Турда: рукотворне потойбіччя.

Після смачного шведського столу в готелі Топаз я, пригадавши всі навички гри в крокодила, за допомоги верхніх кінцівок та складної міміки отримав від покоївки пилосос для вакуумації пакету з постільною білизною. Невдовзі ми знов спакували речі в Доджа, щойно протертого від дорожнього пилу та крапель, та вирушили до місця, заради якого і їхали до неофіційної столиці Трансільванії  Cluj-Napoca.

Містечко Турда із населенням близько 60 тисяч людей розташоване лише в 35 км від Клужа, і цю зупинку на маршруті я обрав суто заради розваги дитини, не сподіваючись на якісь особливі враження у дорослих. Аж як я помилявся!

Сама Турда не являє собою нічого надзвичайного. Невеличке місто з переважно одно- чи двоповерховими будинками. Проте віддаленість та розмір не не впливають на наявність рівних доріг, чистих узбіч, електробусів тощо. Натомість ані реклам, ані лайтбоксів, ані білбордів, крім тих, які вказують на місце, заради якого ми сюди їхали. 

Вказівки із напрямом до Salina Turda зустрічають під час вʼїзду до міста і супроводжують тебе аж до виїзду за його межи, де в кінці облаштованої безкоштовної парковки розташований Вхід.

Salina Turda - найбільша соляна копальня у Європі, що за рахунок своїх запасів здатна забезпечувати весь світ сіллю протягом шістдесяти років. Зрозуміло, що соляні печери то загалом не диво, але, потрапивши до Турди, я зрозумів, чому саме Саліна Турда вважається найвеличнішою підземною світлиною, створеною людиною. 

Сіль тут видобували ще з часів римлян, а закрили 1932 року. Втім 2009 почалася реконструкція копальні, в результаті якої її нещодавно перетворили на приголомшливий туристичний та оздоровчий центр. Адже поєднання природної величі, старовинного штучного функціоналу та сучасної  штучної  естетики просто неймовірне!

Після прогулянки довжелезними соляними тунелями та відвідування тематичних кімнат із старовинним обладнанням, механізованими моделями копальні тощо ми потрапили до самих нетрів Землі. 

Враховуючиі мої стосунки з висотою (я її не боюся, боюся лише впасти) заглядати з балкону до копальні Рудольф було для мене доволі важким випробуванням, але навіть людей, що з висотою товаришують, це видовище не може не вразити.

Ми вже глибоко під землею, а десь там внизу ходять люди і розважаються в різних локаціях, серед яких міні-гольф, більярд, ігровий майданчик, лавка з сувенірами та оглядове колесо для милування  сталактитами.

Донизу можна дістатися вузькими дерев’яними сходами з безліччю прольотів (довго) або скляним ліфтом (швидко і захопливо).

Ота світлова башта в кінці печери - це саме шахта ліфта.

Атмосфера у копальні Рудольф фантастична! Оформлення зроблено рівно так, щоб не перетворити це все на шапіто і водночас надати «приміщенню» фантастичний присмак. 

Звуки, запахи, щільність середовища - все тут не таке, як на поверхні, а стильне освітлення та не менш чтилтгі конструкції лише посилюють ефект знаходження на знімальному майданчику якогось фантастичного фільму. На цьому фоні неможливо змусити себе повірити в те, що все, що над тобою - це не декорації. Адже коли намагаєшся про це думати, то від відчуття власної мізерності захоплює дух.

І здається, ну що може бути більш видовищним за це? Хіба що те, що знаходиться в тій чорній дірі в правому куті печери.

А знаходиться там… копальня Тереза. Майже така ж захоплююча своєю безмежністю прірва, на яку ти, в свою чергу, дивишся і так з прірви. Безодня, в якій в фантастичному освітленні видніються якісь дивні споруди і… човники (оті жовті) на чорній поверхні води.

До копальні Тереза ведуть такі саме сходи і ще один ліфт, і там ти відчуваєш всі нюанси знаходження у кам’яному лігві глибиною 112 метрів і 75 метрів завширшки.

Якщо комусь треба позбутися якихось спогадів чи думок, то це місце пасує ідеально, адже емоції від побаченого та відчутого  затьмарюють все інше. В це місце треба приходити на самоті і просто сидіти, дивлячись на примарне світло червоних ліхтарів з-під чорної поверхні підземного озера.

Або дивитися в понад стометровий купол, що завдяки дивним візерункам шарів начебто рухається у тебе в очах. 12 градусів, 80% вологість, ехо… Виявляється, я ніколи до цього не чув справжнє ехо. Чи то ти вмер і дивишся на Стікс, чи то Маріанська впадина або марсіанська станція…

 Румуни молодці! Звісно ж патріоти зі мною не погодяться, але уявляю, як потворно така світлина виглядала б у нас: реклама, дешеве музло в барі, а в потаємних куточках смерділо б так, що назовні б кущі позасихали. Тут же навіть туалет внизу чистий та сучасний, прямо у каменюках. І звісно ж вся ця грандіозна колосальна споруда чиста і охайна з дуже продуманою інфраструктурою, туристичними підказками тощо. 

Втім, всю цю купу вражень доволі важко переварити, тож ми трошки погуляли та поїхали нагору, усвідомивши, що багато фотографувати там теж сенсу нема. Адже атмосферу (чи її відсутність) жодна фото не передасть. Пройшовши 640м прямим, як струна вапняним тунелем, ми вийшли до старого входу і з подивом дізналися, що до нового входу та - що головне - до Челенджера… пʼять кілометрів! Донька тим часом вже дуже зголодніла, тож ми сумно зітхнули та пішли назад. Зворотні 640м тунелем під вий голодної дитини здавалися вічністю, але ж колись тут робітники на роботу та зробити йшли без оцих ліхтарів, оздоблення, ліфтів. І йшли не відпочивати.

З такими думками ми вийшли на поверхню, і , так остаточно й не прийшовши до тями від побаченого, поїхали за їжею.

Першим привабливим на вигляд закладом харчування на нашому шляху до Угорщини стала Pizzeria Italiana Da Mario Crolla на набережній річки Рауль Арієс в Турді.

Назва трошки занадто ошатна, але бабусі в доволі сучасному приміщенні зробили доволі смачну піцу, яку нам під радісну 16-бітну мелодію привіз… робот! В Турді, ага.

Челік дивився на це все ззовні своїми допотопними галогеновими очима із підозрою, але ж я б залюбки проміняв цього робота на відсутність в піці грибів, які ми тричі просили не додавати: «ню, ню, машрумс, ой, сорі». 

А Челік хоч який він не роботизований все одно був шоустопером. За такої кількості уваги від румунів, я почував себе зіркою на червоній доріжці кінофестивалю, не встигаючи роздавати зворотні жести великим пальцем та одарювати шанувальників щирими посмішками крізь нестрижені вуса. Фотосети та компліменти чергувалися по колу аж до останнього румунського села, в якому ми заїхали до магазину за продуктами.

 Місце були депресивне і заповнено саме тими циганами, про яких всі говорять, згадуючи про Румунію. Типова джипсі родина з пузатого чоловіка, пари жінок та невизначеної кількості дітей підʼїхала впритул до Челіка на бортовому ржавому Транзиті з тентом і мовчки переводила погляд з нього на мене. Пузан пішов за пивом, сів поруч з Челенджером та почав «культурно відпочивати», старші діти за кермом, молодші запалили цигарки та почали бігати навкруги. Поки моя дружина обирала якусь закордонну зелень та низку невідомих для мене продуктів, до Транзита підʼїхав такий саме бортовий Т4 із таким саме набором пасажирів. Став літерою Г, обмеживши мені виїзд з парковки і демонстративно відчинив капота. Як то заведено в гендерно-незрозумілому циганському побуті, жінки полізли під капот та під автівку, а чоловіки почали тертися біля Доджа, що ніби знущався з них та навколишнього середовища всіма своїми чорними смужками та хромованими стрічками.

Я напружився, намагаючись з димом цигарки висмоктати з памʼяті діалоги зі Snatch Гая Рітчі або якийсь номер телефону, який було б варто набрати в разі прийдешніх проблем.

Врешті голова родини встав, підійшов до Доджа та оперся об його задній бампер  своїми шортами. Я підійшов ближче. «Соррі, соррі, фото, фото» - розплився у посмішці циганський батько, не випускаючи вже другу пляшку пива з руки. А молодший синок тим часом, тримаючи цигарку в роті, крокує назад, намагаючись встромити батькове пузо, пляшку та дупу Челенджера в кадр. Я звісно фотосет дозволив, бо як я міг не дозволити? За лічені хвилини всі члени родини зробили власне фото з Челіком, кожен по черзі потиснув мені руку і сказав щось привітне (сподіваюсь), після чого я завантажив перелякану дружину з донькою, які до останнього спостерігали за дійством з-за вікна супермаркету, у автівку і ми поїхали далі. Вантажний Т4 мої нові дружочки миттєво прибрали щойно я сів за кермо і занурився до навігації.

Отже це міг бути єдиний акт анонсованої  агресії через класову нерівність, але і він насправді виявився лише проявом щирої зацікавленості.

Далі знов була траса, заправки, якісь населені пункти і знов купа уваги до Доджа. Якийсь хлопець, що їхав нам назустріч, розвернувся і проїхав за мною кілометрів десять до заправки, щоб поспілкуватися. Питав про війну, хейтив путіна, цікавився автівкою - таких приємних смолтоків я мав понад десяток, що надихає. 

Далі знов були траси, серпантини, ошатні румунські села, але їхати довелося недалеко, бо я розділив нашу подорож на відтинки в 250-300км.

Витрата пального попри безліч проїзних селищ із обмеженням 50 км/год та траси, якими їхали майже 140, майже не змінилася. Немало, але жити можна. 

В цьому дописі автівки виявилося замало, хоч без неї ми б точно не відвідали цих дивовижних місць, але далі Доджа буде трошки більше, бо на цьому наш недовгий тріп Румунією добіг кінця,  і під вечір ми доїхали до місця, де мав бути кордон з Угорщиною.