Італія на колесах: смакота, краса та автостраждання

До цього ми вже літали в різні частини Італії літаком. Це швидко, зручно і в цілому без зайвих пригод.

Але давно хотілося поїхати саме на машині. Не просто прилетіти в одне місто, подивитися все по плану і повернутися назад, а проїхатися країною, побачити маленькі містечка, зупинятися там, де сподобалось, і загалом відчути Італію трохи інакше.

У попередньому пості я розповідав, як готував машину до поїздки. Технічно я ніби підготувався а от морально, як виявилося, не зовсім. Але про це далі. XD

Базовий план був простий і без зайвого героїзму. Основні точки маршруту: Братислава -> Венеція, Болонья, Флоренція, Піза, потім знову Венеція і додому.

Венеція вийшла проміжною зупинкою в обидва боки. Один раз по дорозі в Італію, другий раз вже на шляху додому.

А основною базою став готель на горі неподалік від Флоренції. Звідти вже по черзі їздили по околицях: одного дня у Флоренцію, іншого в Пізу, потім ще кудись, куди вистачало сил, часу і моральної готовності.

Основною базою у нас була Villa Campestri біля Флоренції.

Просто шикарне місце для тих, хто втомився від роботи, дедлайнів і вічної гонки. Готель стоїть на горі, до нього веде свій маленький серпантин, зверху відкривається красивий вид, навколо тиша, зелень і оливкова роща.

Ще один плюс: машини стоять на окремій парковці, а до номерів можна під’їхати тільки щоб розвантажити або завантажити речі. Через це на території дуже спокійно, без постійного руху авто під вікнами.

Ресторан при готелі окрема любов. Дуже смачно і, що приємно, по цінах цілком адекватно відносно решти туристичної Італії.

У них також є своя оливкова олія, яку можна купити з собою. Ну і пару фото я встиг зробити ще під час розвантаження, разом з місцем відпочинку Клари Ганцівни.

Першим найближчим пунктом була Флоренція. Та сама популярна, хвалена, красива Флоренція, куди всі радять обов’язково заїхати.

Про те, що в старому місті є зона з обмеженим в’їздом, я знав. Але був неприємно здивований, коли ще навіть не доїхавши до самого міста, спускаючись з гори, побачив ці знаки на обох дорогах з нашого боку.

На перехресті стоїть величезне табло з купою тексту. Звісно, без англійського перекладу. І ти такий маєш це все прочитати, зрозуміти і прийняти правильне рішення, поки просто проїжджаєш повз.

У підсумку я припаркувався, пішки повернувся до перехрестя і вже разом з ChatGPT розбирався, що це не та сама “страшна” зона в центрі, а інший тип обмеження, екологічна зона. Тобто далі їхати можна.

Але, чесно, коли потенційний штраф з камери може бути на кілька сотень євро, хочеться бути не “майже впевненим”, а прям точно впевненим.

З самою Флоренцією в мене якось не склалося. Був і на знаменитому мосту, і в центрі, і в старих вуличках, але сильного “вау” не сталося.

Можливо, я вже був трохи роздратований після всіх цих зон, знаків і спроб зрозуміти, куди взагалі можна їхати. А можливо, це просто не мій формат міста.

Зате оглядовий майданчик поза старим центром сподобався значно більше. Там Флоренція виглядає саме так, як її уявляєш по красивих фото: куполи, дахи, пагорби і весь цей італійський вайб.

Тому, якщо їхати на авто і немає бажання воювати з містом, я б, можливо, навіть радив не лізти одразу всередину, а спочатку поїхати на оглядовий майданчик. Вражень може бути більше, а нервів піде менше.

Назад поїхав просто селами. В одному був гарний вид, зупинився сфотографувати.

Піза і Венеція, навпаки, зайшли дуже добре. Навіть більше, ніж я очікував.

Особливо Венеція. Чомусь я думав, що буде брудно, тісно і дуже багато людей. Але, мабуть, ми потрапили за пару тижнів до сезону, тому все було доволі спокійно, чисто і цікаво.

Вже потім бачив у новинах, що туристів там стало просто нереально багато, і такої спокійної Венеції вже не було.

А я ще жалівся, що в мене незручно паркуватися. Тут мало просто припаркуватися, сюди ще треба затягнути.

Так як я цікавлюся Формулою-1 і вже який рік морально страждаю, вболіваючи за Леклера, але не дуже вболіваючи за Ferrari, дві траси, на яких проходили гонки F1, я просто не міг не відвідати.

Муджелло була всього за 20 хвилин від готелю, тому не заїхати було б дивно.

Правда, сама траса була закрита, там проходили якісь тести, і по колу ганяла якась Ferrari. Тож я просто подивився головний вхід, трохи послухав звук, сфоткався і поїхав далі.

А от з Імолою пощастило набагато більше. В один із вечорів трасу відкривали для пішої прогулянки.

І тут вже відмовити собі було неможливо. Пройтися по легендарній трасі, побачити ті самі повороти, дійти до пам’ятника Сенні... Ну як таке пропустити?

На пам’ять трохи “розібрав” трасу в повороті Rivazza. Взяв кілька камінців гравію.

Не робіть так. Але іноді внутрішній фанат Формули-1 перемагає внутрішнього законослухняного туриста.

НУ Дуже треба було.

З усієї поїздки найбільше мені чомусь запам’яталась саме Імола. Не знаю, чому саме, але емоцій вона залишила найбільше.

Можливо, свою роль зіграла ще й дорога назад. Трасу відкривали аж ввечері, тому прогулянку ми закінчили вже на заході сонця. Я вбив у навігатор шлях до готелю, і він показав два варіанти: автобаном 140+ км і майже 2 години, або 70 км за 1 годину 40 хвилин.

І от тут, мабуть, за день я вже трохи втомився і не поставив собі головне питання: чому, власне, 70 км треба їхати майже дві години?

Я просто подумав: ну коротша дорога, поїду собі селами, спокійно 50 км/год, що там може бути.

А це виявився суцільний гірський серпантин. У темряві. Майже весь шлях ми їхали в хмарі, з видимістю метрів 5, під дрібну мряку. За дві години цієї поїздки зустріли лише дві машини. Мабуть, таких самих "ентузіастів".

Дорога без прямих ділянок взагалі. Просто повороти на 100, 150, 180 градусів один за одним. В якийсь момент у мене вже реально втомилися руки від керма.

А після поїздки діагностика ще й показала помилку по механізму повороту фар. Все працює нормально, але, схоже, тоді воно просто добряче перегрілося від постійної роботи на тих нескінченних поворотах.

До речі, фарам окремий респект. Поворотні фари з боковою підсвіткою там реально рятували. Без них було б набагато веселіше. Хоча куди вже веселіше.

Ну і, звісно, все це було високо в горах, з обривом збоку. Добре, що через темряву і хмари його майже не було видно. Можливо, саме це врятувало нас від повної істерики, бо дружина вже десь на середині маршруту казала: “Зупини, я вийду, нехай мене краще вовки з’їдять, але далі я не хочу”. XD

Їхали ми це все 2-2,5 години, середня швидкість була близько 30 км/год. Емоцій повні штани. 

Фоток, звісно ж, я не зробив. Крім однієї, на самому початку шляху.

І знаєте що? Окрім того, що чекало нас далі, на вершині хребта був невеликий карман біля дороги, і я вирішив зупинитися сфоткатись.

Там була калюжа. Невинна така, сантиметрів 50 у діаметрі.

А глибиною, як виявилось, більше колеса.

Результат: відірваний пластик, подряпаний поріг і в хлам подерта губа бампера. Романтика італійських гір, так би мовити. Воно того Вартуавло??

Тут відірвані частини вже приклеєні назад на скляний клей, бо з заводу вони були просто приплавлені точками.

В цілому за вкрадені камінці з траси я, здається, заплатив сповна.

Ну а тепер трохи про те, чому в назві саме “автостраждання”. Якщо попереднього було недостатньо.

Італійські автобани дорогі. Оплата по кілометрах: на в’їзді береш талончик, на виїзді вставляєш і платиш. У середньому виходило приблизно 10 євро за 100 км.

У гірській частині ще зрозуміло, за що платиш: багато тунелів, їхати зручно. Але там, де тунелів немає, автобан часто вузький, не дуже доглянутий, з ямами і “ремонтами”, які, здається, просто стоять роками. Обмеження 50 або 40, всі їдуть 90+, десь камери, а ти один намагаєшся не привезти додому штраф.

Окрема історія це знаки. Відчуття таке, ніби їх комусь видали по кількості, а потім просто розсипали по карті. Обмеження змінюються рандомно, і ти ніколи до кінця не впевнений, скільки саме тут можна їхати. Зате радарів напхали всюди. Більшість, кажуть, фейкові, але ти ж ніколи не знаєш, який саме зараз справжній.

І найсмішніше, що швидкості майже ніхто не дотримується. Ти їдеш вже з перевищенням на +20, але все одно відчуваєш себе перешкодою для нормального італійського потоку.

Місцеві водії це теж окремий вид спорту. Про адаптивний круїз можна забути, про автопілот тим більше. Підрізання, їзда між смугами, дивні маневри, повна неуважність. А в містах, особливо у Флоренції, іноді ще й нормальної розмітки немає. Всі ніби як їдуть, але за якими правилами, краще не питати.

Коротше, я повернувся трохи сивішим.

І коли на зворотному шляху ми перетнули кордон та в’їхали в Словенію, я реально видихнув. Просто морально розслабився за кермом і зрозумів, що ось тепер знову можна їхати, а не виживати.

Я впевнений, що вони їздять саме так. Спробував, краще не стало. Менталітет не той XD

Для італійців червоне світло навіть великим зробили, щоб вже точно бачили. І то...

Щось я точно ще забув. Або мозок сам змусив це забути, бо бомбило мене в цій поїздці майже кожного дня і щоразу з нового приводу.

В підсумку проїхали близько 3000 км. Середня витрата за всю поїздку вийшла 4,7 л/100 км, і це прям дуже порадувало. В один момент бачив навіть 3,2 л/100 км, але там ми довго їхали приблизно 80 км/год.

Коротше, Італія це смачно, красиво і дуже атмосферно.

Але, мабуть, не на своїй машині. XD

Реклама

Комплексне обслуговування автокондиціонерів: повертаємо ідеальний клімат в авто з першого разу