Подорожі #2

Не так давно мій близький друг підкинув ідею прокататися до одного цікавого історичного об'єкту — Грот Прийма (посилання на Гугломапси), більш відомий як поселення неандертальців в Миколаєві (Львівської області, не треба їхати до Чорного моря).

Отже вихідними ми з товаришем та нашими дружинами поїхали до вказаної локації. Шлях зі Львова до Миколаєва — ідеальна дорога, на якій в першій половині шляху зустрічається багато населених пунктів, отже тапку в підлогу не дасиш, але так хочеться. Далі по шляху нас зустрічає повноцінна дорога з двома смугами для руху в кожному напрямку та відбійниками з кожної із сторін.

Після останнього села по дорозі я дещо дав газу. Як-не-як дорога дозволяє спокійно їхати і 200км/год, але голова на плечах та 3 пасажири не дозволяють мені вижати максимум з Мегана. Та і беззмістовно це. Я один раз спробував, що машина може їхати 179км/год (далі електроніка розганятися не дозволила) і мені вистачило такого екстриму. Та і не для дизеля такі швидкості, 100-120км/год ось мій режим їзди.

За якісь хвилин 20-30 ми уже в Миколаєві. Це просте та тихе містечко, яке ні разу не схоже на львівський вулик з постійними корками, напливом туристів, транспорту, висотками та іншими мінусами життя в мегаполісі.

Трохи проїхавши по місту Гугл повів нас вліво — в сторону функціонуючого кар'єру.

Це, безперечно, вражаючий об'єкт промислової архітектури, а грунтова дорога шириною біля 6-8 метрів, яка веде нас повз кар'єр нагадує про великогабаритний транспорт, який по ній їздить. Все ж зустріти на маленькому легковикові величезний БелАЗ нехай навіть радянських часів мені не дуже хотілося. Пригадую себе в віці молодшої школи, коли мій дядько їздив на КамАЗаз та ЗіЛах виробництва середини 80-х і брав мене з собою на роботу. Ех, яке ж це прекрасне відчуття для маленького хлопчика — провести день в кабіні, як мені тоді здавалося такої великої машини як КамАЗ. Що ж казати, коли під час одного з таких днів дядько привіз мене до гранітного кар'єру в смт Турбів (власне в цьому смт я провів більшу частину свого дитинства та літніх канікул) та де я вперше побачив величезні, особливо на фоні припаркованих на стоянці стареньких москвичів та жигулів БелАЗи. Для малого шкета 5 років від народження побачити машину з колесами діаметром біля 1,8м-2,0м це щось з чимось. Як сказав би Дядя Ваня Зінкевич — "Монументально", але де ж мені в п'ятирічному віці знати такі пафосні слова. Проте зараз, такі велетні виглядають уже не на стільки величними. Як не крути, але прогрес не стоїть на місці.

Хоча зустріти кар'єрних монстрів нам не страшно, в зв'язку з тим, що поїхали ми в неділю — законний вихідний для усіх людей, які живуть на Західній Україні. Місцеві, яким став за 6 років життя у Львові уже і я, в неділю присвячують себе походу до церкви, відпочинку, прогулянках по парках/скверах чи будь якій іншій культурній програмі, яка покликана задовольнити моральні цінності людей.

Після кар'єру дорога заводить нас в ліс зі старими грабами та дубами, але нажаль для мене навігатор повідомив про кінець автомобільного маршруту, та натякнув, що далі треба йти пішки. надто проти я і не був.

Зупинившись ми побачили ось такий вказівник.

Ми залишили машину обабіч дороги та направились по напрямку вказівника.

В такі моменти я жалію, що не живу десь в лісовій хатині в богом забутій глушині, але це просто хвилинна слабкість. Все ж я не думаю що банально витримаю відсутність людей в радіусі кількох км.

За кількасот метрів стежина відгалужується з основного напрямку ліворуч, що ж, туди і направимось

Після кількох хвилин неспішної прогулянки спостерігаємо різкий підйом в гору, який так і кличе до себе. Зізнаюсь чесно — виникло неаби яке бажання вимкнути доросло в середині себе та побігати по прилеглій території, поринувши в справжнє дитинство. Іноді дуже хочеться повернутися в ті часи, коли чекаєш батьків з роботи та після приходу їх додому запитуєш чи не купили вони чогось смачненького. Ех, як же нам не багато було потрібно для щастя. На жаль або на щастя ті часи уже давно пройшли і зараз уже ми, покоління, яке ще якісь 15 років тому бігало біля дому та бавилося в ігри уже стало дорослим. Але це все ліричний відступ та плач Ярославни. Повертаємося до Гроту Прийма та поселення неандертальців.

Дана локація — "…це перша знахідка неандертальця на теренах Галичини та друга на території України. Вона доводить те, що і ці краї були населені людьми. Вони жили у печерах, харчувалися м'ясом звірів і робили списи з кам'яними наконечниками. Усі ці речі археологи знайшли у гроті Прийма…" джерело.

"…Сам грот, захований у лісовій гущавині, – це карстове провалля міоценових відкладень. У його пластах добре видно елементи рослинності різних епох.
Грот Прийма має три рівні, на двох верхніх розташовані маленькі печери, з яких відкривається живописний вид на сусідній каньйон.
Археологічні знахідки свідчать про те, що це помешкання слугувало своєрідним зимовим мисливським табором. Неандертальці використовували печеру для проживання взимку, полювали на диких звірів за допомогою списів з кам’яними наконечниками та харчувалися їхнім м’ясом. А коли теплішало, переходили до мандрівного способу життя…" джерело 2

В інтернеті можна знайти багато статтей про місце, в якому ми побували, та всі вони досить одноманітні і цитують одне одного. Знайти ж першоджерело мені так і не вдалося.

Хто ж такі неандертальці — "…Неандертальці жили на Землі задовго до людини. З’явившись близько 250 тисяч років тому, вони розселилися по нинішній території Європи і Азії. Наш вид – людина розумна (Кроманьйонці) – з’явився в Африці близько 200 тисяч років тому. Тобто, предки сучасної людини (наші предки) це – Кроманьйонці. Приблизно 45 тисяч років тому люди добралися до території сучасної Європи, і виявили, що вона населена неандертальцями.Згідно з нещодавно опублікованими даними, обидва види співіснували протягом 5 тисяч років. Потім – можливо, близько 40 тисяч років тому – неандертальці зникли. Довгий час неандертальця навіть називали предком сучасної людини. Сьогодні вже очевидно, що це не відповідає істині: неандерталець – цілком самостійний вид гомо сапієнс. Більше того: на певному історичному відрізку неандерталець і наш прямий предок кроманьйонець існували пліч-о-пліч! Аналіз неандертальської ДНК показав, що неандертальці схрещувалися з нашими предками. Класичний неандерталець – вид людини, адаптований до життя в умовах холоду. Вони були кремезними, з відносно короткими руками і ногами, бочкообразними грудьми, масивним черепом, виступаючим носом. Причини зникнення неандертальців наразі не прояснені до кінця. Серед розглянутих версій – загибель через кліматичні зміни під час останнього заледеніння, поширення хвороб, асиміляція і витіснення сучасними людьми…"джерело 2.
На скільки я зрозумів то кроманьйонці та неандертальці це 2 окремі види, ніби тигри та леви, які існують окремо одне від одного (існували). Проте як відомо вижили саме кроманьйонці. Неандертальців же можна назвати тупіковою гілкою еволюції.

Нажаль до нашого приходу на даній локації побувало немало туристів та інших людей, які бажають залишити свій слід в історії максимально простим способом. Про це свідчить ось такий наскальний живопис. В такі моменти стає дійсно сумно за наших людей.

Після того, як ми трохи полазили в середині печери та зробили кілька фотографій було вирішено повертатися до машини. Десь на пів дорозі до мого вірного мегана наша компанія зустріла дивного вигляду людей. Ні, не неандертальців чи когось в тому дусі, а звичайних стандартних дітей асфальту. Мою увагу привернула жінка віком біля 30 років в їх компанії, яка була одягнена в красиве плаття та досить високі підбори. Як на мене гарний образ, але не для лісу та підйому на пагорб. Проте це її особиста справа і я ні кого не засуджую. Ми привіталися, побажали одне одному гарного дня та розійшлися кожен в своєму напрямку.

Меган очікував нас біля дороги, а компанію йому склав ось такий пепелац.

Вангую що та панянка, яку ми зустріли раніше приїхала саме на цьому апараті. Гарний автомобіль, проте виїжджати ним на грунтовку я б не став. Він скоріше для асфальту та автострад, ніж для грунтовок біля кар'єру.
Диски в цього мерса, доречі, теж годні.

Та на скільки він не вписується в лісові пейзажі Львівщини, на стільки ж він був би серед своїх наприклад на парковці біля Верховної ради чи іншої локації з пафосними машинами.

На цій ноті я завершую свою писанину. Додам лише що це не була наша остання відвідана локація в той день. То ж далі буде
Продовження історії