Нова фара та культурний шок

На вулиці стоїть неймовірна спека, і в перегріту голову приходять «геніальні» ідеї: а чому б не замовити дешеву фару з місцевого маркетплейсу та не замінити свій жовток (стару фару)?

Знайшов, замовив. Ціна цього дива — всього 600 000 VND (≈ 24 USD), тому на якусь особливу якість я й не розраховував. Але на вигляд — більш-менш нормальна.

Через кілька тижнів, коли нарешті з’явилася вільна хвилинка, я зібрав манатки й пішов встановлювати фару.

Коротше, нічого особливого: поставив авто біля паркінгу, поруч із маленьким сквериком, щоб ніхто не заважав (хоча, як виявилось, дарма я на це сподівався — але про це пізніше).

Відкрутив оригінальну фару, трохи помучився із защіпкою на бампері, але врешті-решт — три болти, і фара вже в мене в руках.

Переставив самі лампи, але з ближнім світлом щось не здалося: заходило тугенько, а коли нарешті стало на місце — почало бовтатися. Ну ок…

Підключаю дроти — не горить.

На щастя, перекуп або попередній власник залишив комплект ламп. Ставлю інші — теж не горить.

Думаю: ну все, спалив запобіжник.

Відкрив капот, поміняв запобіжники місцями (ліва/права фара) — тепер не горить уже навпаки. Значить точно запобіжник.

Вже був вечір, тому забіг до найближчої “мотомайстерні” (важко це взагалі назвати майстернею), віддав 10 000 VND (≈ 0.4 USD) за запобіжник. Вставили — не горить.

Що за фігня…

Пішов гуглити, які там взагалі бувають запобіжники. Дивлюсь — є запобіжник подушки безпеки. Думаю: та в мене ж її нема. Вставив — теж мимо.

І тут я вже трохи психанув. Замовив цілий набір запобіжників за 100 000 VND (≈ 4 USD).

На наступний день приїхала ця “коробка щастя”. Вставив — і о диво, все працює.

Але нова фара світить яскравіше, ніж стара, тож доведеться ще й лампу в лівій поміняти для балансу.

Загалом результатом задоволений. Від самої фари багато не чекаю: поки виглядає як нова, але немає резинки, яка має щільно прилягати до крила.

Зате візуально — зовсім інша справа. Лачік тепер виглядає майже як із салону🙂. Ну і сама факт що це, певно, мій перший самостійний ремонт Лачікена за 2.5 роки. Почуваюся як Кларксон в тому епізоді. 

Ну і заодно замінив усі ті 10А запобіжники — виглядали вони якось підозріло.

Як думаєте чи варто міняти всі інші?

Що ще цікаво: коли зняв фару, помітив, що на пластиковому захисті двигуна (навіть не знаю, як правильно це назвати) лежать… два шматки картону.

І тут мене флешбекнуло: згадав, як минулого разу на СТО вони мучилися з тією оригінальною фарою — ніяк не могли її нормально поставити. Бачив, що вони щось там підкладали, пхали той картон (навіщо — тоді взагалі не зрозумів).

І от тепер пазл склався — цей самий картон вони просто там і залишили.

Все це, звісно, “весело”, але розкидати сміття в моторному відсіку — ідея так собі. Ще один жирний мінус для них.

Культурний шок 

На цьому технічна частина закінчується. Далі буде трохи про інше — так би мовити, про специфіку життя у В’єтнамі (або, якщо чесно, знову моє скигління 😄).

Спочатку трохи бекграунду.

Що таке В’єтнам із культурно-соціальної точки зору? У моєму сприйнятті — це суспільство, де дуже сильну роль відіграє публічна думка. Багато речей крутиться навколо принципу: «а що про мене подумають інші?».

Через це існує чимало негласних табу. Наприклад, відкрито проявляти почуття до партнера часто вважається недоречним. Ті ж поцілунки на вулиці можуть викликати осуд: мовляв, люди подумають що ти хвойда(або хвойд).

З іншого боку, тут доволі поширена показовість: дорогі годинники, авто, зовнішні атрибути статусу — усе це має значення і часто виставляється напоказ.

І от що цікаво: цей соціальний «контроль» або, якщо хочеш, публічний шеймінг — працює дуже вибірково.

Не можна відкрито проявляти почуття до своєї ж дружини на людях, але абсолютно нормально допити напій і кинути пляшку собі за спину.

Не можна цілуватися на вулиці, зате без проблем — справити нужду буквально за кілька метрів від дітей (і так, це стосується навіть жінок). Хоч тут і не Індія, але дістати свій "прибор" щоб подзюрати тут це цілком, чомусь, нормально. 

Отакий собі дивний баланс між «що скажуть люди» і повною байдужістю до базових речей.

І ще один аспект, характерний не лише для В’єтнаму, а й для більшості країн Азії — це беззаперечна повага до старших.

Якщо чесно, я ніколи до кінця цього не розумів. Для мене сам факт віку — ще не причина для поваги. Те, що людина старша, не означає автоматично, що вона заслуговує на респект. Це означає лише, що вона довше живе.

Безумовно, літнім людям часто складніше — і допомагати їм потрібно. Але допомога і повага — це різні речі. Повага, як на мене, має базуватися на поведінці, а не на цифрі в паспорті.

Тому якщо людина, незалежно від віку, поводиться агресивно(бикує) чи зверхньо — я не бачу причин це ігнорувати тільки через її вік.

І от до чого вся ця демагогія.

Сиджу я, кручу ту фару: відкрив капот, відійшов трохи за дверку — перекинути лампи. Картина, думаю, зрозуміла: машина відкрита, капот догори, фари немає. Навіть якщо мене не видно — очевидно, що біля неї хтось працює.

Перекинув лампи, піднімаюсь, щоб ставити все назад — і бачу просто геніальну сцену.

Якийсь дід, ніби нічого не відбувається, вирішив справити нужду буквально в метрі від моєї машини.

У мене, звісно, миттєво включилась реакція — і полетіла лайка. Вилаявся я йому прямо в лице. А він стоїть, переляканий, дивиться на мене — і, здається, взагалі не розуміє, що відбувається і чому я такий агресивний.

І тут мене навіть трохи пробило на сміх: його обличчя чомусь нагадало мені Джо Байден — тільки якась сумна, розгублена версія. Вийшло так, що я щойно наорав на «азійського Байдена».

У підсумку — настрій зіпсований, задоволення від роботи з машиною теж так собі. І знову ловлю себе на думці, що не завжди розумію місцеву логіку і таке ставлення до базових речей.

Напевно, ми справді дуже різні. І чесно — інколи здається, що повністю асимілюватися простому українцю тут майже нереально.

Реклама

Перевір оголошення онлайн!