосподарства. Я не знаю, чого нам українцям бракує. Тут справа точно не у війні і не в скаженому кацапстані (хоча це залежить від того, наскільки глибоко дивитися у природу проблеми). Хоч там як, а такого у нас не було ніколи і, думаю, навряд чи колись це зʼявиться. Начебто і грошей у нас не менше, і культура точно не бідніша, і менталітет, здається, схожий, але чомусь у Польщі 99% ділянок ніби з дизайнерського рендеру: жодного високого паркану, городу, купи сміття на подвірʼї, занедбаного сараю або якоїсь будівлі з непотребу. Навіть мешканці рідкісних загонів для птахів та тварин здається пішли проти природи і навчилися безвідходній життєдіяльності.

Із додаванням чудових доріг, знаків, розмітки, тротуарів, велодоріжок, узбіч, тощо пострадянський мозок просто не здатен сприйняти цю реальність, як реальність, ба більше трансполювати її на звичне вітчизняне довкілля.

Звучить неймовірно, але можна зʼїхати з дороги в будь-якому місці і не лише не впертися до стихійного смітника, але навіть не побачити жодного пакета чи пляшки. Красиво! І дуже сумно. 

Перед очима лунали флешбеки з моєї колишньої роботи з АвтоТема ТВ. Я згадував про те, як щоразу під час фільмування тест-драйву протягом декількох годин марно шукали під Одесою місце, що б не було вщент спотворено нашими співвітчизниками; як я ходив по посадках та ґрунтовках і прибирав сміття принаймні з зони кадру; як з рідкісних чистих місць нас проганяли невідомо звідки вистрибнувші охоронці: «приватна територія! Тут не можна знімати!»…

Тим часом від неприємних думок нас відволікли знаки із вказаним напрямом до декількох паркувальних майданчиків Inwałd Park, місце на яких коштує 165 грн на день. 

Отже пʼять парків: Swiat Marzeń, де побудована середньовічна фортеця, місто і музей мініатюр зі зменшеними репліками видатних світових споруд, аквапарк, парк динозаврів Dinolandia та сад Іоанна Павла ІІ, а ще міні зоопарк та готельний комплекс із власною купою розваг.

Після тривалих дискусій ми одностайно проголосували за Діноландію. Вхідні квитки не дешеві, біля 900 грн для дорослих и 700 для дитини, проте я не пошкодував про кожний «грош» з тих грошей.

Ми провели в Діноландії майже пʼять годин, і не нудьгували ані секунди. І справа не в тому, що там якийсь видовищний хай-тек із «зануренням» на кшталт японських дінопарків зі складною кінематронікою стародавніх потвор. Навпроти, щодо самих динозаврів все доволі прозаїчно: їх багато, але майже всі вони статичні. Їхній подекуди величезний розмір, здається, вразив мене більше, ніж доньку, але суть цього місця не в ящерах, а в тому, як реалізован сімейний відпочинок по-польськи. 

Попри майже повну відсутність охоронців/інструкторів/спостерігачів та іншого контролюючого стафу навкруги такий порядок та чистота, що навіть кидаючи недопалок у смітник, відчуваєш себе майже злодієм. Розваги всі безкоштовні і здебільшого доволі примітивні, але саме це оточило нас такою ностальгією по дитинству, що пʼять годин промайнули миттєво. Підземні лабіринти із висотою стелі 1.20м, покатушки електричними Jeep, стрільба з лука, басейн з велочовниками, веломобілі для родини, веломобілі із грунтовим треком, доволі складний мотузковий парк понад всією величезною територією і звісно ж різні горки, батути тощо для дітей, ресторан і лічені фудкорти.

І обовʼязково гарний ландшафтний дизайн із купою місць задля «просто посидіти» з пивом та ковбаскою або без.

Все зроблено так, що сильно пошкодити себе ти не можеш, і повсюди таблички із правилами користування. Таким чином потреба у контролі відвалилася, що очікувано призвело не до хаосу та масового травматизму, а навпаки - до веселого та безтурботного відпочинку. Впав у сітку з мотузки? Сам винен. Вдарився головою у печері? Тебе попереджали про висоту.

Загубився там у темряві? Написано ж «взяти морозиво ліхтарик». 

Встромив чиїйсь дитині присоску з лука у лоба? Написано ж «не стріляти в людей».

І ця безкоштовна рандомна контрольована вакханалія - те, чого так не вистачає у вітчизняних парках розваг, де все зарегульовано так, що навіть по бортику басейну на руках не пробігти. 

Спостерігати за гладкими літніми пані та панами у ділових костюмах, що намагалися втриматися на мотузковому мосту, що шалено хитався, було кумедно. Аж допоки ми самі туди не полізли. Це, курво, дуже складно, бо точки опори взагалі нема, адже мотузка, за яку ти маєш триматися, провисає та хитається ще більше за самі мости.  Але дуже весело. Навіть без Хайнекена, до якого ще черга не дійшла. 

Всі розваги в парку включно з батутами розраховані не лише на дітлахів, але й на їхніх батьків, що дозволяє цілком абстрагуватися від телефонів або бухача від нудьги. Отже  ще веселіше було моїй дружині за кермом педального карта давати дріфта грунтовим допом.

Напевно, через те, що в її дитинстві такого карту не було (на відміну від мого), її захоплення цими перегонами мене навіть трошки налякало. Особливо коли із палаючим поглядом Юти Кляйншмідт вона запропонувала мені штурманське місце у двомісному карті і безапеляційно мовила «сідай! Поїхали!». Я, звісно, відмовився, позаяк, по-перше, не підготував стєнограму, а, по-друге, хто б мав ще за донькою дивитися, що несамовито билася із часом тим же треком.  

Втім, якщо педалювати на карті реально легко, то таке не можна сказати про родинний веломобіль, яким за задумом організаторів ми мали проїхати периметр саду Іоанна Павла, неспішно роздивляючись кожну рослину з найбільшої картини з квітів площиною в три гектари!

Але ж то за задумом так… Тим часом я, запивши грильовану колбасу зі смаженою картопелькою пляшкою пива, впав у щось на кшталт нірвани. Тож сівши за кермо чотиримісного мускульного механізму, раптом почув голос пана Хайнекена зсередини: «це виклик! Ти маєш пройти цей трек швидше за всіх в історії  веломобілеперегонів! На дошці рекордів ти маєш бути понад Стігом!» Отже я  почав несамовито крутити педалі у напрямку фінішу, ніби там стоїть маршал із секундоміром і дядько на їмʼя Джеремі із чорним маркером, а на мене дивиться весь Світ.

Десь на середині другої прямої сили мої скінчилися і ефектно пройти апекс я вже не зміг через швидкість, що дорівнювала такій у самого Іонна Павла ІІ, якби він там гуляв пішки. Моя родина із подивом спостерігала за моїми стражданнями, а дружина підступно фільмувала це для історії. В той момент я збагнув, що комплектів педалей там взагалі-то чотири! Позаяк дістатися фінішу нам все одно було потрібно, далі ми крутили педалі вже вдвох, а донька сіла за кермо. 

З висоти 22-метрової оглядової вежі, на яку - слава Іоанну - нас привіз ліфт, масштаб квіткової картини виглядав хоч і велично (обличчя ще не розквітло, якщо що), але з-за керма колесниці вражав ще більше. 

Отже день пройшов чудово, хоча на решту парків нас звісно не вистачило.

Та й працівники закладу десь біля шостої почали [не]прозоро натякати на те, що нам вже час. Тобто вони просто пішли. Це називають прощанням по-англійськи, але в Британії я з таким не стикався. Отже для мене це відтепер «по-польськи». 

Приємним бонусом було те, що попереду на нас чекала зворотня дорога із тими дивовижними для звиклих до пострадянського трешу пейзажами пересічної Польщі. 

Соул тихенько дошуршав нас додому, і для нього, як завжди, знайшлося місце на парковці.

Дорогою додому заправив повний бак бензину і порахував витрату. Чи то я пробіг попередній невірно записав, чи він реально жере несамовито… А може дружина тишки десь в редлайні його ганяє, але вийшло у мене 12,7 на сотню, як у Доджа. 

Хоч там як, а все одно хочеться йому щось подарувати, і, сподіваюсь, про це буде наступний допис, бо подарунок завдяки @MEDVEDc4 вже їде з України.