Giỗ Tổ Hùng Vương Кемпінг, пес і шершні: коротка втеча з Сайгону

Прийшов квітень, а це означає, що у В’єтнамі настає пора двох великих свят. Цього року так склалося, що перше з них випало на 7 квітня. Що ж це за свято?

Giỗ Tổ Hùng Vương — це національне свято у В’єтнамі, яке відзначається 10-го дня третього місяця за місячним календарем. У цей день вшановують королів Хунгів — легендарних пращурів в’єтнамської нації та засновників першої держави Ван Ланг. Свято символізує повагу до предків і єдність народу. 

Отже, це день пам’яті Королів Хунгів — міфічних засновників першої в’єтнамської держави Ван Ланг. Їх було аж 18 династій, починаючи з 2879 року до н.е., і кажуть, що саме вони дали старт в’єтнамській нації. Один з них, за легендою, навіть був сином дракона і феї — такий собі локальний супергерой.

Святкують це діло головним чином у провінції Фу Тхо, де стоїть храм Хунгів. Туди люди з’їжджаються з усієї країни, несуть підношення, моляться, запускають ходи з барабанами й традиційними танцями. Хто не їде — просто відпочиває, або їде на пікнік із сім’єю. У школах дітям розповідають легенди, але наскільки воно заходить — питання.

Насправді, пересічний в’єтнамець не дуже в курсі, що це за фестиваль. Для більшості — це просто ще один вихідний день у квітні. З моїх знайомих в’єтнамців мало хто знає, хто ті королі, і чому вони такі круті (в принципі, як і у нас — хто там який князь був і чим він заслужив пам’ятник). Та й я сам не виняток. Але, щоб для галочки, все ж розібрався: що це за свято таке.

Тому за день до того викотив Лачікана на мийку — бо з лютого вже припадав пилом. І чорт забирай, яка ж різниця у відчуттях після мийки! З’являється якась впевненість, навіть кайф від простого кружляння районом. Хоч задоволення й не з дешевих (5 баксів за мийку), зате помили — на славу. І підкапотку продули, і гуму намаслили, і омивачку долили. Ну, тепер можна і покататись із шиком.

Насправді варіантів куди їхати — не так вже й багато. Усі красоти на відстань понад 150 км. А це означає тільки одне: постійні затори (бо ж не тільки ти один хочеш покататися) плюс квітень-травень — це сезон найжорсткішої спеки в Сайгоні. І хоч здається, що весь світ котиться в пекло, цього року погода трохи зглянулась — всього 36 градусів.

І так, за вечір до поїздки склав приблизний маршрут: вирішив їхати в рибальське поселення Лонг Хай, що недалеко від Вунг Тау. Лонг Хай — це таке тихе, неспішне місце на узбережжі, де життя йде по-своєму. Рибалки тягнуть сіті, місцеві торгують морепродуктами прямо з човнів, а туристів тут менше, ніж у пафосному Вунг Тау.  Добре, що в мене є стара звичка — завжди придумувати план B. І, забігаючи наперед, скажу: план B таки знадобився.

Прокинувшись пізно вранці, на повному чілі, з відремонтованим кондиціонером — ми вирушили в дорогу. І скажу чесно, який же це кайф — працюючий кондюк! На вулиці пекло, а в салоні — просто рай. Іноді навіть виходити не хотілося.

Маршрут пролягав через National Highway, і я не втомлюся повторювати: дві смуги для 10-мільйонного міста — це просто смішно. Особливо коли в цю трасу ще врізається дві смуги з іншого хайвею. І як вишенька на торті — платні гейти, які, замість пришвидшувати рух, тільки додають заторів. Тож дорога, яка мала пришвидшити подорож, у підсумку додала добрих пів години — через аварію та всі ті вже згадані «особливості» інфраструктури. Тепер я нарешті зрозумів, чому Гугл так вперто уникав цього хайвею. 

Прибувши в Лонг Хай, нас чекало фіаско. Я завжди подорожую з собакою, і зазвичай стараюсь усе підлаштувати під його потреби. Але цього разу щось не склалося — завтикав.

Вийшли ми на пляж, і щойно пес ступив на пісок — завищав і моментально евакуювався назад до автівки. Ох уже ці шкіряні мішки — повзували шльопки й пішли собі, а пісок тим часом був таким гарячим, що бідолашному псу просто попекло лапи. Навіть фотоку не зробив.

Тож треба було швидко тікати й шукати щось краще. План B — активовано.

Добре, що перед поїздкою я знайшов на мапі одне цікаве місце для кемпінгу — нічого особливого, просто невеличкий хвойний лісок біля узбережжя. Але це саме те, що я шукав. Людей — майже немає, тиша, природа. Сидіти в імпровізованому кемпінгу серед сосен було просто кайфово.

Єдине, трохи дратувала якась військова будівля з антенами неподалік — туди, звісно, заїжджати й фоткати не можна. Класика. В’єтнамська природа взагалі часом буває підступною. Бо крім людей — найнебезпечнішого виду з усіх тварин — тут водяться й інші цікаві створіння.

Вже коли ми збирались їхати назад, я пакував речі в авто, проходячи крізь ті маленькі хвойні дерева… і раптом — несподівано атака! Прямо з дерева на мене налетіли дикі шершні — я, як виявилось, не помітив їхнього вулика. Перші два удари — просто в череп, третій — у плече. Оце так «до побачення», називається.

Це, звісно, не Австралія, де все живе хоче тебе вбити… але, як бачиш, і у В’єтнамі розслаблятись не варто.

Наостанок — дійсно, люди — найнебезпечніші створіння. У В’єтнамі для мене найболючіша тема — це сміття. Якщо Сайгон вкритий сміттям — ну, окей, це ще якось «нормально». Місто й так не надто красиве, тому кілька тонн лайна на вулицях вже не сильно псують картину.

Але куди б я не поїхав, де б не зупинявся — всюди обов’язково буде купа сміття.
У в’єтнамському туризмі вистачає проблем: купа недобудов, закинутих готелів, брак інфраструктури… Але сміття — це те, що найбільше муляє очі, коли подорожуєш.

От якось так.
Наступне свято — вже 30 квітня (хто вгадає, що то буде?).
І дякую всім, хто дочитав до кінця.