ACM 2025 Part IV. Свято метелика.

Перебуваючи в стані екстазу від того, що донька стійко витримала перший день фестивалю, який я описав в першій, другій та третій частинах оповідання, другого дня ми залишили Soul вдома. Адже за відсутності перспектив необхідності термінової евакуації дитини додому, потреба в другій автівці відвалилася.

 Увірвавшись до аеродрому Муховець ранком суботи, ми побачили, що наше місце вже окуповано палаткою і столом власника блакитного Понтіака. Він ще звечора питав, чи збираємося ми повертатися, і зранку був готовий прибрати хоча б стіл. Але, подивившись на стан ще вчора блискучих і сяючих хромом вінтажних автівок, я вирішив підшукати інше місце подалі від центрального проїзду.

Пʼять кіл полем не призвели до бажаного результату, адже більшість гарних місць була помічена стрічками, шезлонгами, знаками аварійної зупинки…

…або навіть так:

Між іншим, назвати ці мандри марними теж не можна, бо в процесі я заспотив шикарну ‘cuda 1972-1974 і звісно скористався нагодою сфоткатится поруч:

Океан людей, море припаркованих автівок, до якого збігалися потоки таких, як ми, що крутили коло за колом у пошуках місця під сонцем, інтенсивність якого вже з самого ранку досягла максимуму:

Субота вам не пʼятниця! Про всяк випадок я тримав у запасі план «Б» у вигляді повернення до вже більш тісного і значно бруднішого, ніж то було вчора, місця попередньої локації, і той план ставав дедалі більш ймовірним. 

Втім, з N-ної спроби місце ми все ж знайшли. Власник зеленого 392 Charger-а чи то вподобавши мій Челік, чи надихнувшись моїм вкрай дружнім запитом комусь зателефонував, а потім любʼязно прибрав свої шезлонги і попросив залишити місце для його друга на Мустангу і нікого більше туди не пускати. Майданчик виявився майже ідеальним!

Купа місця справа, що дозволило нам не лише стати красиво, але й вільно розмістити свій інвентар включно із доданою до списку палаткою з онуками…

…кінець поля навпроти з двома покинутими ще з вечора нʼюскул Challenger та Camaro і огороджена стрічкою експозиція клубу Corvette зліва:

Єдина вада - максимальна віддаленість від фудкортів та сцени. Зокрема через цей фактор суботу ми майже цілковито провели біля автівки, не відвідавши жодних заходів крім задоволення природних потреб наших організмів: пиво та кебаб in > пиво та кебаб out.

Присутність біля автівки стала чудовою можливістю для Доджа показати себе, а для мене - розповісти про нього всім бажаючим, бо той спек-ліст англійською майже ніхто не розумів, а більшість навіть не намагалася. Тим часом цей допис - найвідповідніше місце, щоб показати вам деякі з решти експонатів. Другий день - другий з представників Великої Трійки. І якщо я  вже згадав про Корвети, то з них і розпочну.

Ви ж не подумали, що цей івент відбудеться без присутності короля Детройта від ГеМе?

Про С8 я вже згадував на самому початку свого гонзо-репортажу і зазначав про те, що вони мені не дуже цікаві. Можливо в іншому місці середньомоторний суперкар виглядав би більш доречно, але ми не на парковці готелю десь у Майамі, а хлопати отими крилами переді мною сенсу нема. 

C5,6,7 звісно теж були, але на них я і в Одесі надивився. Хоча ця «пʼятірка» одразу впала в око, бо в гарному сенсі виділялася серед подібних:

Решту новобудов я роздивлявся виключно в контексті наочної ілюстрації еволюційного шляху:

Поміж тим мій фокус уваги зосередився на четвертому поколінні. Ще нещодавно недооцінена генерація останнім часом здобула і смак,  і присмак, і післясмак, бо насправді за сучасних часів виглядає дуже класично і круто. 

І це не обовʼязково має бути ZR-1, не кажучи вже про Callaway, яким я присвятив окремий лонгрід у блогу. Адже простих версій для створення вау-ефекту та гарного ностальгічного настрою цілком вистачає.

Незалежно від типу даху та кольору:

Звісно, С4 я бачив не вперше, але ніколи не доводилося роздивлятися їх в такій кількості  і настільки близько:

Показовим є той факт, що на фоні дуже яскравого С6 навіть монохромна «четвірка» вже виглядає виграшно:

І водночас на диво не губиться у компанії неймовірного С3:

І це не аби-яке досягнення, бо С3 - то one love! Справа навіть не в тому, что «трійка» - одна з небагатьох автівок з мого гаражу мрїй, якими мені свого часу довелося не лише трошки поїздити, але й вдосталь покрутити, занурившись у конструкцію по брудні лікті. Натомість причина полягає в тому, що на мою думку саме третій Corvette є апофеозом насамперед дизайнерської автівки, в якій стилю підпорядковано і навіть принесено в жертву все решта.

Максимально непрактична, незручна, безпорадна і водночас максимально крута тачка!

В будь-якій версії і з будь-яким двигуном, бо все, крім дизайну тут є вторинним.

Адже це так круто, коли в тебе навіть кришки багажника нема (limited edition останнього року виробництва не враховується). 

Форми і пропорції С3 Vette мене щоразу збивають з ніг. Навіть коли він вкритий пилом або не вкритий фарбою. 

Або вкритий не тою фарбою.

Лише за цей капот я готовий пробачити йому все.

Та й що казати про третій Corvette, якщо я і на його молодших братів без прогресуючого слиновиділення дивитися не міг?

Не кажучи вже про їхніх родичів попередньої генерації:

А ще за моєї юності 2gen Файєри та Кемеро мали на своїй батьківщині невтішну репутацію бричок для наркоманів:

Тим часом з першим поколінням все чітко - скарб! 

Адже коли б я ще порівняв наочно перший Маро з першим Стангом?

Приголомшливо! Так само, як  і G.T.O., до якого ми припаркувалися в перший день, і його інверсійний близнюк:

Якщо ситуація із кількістю справжньої класики на фесті перевершила всі мої сподівання, то епоха 80-х-90-х була представлена на івенті доволі слабенько, тому кожен представник того періоду попри примарну доступність викликав справжню зацікавленість. Впевнений, що за пару кіл полем можна було відшукати ще якісь янгтаймери, але ж після чергової подорожі до гоночного Monte Carlo, який вже зняли з лафета, та його цивільного родича мій опорно-руховий апарат реально втомився і на деякий час я впав в режим, в якому рухається лише апарат мовлення. 

Ну і очі звісно. Бо як можна не супроводити поглядом довгодаховий Caprice?

Неможливо! Навіть при тому, що щойно ходив роздивлятися зовсім інші Капріси…

…а ще один постійно у полі зору, бо стоїть прямо напроти, жанрово занурившись у непокошену траву узбіччя. 

Час від часу в обидва боки пилять передрестові Chevelle SS пізніх 60-х…

А рести ранніх 70-х стоять в сусідньому рядку і чекають на вдале для фотографування  розташування сонця:

Неймовірно! Час летить, а відчуття, що ти все пропустив, не зникає:

В цілому, не зважаючи на вік та стан автівок, кожна з них тренувала мої шийні мʼязи, позаяк у випадку, коли купа металу має характер та чітко виражену self identity, вона заслуговує на увагу і змушує повертатися до себе знов і знов.

Не знаю як саме відбувалося суддівство, бо номінацій для ANEMOIA я не знайшов, але під час нагородження кращим Шеві івенту визнали цей червоний Bel Air. «Зайві» дверцята не завадили цьому чудовому ретро кару посісти третє місце серед найкращих класиків фестивалю:

Може здаватися, що на фоні всієї цієї розкоші Челік загубився і застряг у текстурах десь поза межами ігрового поля, але це зовсім не так. 

Протягом дня я із марнославним задоволенням усвідомив, що у багатьох відвідувачів та учасників подібні емоції викликав і він. Принаймні попри наше знаходження майже в кінці виставкового майданчика натовп він навколо себе збирав доволі переконливий. 

Так тривало протягом цілого дня, і хоча для мене поговорити з кимось про автівки (ба більше про свою) - це завжди свято, під вечір навіть язик втомився вимовляти англійські слова із додаванням деяких з мого скромного запасу польської.

Але ж жодного співчуття з цього приводу я звісно не шукаю, бо лише сама присутність в цьому місці в цей час була варта кожного граму пилу в кишенях та легенях.

Але про сюрпризи зустрічей, петролхедські реакції і решту приводів для петролхедської ерекції я розповім вже у наступному дописі.