Перша подорож — Part 3: Lahr → Швейцарія → Misano Adriatico (Італія). Відпочинок на морі.

Після візиту в музей настав час виконати забаганки дружини 😅 А саме — море, пляж і засмага 🌴

Та й малий став на мамин бік у бажанні поніжитися на сонці.

Розглядали різні варіанти: Хорватію, Грецію, навіть варіант після моря вже повертатися в Україну. Але брат дружини дуже просив після відпочинку ще раз заїхати до нього в гості, щоб побачити свого хресника, бо наступного разу, мабуть, зустрінуться вже наступного літа.

Відпустка потихеньку наближалася до завершення, тому почали просто переглядати варіанти на узбережжі.

Спочатку дивилися напрямок від Генуї до Сен-Тропе, але, на жаль, нічого в нашому бюджеті та такого, що відповідало б вимогам дружини, не знайшли 🙃

Потім почав дивитися узбережжя від Венеції до Анкони (Італія). Там уже підібрав кілька варіантів, на один із яких дружина погодилася 😬

Перша лінія, вид на море, навіть басейн на території готелю — теж певний бонус.

Мене ж найбільше влаштовувало те, що до готелю було «всього» близько 800 км, які цілком реально подолати за один день.

А ще маршрут можна було прокласти через Швейцарію — проїхатися серпантинами та помилуватися краєвидами 😎

На основному маршруті через Швейцарію якраз були ремонтні роботи, через які біля великих тунелів можна було потрапити в суттєві затори.

А оскільки наше головне завдання було побачити не швейцарські тунелі, а саму Швейцарію, маршрут вирішили будувати в об’їзд основних тунелів.

Для проїзду швейцарськими автобанами потрібна віньєтка, яку можна придбати на заправка чи при в'їзді в саму Швейцарію, яка коштує 40 євро, і на відміну від Французької яка коштує лише 7 євро і прив'язується до номера авто, ця йде на рік і універсальна без прив'язки до конкретного авто 😶

Не пишаюсь даним вчинком 😬, але економія має бути економною, віньєтку успішно запозичили зі скла авто брата і переклеїли її собі 😇

Оскільки в планах було не просто пролетіти Швейцарію наскрізь, а ще й зупинятися, фотографуватися та приїхати до моря не у свинячий голос, а бажано ще й встигнути ввечері скупатися, з дому виїхали близько сьомої ранку.

До кордону зі Швейцарією нам було приблизно 100 км.

Сам кордон проїхали швидко й без пригод 😅

Спочатку нічого незвичного — невеликі тунелі.

А потім уже почали з’являтися гори.

За черговим тунелем невдовзі з’явився перший туристичний піт-стоп, де такі ж самі зіваки, як я, могли зупинитися, сходити в туалет, перекусити й пофотографувати краєвиди 😁

Після невеличкої фотосесії рушили далі й на одному зі з’їздів звернули з основної магістралі на дорогу через серпантин.

Обидва маршрути можуть мати однаковий номер — у нашому випадку це була траса №2, — але основна магістраль і альтернативний маршрут позначаються по-різному.

Магістраль позначається червоним кольором, а об'їздна серпантином синім.

І от уже цією дорогою вдалося повною мірою насолодитися як самими пейзажами, так і серпантинами.

Усю Швейцарію проїхав практично на круїзі.

Зі швидкісним режимом там усе суворо, і, принаймні за моїми спостереженнями, його реально дотримуються всі.

Що дорогою туди, що назад я майже не бачив автомобілів, які б суттєво перевищували дозволену швидкість.

Максимальні 120 км/год після німецьких автобанів, звісно, даються важкувато 😅

Але це чудово компенсується краєвидами.

Італія

Кордон з Італією ми фактично просто проїхали — ніяких зупинок чи перевірок.

На італійських автобанах уже діє обмеження 130 км/год.

Але самі італійці в цьому плані дуже нагадують українців 😁

Принаймні за моїми спостереженнями, багато хто їхав 140–150 км/год.

Тому, влаштувавшись хвостиком за місцевим, приблизно о сьомій вечора ми вже були в Misano Adriatico, у заброньованому готелі, і навіть встигли сходити скупатися.

В Італії окрема віньєтка не потрібна, але багато автобанів платні.

На одній ділянці заплатили 2,5 євро, на іншій — 3,5 євро, а далі отримали талончик на в’їзді й оплачували вже пройдену відстань при виїзді.

Від району Мілана до нашого пункту призначення платні дороги в сумі обійшлися приблизно у 28 євро.

Що, як на мене, дофіга 🤨

Але доїхали справді швидко.

Близько 800 км за 12 годин із зупинками, фотосесіями, перекусами та милуванням краєвидами — вважаю цілком непоганим результатом.

Один із днів відпочинку зустрів нас дощем.

Тому замість моря вирішили кудись з’їздити й подивитися щось цікаве поблизу.

Вибір припав на Сан-Марино — невелику окрему державу, повністю оточену територією Італії.

До історичного центру можна піднятися канатною дорогою, а далі прогулятися старим містом і подивитися на знамениті вежі.

Чимось усе це нагадало наш Кам’янець-Подільський.

Хоча, як на мене, у нас краще 😁

Особисто мені Сан-Марино не дуже зайшло.

Сам задум і архітектура, звісно, гарні, краєвиди також.

Але, по-перше, дуже багато людей.

По-друге, місцями все це більше нагадує не історичну пам’ятку, а величезний торговельний майданчик: магазини супроводжують тебе практично протягом усього туристичного маршруту.

Загалом сама Італія мені сподобалася.

Їхня мова, атмосфера, менталітет.

У мене склалося враження, що вони не дуже намагаються зробити все максимально правильно чи ідеально.

Вони просто роблять.

Вийшло гарно — чудово.

Не зовсім гарно — ну й так піде 😁

Ми в чотирьох різних місцях замовляли піцу — треба ж було спробувати справжню італійську.

І щоразу вона була різною: десь трохи перепечена, десь начинка лежить абсолютно нерівномірно, в одному місці піцу порізали, у трьох інших — ні.

І нічого, всі щасливі 😁

Чайові, або сервісний збір теж часом уже включені в рахунок — навіть у тих місцях, де особливого бажання їх залишати немає 🙂

Справедливості заради — паста в них реально смачна.

Ну і вперше у своєму житті я побачив, як росте гранат 😅

Прямо на задньому дворі нашого готелю.

Назад у Німеччину вирішили спочатку їхати до Верони звичайними дорогами — щоб не платити за автобан і заразом трохи подивитися саму Італію.

А ще приблизно дві години втратили, катаючись різними магазинами в пошуках снеків, які сподобалися дружині 😁

Вона купила одну пачку, спробувала її вже в дорозі — й виявилося, що вони ну прямо дуже смачні.

Після цього почалася спецоперація «знайти ще» 😂

Але дві години пошуків результату так і не дали — в інших містах ми їх більше не знайшли.

У підсумку на перші 300 км витратили майже шість годин.

Після Верони я вже плюнув на економію й вирішив їхати італійськими автострадами, а Швейцарію проходити через тунелі.

Бо ввечері краєвиди все одно особливо не роздивишся.

Більша частина дороги назад через Швейцарію пролягала тунелями, деякі з яких здавалися просто нескінченними 😐

Загалом виїхали з готелю близько дев’ятої ранку, а в Lahr були приблизно о 23:00.

Окремий квест — італійські заправки.

У Німеччині все звично: спочатку заправляєшся, потім ідеш платити.

В Італії на багатьох автоматичних заправках усе навпаки: спочатку оплачуєш паливо в автоматі біля колонки, а вже потім заправляєшся.

Якщо платиш готівкою й заправився не на всю внесену суму, то решту можеш отримати на касі цієї ж АЗС.

На зворотному шляху я мав необережність скористатися карткою.

Автомат зняв 100 євро, хоча фактично заправився я приблизно на 40.

Решта 60 євро одразу не повернулися.

На касі запевнили, що це стандартна процедура попередньої авторизації платежу й різниця має повернутися пізніше.

На момент написання допису минула вже доба, але 60 євро все ще не повернулися.

Якщо до повернення в Україну грошей так і не буде — тоді вже розбиратимуся.

Тому на Італійських заправках рекомендую користуватися готівкою😅

Сам бензин в Італії коштував близько 2 євро за літр — приблизно на 20 центів дешевше, ніж те, що траплялося мені в Німеччині та Швейцарії.

Після другої заправки в якийсь момент мені здалося, що автомобіль став трохи гірше їхати й ніби зникла частина тяги.

Перша думка, звісно, — пальне, але внутрішня індикація якості пального через діагностику показала що все ок, тому наразі грішу на втому.

Наступного ранку Lahr зустрів нас грозою та дощем.

А ми, відпочилі, засмаглі й уже з купою нових вражень, потихеньку почали збиратися в дорогу додому.

Ціна питання 1300 EUR, Пробіг 129800 км.