Дві тисячі кілометрів відпустки

Ось і літо промайнуло. І, як завжди, наприкінці літа я беру собі відпустку, щоб покататися. А тут ще й родичі з України та В’єтнаму доєдналися. Тому було вирішено рвонути по визначних місцях Південного та Центрального В’єтнаму.

Одразу мушу зазначити, що фотографій цього разу буде небагато. Я не дуже багато фотографував, бо хотів просто насолоджуватися подорожжю, а не постійно думати про телефон і камеру. Тому спробую тут відновити спогади про нашу поїздку.

І так, покатавшись кілька днів по Сайгону, ми зрозуміли, що в’єтнамські мегаполіси — це не для нас. А тому рванули до Нячанга.

У Нячангу я вже бував неодноразово, тому цього разу вибрав його як перевалочний пункт. Від Сайгону до Нячанга близько 400 км, і дорога проходить через досить зручний хайвей, де дозволена швидкість 90–120 км/год.

Нячанг — місто на узбережжі з гарним пляжем, але водночас повністю русифіковане. Кількість кацапів на квадратний метр просто зашкалює.

Тому ми намагалися вибирати місця подалі від основних туристичних потоків. А завдяки нашому Лачетті могли собі дозволити катнути куди подалі від усього цього біо сміття.

І хоча це вже був, мабуть, п’ятий чи шостий раз у Нячангу, цього разу місто неприємно здивувало. Воно було переповнене туристами, а постійні корки створювали серйозні проблеми з пересуванням.

Далі дорога вела нас до вже рідного мені міста Бунматута.

Через гірські перевали та ще близько 200 км дороги ми нарешті дісталися його околиць. І тут на нас теж чекав сюрприз.

Сільські дороги після дощів місцями просто зникли. А там, де вони ще залишилися, їхати було подекуди відверто небезпечно. Якось я вирішив скоротити шлях і звернув на дорогу, яка колись була бетонною та йшла під дуже крутим нахилом. Після дощів і постійного руху вантажівок від бетону там майже нічого не залишилося — дорога перетворилася на суцільне місиво з бетону, багнюки та води. А ще й місцеві «генії» своїми маневрами додавали проблем із проїздом.

Але Лачі впорався.

Кілька разів ми добряче сіли на «черево», але все-таки пройшли. Після цього маршруту ми вирішили, що експериментів достатньо, і більше цією дорогою не їздили.

А от Бунматут, як і раніше, залишив по собі лише позитивні враження. Ганяючи околицями, знову ловив себе на думці, наскільки тут красиві краєвиди. А саме місто — спокійне, неспішне і зовсім не схоже на туристичні мегаполіси В’єтнаму.

BTW Хто тут релігієзнавець? Хто скаже що то за храм? Або що за релігія? І чому там свастони? Хто вгадає, тому надішлю листівку з В'єтнаму😜😜

Далі було вирішено ще раз зганяти на море. Приблизно 150 км — і ми опинилися біля села під назвою Doc Let. Дуже тихий пляж, мінімум туристів і справжній «в’єтнамський» колорит.

І саме тут мені пощастило познайомитися ще й з місцевою поліцією.

Одразу зазначу — цього разу помилка була з мого боку. Але через мовний бар’єр та відсутність нормальної інформації я до цього моменту, виявляється, весь час їздив неправильно.

Коротше, зупинили мене вже на виїзді з села, де було дві смуги в одному напрямку. Я, знаючи, що коли є дві смуги, можна їхати 60 км/год, спокійно собі котився 57.

І тут — стоп. Поліція. Показують мені фотографію на телефоні: мовляв, перевищення швидкості. Далі почалися штовхання руками, наїзди та спроби щось мені пояснити в’єтнамською. А я, зі своєю англійською, жестами та Google Translate, з піною біля рота намагався довести, що тут можна їхати 60. Зрештою я зрозумів, що сперечатися на дорозі з поліцією — не найкраща ідея, тому погодився на оформлення штрафу. Мене запустили в їхню палатку, де офіцер, мабуть, уже зрозумів дві речі: хабар я платити не збираюся, а возитися зі мною через перекладач він теж не хоче. Тож після короткої розмови мене просто відпустили.

Уже коли я прибув до пункту призначення, почав гуглити, чи справді я був правий. І тут виявилося найцікавіше — навіть ChatGPT примудрився зробити помилку.

Щоправда, саме через нього я знайшов офіційний документ, де все було чітко розписано. Але чи то через проблеми з перекладом, чи то через якусь тупу юридичну термінологію, навіть я умудрився зрозуміти все неправильно. Як виявилося, на дорозі з фізичним розмежуванням можна їхати 60 км/год. І під «фізичним розмежуванням» мається на увазі не просто дві смуги в одному напрямку, а реальна фізична перешкода між напрямками руху — бетонний бар’єр, паркан тощо. Вся проблема була у складнощах переводу. Тобто я весь цей час був неправий. Поліція, виходить, цього разу таки мала рацію.

Дійсно хотілося заїхати до них дорогою назад до Бунматута, але, на жаль, їх там уже не було.

Тим не менше, вдосталь накатавшись, ми спершу заїхали на СТО уже у Бунматуті, адже вже підходив час чергового обслуговування. Попросив поміняти оливу та масляний фільтр, а також глянути ходову, бо після кількох конкретних ям з лівого боку машини щось просто неймовірно калатало.

Як виявилося, проблема була в гальмівній скобі — наче як був люфт пальців, скоріш за все через зношені втулки. Майстри сказали, що треба все це перевтулити, що вони й зробили. Після ремонту брязкіт з лівого боку повністю зник.

Ціна питання — 1 700 000 VND, тобто приблизно $65.

 Залили оливу Repsol CXR 7 10W-40 — як я зрозумів, досить звичайний середнячок — і поставили масляний фільтр AZUMI.

Ну і завершальним етапом була дорога з Бунматута до Сайгону — ще близько 400 км.

А вже там усі роз’їхалися, і наш уїк-енд, а разом із ним і вся подорож, підійшли до кінця.

І ось уже їдучи самому на мийку в Сайгоні, я чомусь відчув легкий сум від того, що все закінчилося. Але водночас посміхнувся, бо Лачі знову порадував нас чудовою мандрівкою.

І в гори, і в спеку, і через багнюку, і по розбитих дорогах — він вперто віз нас до пункту призначення. Бруднючий, весь у піску та пилюці, але жодного разу не підвів і просто продовжував працювати.

За що йому окреме дякую. ❤️

Реклама

Індивідуальний Stage 1 із гарантією результату за фіксованою ціною до 15.09.26