Яремче. Ґедзьо парк. Скелі Довбуша.

Привіт. Два місяці з дати останньої вилазки за місто пролетіли як сон. Якось так склалося, що в Чернігові в мене був маршрут робочого дня довжиною в 5км в одну сторону, та і в Ужгороді абсолютно та сама відстань, але не з середньою швидкістю в 23 км на годину, а всього 9-15 (в залежності від кількості снігу, автівок і фази місяця). Буденність почала стомлювати, коли була остання відпустка, я ледве згадав, то ж взяв тиждень собі аби повалятися на дивані (думав я) і не займатися магнітолами (як шкода, що про цей план не знав ніхто з моїх клієнтів/замовників). Та і в дружини був план. Каже Буковель хоч і трендово, але ми ні разу не лижники, а тим більше не сноубордисти. Та і грошів у нас не зайвих, то ж давай катнемось до Яремче, там трошки сніжку, то вийде дводенних активностей на всіх.

Ну поїхали. Гуглокарти кажуть є три маршрути. Через Стрий я не збирався їхати, через Долину-Калуш можна було би, там всього 2 блок-пости: в Нижніх Воротах і на перевалі на межі з Івано-Франківською областю. Але дорога там більш хвиляста і на півгодини довша, то ж їдемо попід Тисою, де блокпостів і прикордонників не злічити. В планах було повернутися іншою дорогою додому.

Неподалік Рахова робимо чек-ін (вкотре вже) в географічному центрі Європи. 

В Яремче зупинилися у Ярослава. В цілому рекомендую: є не дороге харчування, чисто і тепло, єдине, що взимку заїзд різко з гірки і відповідно виїзд різко на гору. Я ледь не розбив машину, але про то пізніше. 

Так як у нас всього 2 доби і пів короткого світлового дня я пиляв серпантинами вздовж Тиси і показував свої документи і багажник незлічену кількість разів, отримавши пару СМС, що я уже в Румунії (хотілось би, але ніт), то не так уже і багато часу у нас на активності. Тому робимо все по максимуму. Це мій третій візит в Яремче. Колись я сюди приїздив на ВАЗ 2108 (то авто дуже живуче, я на ньому 85 тис на крутив, але бортового так і не вів ніколи) з Чернігова, потім в 2023 був на Kia Sportage і цього разу X-Trail.

Перша найпопсовіша локація - це водоспад Пробій. На сходах до місточку стоять хлопці, котрі дуже нав'язливо пропонують фото з їх мавпочками і голубами. Одразу флешбек з Ялти зразка 2013, хіба ще пітона не вистачає в руках.

Трошки було морозу і снігу (не те що зараз). То ж Прут і водоспад виглядав ось так. До замерзання повного ще далеко.

Ну і в іншу сторону.

Наступною великою локацією був Ґедзьо Парк Легенд. В 2023 його тільки чи то починали будувати, чи може були на фініші, а тут вже все готово (хоча деякі нові локації ще явно будуть добудовуватися). Тому йдемо вигулювати дітей, та і самі вигулюватися. Мапа при вході.

Я довго думав, чому подібні місця так притягують туристів. Насправді відповідь проста, ти просто переміщаєся з тяжкої реальності в світ, де все навкруги є казкою, і це крутіше за віртуальну реальність. Ну от ми і потрапляємо в країну Хоббітів. І хоч до Хоббітону це не дотягує, але накладені місцеві краєвиди і пори року роблять це місце по-своєму цікавим.

Звісно, показати всі будиночки і локації в мене не вийде, але атмосферу місця я все ж передати спробую. Що сподобалося: абсолютно все можна чіпати, дивитися, лягти на ліжко, сісти на трон і так далі.

Перший будиночок найбільш аскетичний.

Звісно є фото, де я сижу в цьому шоломі на троні, але нащо воно вам, а ось трон тримайте нижче.

Паб реально діючий, можна зайти і хильнути хмільного.

Інтер'єр одного з будиночків.

Імпровізована печера.

Цей будиночок повністю присвячений Гаррі Потеру, можна залягти на м'якому, взяти книжку і загубитися до закриття.

Взагалі реальний Хоббітон міг виглядати ось так, якби в Новій Зеландії бувала зима зі снігом :)

Ще трошки різноманітних віконечок і інтер'єрів.

В хатинці рибака теж прикольно

Тим часом почало вечоріти.

Обійшли коло і повернулися до сувенірної крамниці.

Окремий кайф, це багаття, де можна просто постояти чи посидіти і погрітися, адже на вулиці -4.

Ну і вхідна фотозона взимку і ввечері виглядає отак. ЇЇ періодично оновлюють відповідно до сезону.

Перший насичений день догорів. Наступного дня пішли на стежку до скель Довбуша. Чому сюди? Та просто нашій мінігрупці з 2х дорослих і дітей 11, 8 і 70 років складніший маршрут був би не під силу. На щастя, снігу ще було не багато, поверхня на диво не слизька, тому йдемо трошки вгору по лісу.

В лісі кайфово, маршрут промаркований, буде трошки зимових фото до маршруту. В нашому темпі зайняло десь близько 3х годин. Ми нікуди не поспішали.

Урвище з видом на Микуличин, за снігом і туманом майже нічого не видно.

В цих каменях можна було б і сховатися. Чим ближче до фінальної точки тим більше скелястих виступів.

Ну і власне фінальна точка, за чим ми сюди і йшли. 

Спустившись назад до авто повернулися додому перепочити, і потім просто вийшли до Прута, до скелі Слон.  Одні кажуть голова зліва, хтось її бачить справа. Істино тільки одне, скеля дуже висока, вода в потічках замерзла на ній. Дивитися на то можна до весни, або поки не зголоднієш.

Прут замерзнути не встиг, але білий сніг присипав всю сіру буденність осінньо-зимового сезону і можна насолодитися чистотою і зимою, як вона має бути. 

Ввечері сходили до ялинки, та, що стояла на площі біля вокзалу. Що здивувало, це не штучна і не гілки, а реально зрізане дерево і встановлене тут. 

Ранок натякнув, що починається домінування повного приводу, ми ж на передньому.

При виїзді, власники кажуть, ти накатом на гірку заїзди і все буде добре. Угу. Я починаю то робити, розганяюсь і... по центральній вулиці виходить пішохід, сигналю, дівчина пришвидшується, але електроніка бачить її і тупо починає гальмувати сама. Під гірку, у вузькому проїзді. Я зупинився в 3х метрах до дороги, але вперед вже не міг. Здуру спробував назад. Так от, ABS нічим нікому не допоможе, коли всі 4 колеса зупинилися. Автівка думає, що вона стоїть на місці, але насправді несеться з гори як на санчатах... Не знаю як я вирулив задом і непозносив усі забори навколо... Настрій був зіпсований, хоч все і всі цілі, але стресу видалось. Діти щось хотіли на ринку біля Прута, я ж стояв на місточку і в думках прокручував ситуацію "А що, якби..." 

Серпантини додому пахнули значними пригодами, дорога була дуже засніжена і швидше 40км год було їхати самогубством, гальмівний шлях з усіма асистентами рівнявся відстані до наближчої дупці попереду, тому було вирішено їхати знову попід Тисою, оскільки там хоча би та сторона дороги, що під горою, а не попід річкою, котра в урвищі за тонесеньким відбійником, щедро замотаним колючим дротом.

4.5 годин дороги перетворилися в 6.5.

Десь посеред маршруту зупинилися на пітстоп. В арках вигріб гівенце, котре могло заважати колесам повертати. До прикладу задня арка виглядала ось так.

Автівка збоку виглядала ось так

На передньому бампері наростав лід потрошку

Майже 6 годин керування і дві зупинки. Темп після Хуста виріс, бо дорога тут була краща, трошечки краща і десь можна було і 70 їхати. 

Приїхавши в Ужгород ми побачили, що тут типова Чернігівська зима, снігу навалило добренно і схоже комунальні служби до сього зовсім не були готові. Місцеві кажуть, що востаннє щось подібне було в 2018 році. Витрата в 6.9 по БК порадувала, але потім в режимі міста ми швидко то надолужили, адже з 7го січня і станом на 22ге є нечищені дороги і вивозити з міста сніг ніхто не планує, на основних артеріях сухий асфальт, бо те, що недочистили просто розкатали колесами, але трошки в сторону і дороги щедро вкриті льодом, як і тротуари. 

Реклама

Зимова вигода: знижка -1000 грн на ремонт авто!