Пошуріку в гори

Треба було конче, ще перед китайським Новим роком, заскочити в гори по справах. Дорогу до Буон Ма Тхуту я вже тут описував не раз, тож детально зупинятися не буду. Лише скажу, що з двох маршрутів — на 360 км і на 560 км — я знову обрав довший. Щоразу переконуюся: довший шлях, але з адекватною трасою, значно кращий за найкоротший.

Головною ціллю було вибратися з Сайгону, не втрапивши в шалені затори. І нам це вдалося. Але досі дивує інше: виїзд на головний хайвей у напрямку Ханоя так і не зроблений. Це вже третій Новий рік із «Лачіком», і вже третій рік вони ніяк не можуть добудувати нормальну розв’язку. У результаті — знову якісь корки й пробирання на хайвей околицями.

Та сама історія й з інфраструктурою: заправки, ресторани, туалети — все ще в процесі будівництва. Третій рік… Сумно дивитися на таку швидкість розвитку.

Хоча, треба визнати, завдяки цим недобудованим туалетам іноді навіть щастить. Але про це — трохи пізніше 😉

І так, сам шлях мав проходити: 400 км по хайвею і ще 160 — по звичайній трасі з мопедами, поліцією та всім тим трешем. Але навіть так це значно краще, ніж усі 360 км суцільного трешняку.

Перші 400 км пройшли досить легко. Аж тут Google почав бурчати: мовляв, попереду останні 50 км хайвею перекриті, треба з’їжджати на звичайну дорогу з усіма «принадами». А це мінімум + година часу і кілька нових сивих волосин. Така перспектива мене, м’яко кажучи, не радувала.

Дивлюся на карту — вже під’їжджаю до вимушеного з’їзду. А одразу за ним, звісно ж, корок. Сумно. Вирішую зупинитися, збігати по нужді, щоб потім не стояти в заторі й не «нервувати».
І от, закінчивши всі свої “справи”, сідаю в машину й їду далі до з’їзду. Удалині бачу на екрані знак: треба з’їжджати, всі машини попереду так і роблять. Я пригальмовую, вмикаю поворот — і тут раптом помічаю працівників, які махають руками і буквально починають звільняти автостраду від бар’єрів.

Я такий: невже можна прямо? Питаю жестом у працівника — мовляв, можна прямо? А він: так-так, зараз приберу бар’єр.

Висновок простий: якщо природа кличе по нужді — краще зупинитися. Бо за іронією долі така зупинка іноді може зберегти вам і час, і нерви 😄

Як згодом виявилося (або принаймні так я собі пояснив), дорогу перекрили через аварію, що сталася зранку. Коли я вже їхав тією автострадою, побачив сліди доволі масштабної автотрощі: по дорозі були розкидані речі, одяг та різний мотлох.

Пізніше трапилися й евакуатори, які тягнули понівечені вщент автобуси. З них вітром здувало речі людей, що їхали всередині. Видовище — жесть, чесно кажучи.

Останні 160 км йшли вже по звичайній дорозі, що тягнулася через гірські перевали. Проблема була в тому, що після сезону дощів там капець як багато зсувів ґрунту. Деякі ділянки виглядали так, ніби їх просто засипало.

На окремих відрізках дорогу взагалі продублювали — фактично прорубали об’їзд просто крізь гору. Виглядало це, м’яко кажучи, не надто надійно. Їдеш через свіжу «проруб», а над головою робітники ковиряють каміння. Враження таке собі — ніби їдеш і сподіваєшся, що на голову нічого не впаде. 

Коротше, 10 годин із зупинками на поїсти — і всі 560 км подолано досить легко. Без надриву, просто нормальна дорога з пригодами по дорозі.

To be continued…

Реклама

Car2naV