Гойдалки.

В цьому дописі не буде ані якихось прихованих сенсів, ані глибокого змісту. Він позбавлений дивних інсайдів і не надає жодних відповідей. Так само в ньому не буде ніяких шокуючих розповідей та неочікуваних історичних фактів. Натомість йтиметься про начебто очевидне, що раптово, але далеко не вперше, стало занадто очевидним. Отже допис здебільшого про атмосферу, яку мені, напевно, буде цікаво - але навряд чи приємно - згадати кілька років потому.

Під час спілкування з іноземцями мені регулярно доводиться пояснювати, як все, що відбувається з автівкою, може йти паралельно з тим, що відбувається у країні. Але ж вам, співвітчизники, нічого пояснювати не треба, тож просто поділюся враженнями від незначної події, яка дещо змінила в моєму світогляді. 

Втім людина (в сенсі human being) пристосовується до будь-якої дичини, отже світогляд змінився ненадовго.

Отже, зранку, попрощавшись з дружиною та донькою я поїхав на роботу. Скориставшись тим, що протягом ночі пил майже не зіпсував вигляд напередодні вимитої автівки, зробив фотку під ранкову каву з цигаркою. Сонечко гріє, робота є (і те, і інше останнім часом буває нечасто) - день розпочався гарно. Ненадовго.

Під час роботи з клієнтською автівкою пролунала чергова повітряна тривога, а хвилиною пізніше декілька дуже гучних вибухів. Попри здригання ґрат та дзенькіт вікон, я вже давно на таке не відволікаюсь, бо коли усвідомлюєш, що сам цілий, вікна цілі, автівка поруч стоїть у боксі ціла, а від дружини вже прилетіло стисле "все ОК", перейматися нема чим.  Але ж, про що би там не йшлося, в такі моменти споконвічна тема "чому ж вони такі кінчені?" все одно на деякий час стає актуальною. Ненадовго. 

Отже поговорили, випили ще кави, запалили, подивилися на місце збиття балістики понад майстернею, поміркували про можливі місця влучання та трошки засмутилися. Ненадовго.

Опісля клієнт поїхав, а я почав робити з Доджем те, що зазвичай робить той собака від нудьги, коли колишньої гнучкості в тілі вже нема:

До прикладу, замінив пластикові кільця ПТФ на нові з нержавійки. З пластиковими все було гаразд, але тим не менш я підозрював, що вони там ненадовго. 

А ще білі написи оновив маркером, позаяк гума пожовтіла. Звісно, розумію, що це теж ненадовго.

До вечора ще пара філіжанок кави, купка цигарок, і ось вже можна їхати додому. 

Це та сама щоденна мить насолоди під рокешник: - "The grass was greener..."  - констатує Гілмор під акомпанемент власної гітари та моїх "Флоумастерів"... Але їхати там лічені хвилини. Тож насолода ненадовго.

 Через заправку, звісно. Адже через те, що хтось має дуже серйозні drinking problems, залишаю я ту колонку ненадовго:

Звідти до "Обжори" за стандартним набором продуктів: діти грають, люди спілкуються, ліхтарики мерехтять, типовий вечірній одеський двіж - люблю так постояти під чергову цигарку, дивлячись на автівку у "природньому середовищі" і на реакції людей. Але ж вдома чекають, і цей релакс ненадовго. 

А декількома хвилинами потому я вже перед ґратами свого будинку - в безпечному тихому районі, бо там нема нічого Цікавого (в певному сенсі, ви розумієте), позаяк з обох боків дуже "тихі сусіди" (як в тому анекдоті, ви розумієте). І так спокійно і затишно стало на душі. Ненадовго. 

Я не є адептом фотофільтрів, адже зазвичай намагаюсь передати реальність якомога більш реалістично (перепрошую за тавтологію), але цей день запам'ятався мені саме таким - трошки розмитим та дещо примарним, бо єдиним чітким та реальним зображенням залишилась  металева штука, що цього дня прилетіла саме в те місце перед ґратами мого будинку, де на останній фото стоїть Челік. Саме там моя дружина з донькою зазвичай виходять з автівки, коли приїжджають додому. Саме там вечорами ми стоїмо, спілкуючись з сусідами, зокрема під час тривог, коли це "не до нас" або "та стривай, зараз подивимося, що там"... Здається, просто шматок металу, але я навіть заціпанів. Ненадовго. 

Звісно, це не є відкриттям - камон, третій рік повномасштабної війни! Зрозуміло, що в масштабах жаху, що відбувається щодня, це взагалі ні про що. Це не КАБи по Харкову та Запоріжжю, не суцільне пекло сходу, та й в Одесі неодноразово було незрівнянно жахливіше. Такий собі пересічний звичний терор, але вперше так близько від домівки. Адже в кожного з нас є світ навколо та інший, що в межах твоєї квартири, кімнати, кута, ковдри... Тож все одно дещо протвережує. Ненадовго.

На деякий час, напевно, станемо обережнішими, хоча враховуючи обставини та часові проміжки між вильотом ти прильотом, це все ж таки більше питання теорії ймовірності та везіння, ніж техніки безпеки. Тобто дві стіни тут не дуже ефективні, якщо ти початково не був поза ними. Хоч там як ми намагаємося переконати себе у зворотньому. 

 Попри те, що майже нічого не змінилося в нашому житті, і не трапилось нічого надзвичайного, вечір був подекуди напруженим. А чи була тому причина? Об'єктивно - ні, бо хіба хтось не знав, що таке цілком ймовірно? Але ж підсвідомість - дивна річ, позаяк через дрібну подію пробуджує потаємні думки, що начебто не мали б викликати якихось надзвичайних емоцій у українця, що три роки не полишав своєї домівки. Але ж пробудили. Ненадовго.

Наступного ранку я вже замістив ці флешбеки зображеннями інших металевих виробів - більш приємних і набагато безпечніших. Тобто, той потужний ефект від небезпечної знахідки був ненадовго. 

Що з цього вийде, я ще не знаю, так само не можу пояснити іноземцям зв'язок між цими деталями та деталлю з попередніх фото. Але ж він є.  Якимось дивом придбання одного здатне приборкати негативний вплив від зустрічі з іншим. Хоч і ненадовго.

Але ж вам нічого пояснювати не треба... 

Stay safe, stay calm, stay tuned! Щиро бажаю,  щоб все це було ненадовго!