Коли ми були дітьми.

На дворі 2013 рік, кінець літа, Львів. Попереду — останні місяці у Львівській політехніці, тож графік у майже випускників доволі простий: зранку працюєш, увечері пишеш диплом, а вночі — тусуєш. У компанії приятелів з’являються перші гроші й трохи вільного часу, тож у головах починають з’являтися дивні ідеї. Серед них — і автор цих рядків. Ще навесні того ж року, надивившись усього того американського непотребу, я купив собі чопер на базі МТ-11. Але осінь вже була на носі, а кататися кортіло. І от у світлій голові блиснула думка: А давайте купимо авто?

Насправді мільйонерами ми не були, тому вирішили скинутися по одній стипендії, трохи додати із зарплати — й купити одну автівку на трьох. Найсмішніше в цій історії те, що з трьох друзів лише двоє мали водійські права, та й досвіду у жодного не було. Але це нас анітрохи не зупинило.

Проаналізувавши наш бюджет і покопавшись в оголошеннях на Auto.ria, ми швидко зрозуміли, що вибір у нас невеликий. Суцільні "Запорожці" або “копійки” впереміш із москвичами. Я ж наполягав саме на "Запорожці" — певно, в серці йойкнула ностальгія: колись у мого діда був червоний “968”.

Обдзвонивши кілька варіантів, ми зупинилися на одному екземплярі в Жидачеві (65км від Львова). Домовившись про зустріч, вирушили туди — як і личить студентам — на маршрутці.

Жадачів. Стоїмо десь на якомусь перехресті. Навколо — порожньо, похмуро і холодно. Дзвоню продавцю — каже: «Дві хвилини, чекайте». І ось — помаранчеве чудо викочується до нас, і одразу ж на обличчях з’являються посмішки.

Перед нами — “Запорожець” 968М поважного віку. Виглядав, як типова сільська «затюнингована» колимага. На лобовому — стрічка з написом «Україна», вікна затоновані «в нуль», задня частина просіла настільки, що здавалося, ніби машина вкоренилася в землю. Тоді я ще думав: може, пружини просто обрізані? Насправді ж — підвіска була мертва.

Ми вже стоїмо довкола автівки з розумними мінами, робимо вигляд, що щось тямимо, і повільно знімаємо лапшу з вух. А її там — цілий пакунок: і карбюратор, мовляв, “експортний” (ага, звісно), і спортивний фільтр (такий собі китайський “нульовик”), і взагалі — машина-ракета. Але нам було байдуже.

Мені випало щастя пройти тест-драйв. Завелась із першого разу (ясна річ — попередньо прогріта), передачі вмикались, усе працювало. І, на мій подив, їхала вона доволі плавно. До речі, це був мій перший раз за кермом «Запорожця».

Після двох хвилин “торгу” ми віддали гроші — 3500 гривень, або приблизно 430 доларів на той час — і машина стала нашою.

І ось ми вже всі разом прямуємо до Львова. У салоні — галас, дружно волаємо Highway to Hell, сміємося, радіємо життю, насолоджуємося звуком радянського V4 та  ароматом бензину.

Той момент я пам’ятаю до сьогодні. Відчуття першої машини — нехай і спільної на трьох, але ж нашої! Ми почувалися справжніми королями Всесвіту, що мчать у напрямку Львова… в пошуках заправки. Бо, як годиться, продавець «кинув» у бак рівно 200 грамів бензину — «до найближчої». Заправившись, ми знову вирушили в дорогу. І вже на трасі Київ–Чоп мені випала нагода сісти за кермо аж до самого Львова. Коли емоції трохи вщухли, до нас почали потроху доходити косяки машини. Але тоді це було вже не так важливо — бо головне, що ми їхали. Своїм ходом. На своїй машині.

Першим ділом ми, звісно ж, помчали хвалитися друзям, які саме збиралися на нічну зміну. Треба ж було показати, які ми тепер альфа-самці зі своєю “тачкою”. Заїжджаємо, зухвало завалюємось до них зі словами:
— Не партесь, підкинемо вас на роботу.

Очі — круглі у всіх. Реакція — безцінна. І ось ми вже вп’ятьох тісно вмощуємось у салоні, і мені випала честь сісти за кермо.

Тільки-но починаю рушати — і відразу відчуваю: щось не те. Машину веде, кермо важке. Вилажу — а там колесо повністю спущене.

Оце так епік фейл.

Сміх, розчарування, трішки матюків — усе, як годиться. Друзів довелось відпустити пішки, а самим рушати на пошуки шиномонтажу. Звісно ж, запаски не було. Як і домкрата. Як і ключа, щоб взагалі відкрутити те колесо. У результаті — залишили “монстра” на ніч просто там, де стояли. Бо й купити нічого не було де. Так от і завершився наш перший день володіння “Запорожцем” — із колесом, яке здуло нам всю ейфорію.

Через день ми вже були на місці — з полагодженим колесом, заряджені на нові пригоди. Але, звісно ж, не обійшлося без халепи. За той час, поки машина стояла, встиг повністю померти акумулятор. Схоже, він і до того був при смерті — просто чекав зручної нагоди здатися. Саме в той день я й опанував мистецтво запуску “Запорожця” з товкача. А ще десь тиждень після того не їздив сам, бо треба було когось, хто б допоміг штовхнути цю ракету. Зарплати ми чекали, як манни небесної, а поки — каталися з мертвим акумулятором.

Йшов час, і ми катались по черзі. Інколи — всю ніч безперервно, інколи — просто вечорами, коли випадала нагода. Цікаво, що ремонтом ми не займались взагалі. Я, як колишній (і ще тоді діючий) власник “Дніпра” МТ-11, знав одне: найголовніше — це слідкувати за рівнем оливи. Бо коли техніка стара, то не стільки споживає, скільки витікає. Я намагався як міг — перевіряв, доливав. А текло з нього добряче: сальник колінвала “потів” нормально. Як то полагодити — особливо не розумів, та й не мав бажання лізти в невідоме. Просто періодично підливав — і їздив далі.

А їздили ми багато. Бувало — виїжджали о третій дня, а повертались аж о третій ночі. Підвозили всіх: кого — на роботу, кого — перевезти речі. Якраз тоді багато хто роз’їжджався з гуртожитків на зйомні квартири. А нам це все — в кайф. Саме в той період історія вже підходила до Революції Гідності, надворі ставало все холодніше. Вечорами ми розвозили людей, які їхали на Майдан, когось підбирали на зворотному шляху — до вокзалу чи просто по місту. Було похмуро й зимно, але Запорожець грів нас як міг. Ні, пічка не працювала — ми навіть не знали, як її вмикати. Але гріла атмосфера. Люди, що сідали до нас у салон, були в захваті. Катнутись на цьому “монстрі” — для когось було наче повернення в дитинство, для когось — просто прикольна пригода.

Хоча не всі реагували однаково. Пам’ятаю, якось ми проїжджали повз компанію молодиків, які весело пиячили обабіч дороги. Побачивши наш “Запорожець” із написом «Україна» на лобовому склі, вони спершу почали голосно реготати, а потім дехто підбіг і почав лупцювати дах машини долонями — так, “по-доброму”. Ну... таке собі. Нам не дуже сподобалося.

Бували й вандали. Якось виїхав зі свого студентського містечка в центр, і вже дорогою помітив — щось дивно гримить. Зупинився, подивився… Аж виявилось: хтось вкрав болти кріплення колеса, залишивши один-єдиний. Ну що ж… хоч один. І на тому дякую. До сьогодні не розумію, кому ті болти так були потрібні.

З часом передній контур гальм остаточно відмовив, а олива текла з машини, наче водоспад. Най пробачить нас Ґрета Тунберґ… Але це нас зупинило? Та де там.

І ось вже — Новий рік. Вікна замерзлі вщент, бо пічки, як і раніше, нема. А ось і Святвечір… Саме шостого січня вирішили з товаришем трохи покататися. Було якесь дивне, тривожне відчуття. На вулицях — глухо, пусто. Всі вдома, святкують. Холодно, але снігу немає. Ми собі весело котимося з Вулиці Княгині Ольги у бік перехрестя з Академіка Сахарова. Хто знає — той знає: там доволі крутий спуск, де можна непогано розігнатися. І от — даємо трохи газу, аж раптом: машина різко гальмує в нуль і зупиняється. Без жодних попереджень. Ми ще трохи докотилися до провулка, злякано вискочили — дивитися, що сталося. Пробуємо завести. Клацання, тріск — жодної реакції. Беремось за “кривий ключ” — двигун не крутиться взагалі. Ні в яку. Ну все… каюк. Чекнув рівень оливи — нічого. Порожньо...

Тоді нам стало по-справжньому сумно. Ми й так знали з першого дня, коли купували це чудо, що колись його доконаємо. Але коли це сталося — стало боляче. Не смішно, не прикро — а саме боляче. Усю зиму ми ходили на «поклони» до нерухомості під назвою «Запорожець» — просто сісти всередину, посидіти, подивитися, чи ще живий. Він мовчав, ми мовчали. Так минула зима.

А в Україні все перевернулося. Прийшла весна — і разом із нею війна. На тлі поганих новин у душі все ж жила маленька провина: за те, що ми вбили нашого вірного друга. Усе змінилося, коли моя лендлордка якось обмовилася: мовляв, знає клуб любителів «Запорожців». Її подрузі, каже, саме вони відновили машину. Можливо, хтось із львів’ян ще пам’ятає — рожевий «Запорожець» із «цікавою» водійкою. Так-от, це була саме та історія.

Я зв’язався з цим клубом — і вони одразу ж запросили мене на зустріч. І це був мій перший раз на «сходці» фанатів «Запорожців». Ми сиділи, слухали, з розумними пиками кивали, хоча насправді — нічого не розуміли. 

Клуб називався West ZAZ Club. І саме там я познайомився з @RoskoLekter . Він люб’язно погодився допомогти нам із мотором для свапу. Більше того — сказав, що без проблем підвезе двигун прямо до гаража, а розрахуватись можна буде вже після свапу, коли авто заведеться. Мене це неймовірно надихнуло. Здавалося, знову з’явився шанс вдихнути життя в нашого монстра. Єдина проблема — відсутність гаража. Але тут уже мій товариш «підключив зв’язки» — знайшов знайомого, який погодився надати нам гараж за умовний бартер. Більше того, він обіцяв допомогти з інструментами та навіть самим свапом. І ось вже — весна 2014 року. Ми стоїмо в гаражному кооперативі на вулиці Княгині Ольги, з мотором від @RoskoLekter … і готові до бою.

Ми кинулися в бій з ентузіазмом, але абсолютно без знань. Щоб ви розуміли, наскільки все було сумно — ми навіть плутали, в який бік крутити болти. Ентузіазму — море, розуму — нуль. Сам гаражний кооператив теж не надто надихав. Люди там або пили, або спали після того, як пили. Спілкуватись із ними було складно, працювати — ще важче. Хоча місцями й весело. Власником гаража був чоловік на ім’я Ігор. Добрий старичок, який, на жаль, програв життя пляшці й тепер жив просто у своєму Volkswagen T3, припаркованому в тому ж гаражі. Та попри все, він нам щиро допомагав. Як і сам @RoskoLekter, з клубу. І от за день ми зняли двигун. Все здавалося простим… поки не почалось справжнє пекло. То зчеплення не хотіло ставати на новий мотор, то масляний радіатор ніяк не вдавалося перекинути. Я боровся з радіатором, а мій товариш тим часом прикручував корзину зчеплення до маховика. І раптом — тріськ! Болт обірвало.

Це був триндець.

Ми втратили на той болт три дні. Пробували вибити його, випиляти, маховик зняти (і добре, що цього не зробили) — нічого не допомагало. Він засів, мов прокляття.

Чесно кажучи, я й досі думаю, що саме той болт і погубив наш свап.

Так і минав час, а ми застрягли. Люди з кооперативу вже почали робити ставки, коли ж нарешті ми виїдемо. Другий тиждень наших мук підходив до кінця, а двигун усе ще не хотів ставати на місце. Нарешті вирішили: закручуємо корзину без того злощасного болта — і нехай Бог розсудить. Коли все зібрали, дійшли до останніх етапів: прокачка гальм і приварювання кронштейна кришки моторного відсіку. Але зварювального апарата не було. На щастя, зголосився допомогти один вічно бухущий дядько, який варив свого другого “Гольфа”.

Задача — проста: прихопити кронштейн до щита моторного відсіку. Робота на дві хвилини. Він береться до зварки, і тут я помічаю: зі сторони салону пішов дим. І тут мене вдаряє: за щитом мотору, в салоні — бензобак. А ще якийсь геній напхав туди пінопласту. Пінопласт загорівся. А тепер картина: ми стоїмо й дивимося, як вогонь розгоряється за склом, а “зварювальник” разом з іншими “експертами” просто дмухають на вогонь крізь скло...

І тут до мене доходить: або зараз щось зроблю, або нас просто винесе в повітря, і так ганебно ще ніхто не загинув у світі. Я згадую: на іншому кінці кооперативу стоїть відро з дощовою водою, яким всі миють руки. Лечу туди — мабуть, найшвидші 100 метрів у моєму житті. Назад — ще швидше. Відкриваю салон — всередині уже добре горить. В голові тільки одне: аби бак не рвонув. Виливаю відро на полум’я. Все затихає.

Через кілька днів нам усе ж вдалося завести двигун. Гудів, димів, але працював. Ми сиділи в машині — змучені, з чорними руками й очима, повними недовіри до того, що тільки-но зробили. Було страшно рушати. Адже це ми зібрали його. 

Прощались із Ігорем — тим самим старим, який жив у гаражі у своєму Volkswagen T3. Ми щиро йому дякували. Через нашу історію він таки знайшов роботу. Але доля не дала йому другого шансу — за рік він помер. Помер на тій самій роботі, так і не встигнувши змінити життя.

А наш Запорожець… Він довго не протягнув. Через тиждень зчеплення здалось. Чи то вижимний підшипник, чи то та злощасна корзина дала про себе знати, чи все одразу — вже й не важливо. Ми намагалися його реанімувати, як могли. Але машина не піддавалась.

Автівка остаточно здалася. Зчеплення зникло, а ми — змучені та спустошені — вирішили віддати її @RoskoLekter. Я дуже не хотів, щоб її пустили на розпил. На щастя, @RoskoLekter  все ж відновив її як міг і продав далі. Здається, згодом ми навіть знайшли її в Полтаві. А може, то був і не наш Запорожець. Але не це головне. Він свою місію виконав. Це мала бути просто машина для вбивання — жертва для трьох ідіотів із гуртожитків. Але все стало зовсім не так. Цей старенький ЗАЗ не тільки навчив нас крутити гайки, а й змінив наше ставлення до машин. До ретро. До дружби. Особисто я полюбив цей автомобіль. Він подарував емоції, які не купиш. І вже наступної осені я катався на власному «Запорожці», купленому за свої. Але це вже зовсім інша історія...