Вилазка на вихідні

Наприкінці року таки вдалося вибратися й трохи покататися — і містом, і за його межами. Спершу заїхали на пустир неподалік від центру. Як виявилося, в’єтнамці використовують його і як сміттєзвалище, і — сюрприз — як пасовище для буйволів 😭😄.

Ось вам трохи звичайних і АІ-фоточок.

А вже в неділю проклав собі маршрут у сусідню провінцію — до невеличкого водоспаду, за 130 км від міста. Близько 50% дороги пролягало через хайвей CT01, який я тут уже не раз згадував. Фактично це єдиний хайвей у південному регіоні, де офіційно дозволено їхати 120 км/год. Зазвичай обмеження — 90 або максимум 100.

І от їду я цим хайвеєм та розумію: щось не так. Зазвичай фури й інший транспорт рівномірно «розмазані» по двох смугах, а тут — усе акуратно: вантажівки їдуть правою смугою, як і мають. Дивлюся на знаки — а їх поміняли!

Тепер ліва смуга заборонена для фур і вантажівок: максимальна швидкість 120, мінімальна — 80. Права смуга — для всіх: максимум 120, мінімум 60.
«Ого», — подумав я, — от це реально покращення!

Хоча це й не заважало окремим автівкам плестися в лівій смузі зі швидкістю 70–80 км/год. Певно, люди просто не читають або не розуміють знаки (про це, до речі, можна було б видушити окремий допис). Але без цікавих нюансів не обійшлося.

Як я вже не раз згадував раніше, CT01 по суті є єдиним хайвеєм на північ для міста, яке вже налічує близько 15 мільйонів мешканців (після нещодавнього об’єднання Сайгона з сусідніми провінціями). Хайвей досі недобудований: частину, здається, зводили японці, але, як завжди, «але» там більш ніж достатньо.

Одне з таких «але» — у звичайну неділю, коли люди намагаються кудись виїхати, майже зі 100% ймовірністю буде затор. Звісно, дві смуги на місто з 15 мільйонами мешканців — це, м’яко кажучи, замало.

Друге «але» — Сайгон захотів нового аеропорту. Тож зараз добудовують новий, за 40–50 км від центру. Ідея сама по собі нормальна, зважаючи на те, що основний аеропорт майже в центрі міста й додає чимало шуму і без того гучному мегаполісу. Але, курва, єдина магістраль, яка веде до нового аеропорту, — це та сама, вже перевантажена CT01. Тобто аеропорт майже готовий, а інфраструктура — наче ні. По дорозі, щоправда, видно, що автомагістраль розширюють, додають розв’язки тощо. Висновок простий: спочатку спроєктували одне, запросили японців, побудували хайвей, потім збудували аеропорт — і лише після цього почали переробляти автомагістраль.

Л-логіка.

Але повернімося до водоспаду. Місце, наче, затишне — посеред фермерських угідь. Та, як виявилося, місцевим таке не дуже «заходить». Як не дивно, в’єтнамцям не надто імпонує єднання з природою, тож по сусідству з водоспадом уже звели так званий глемпінг: фешн-палатки з кондиціонерами, рестораном і, найголовніше, караоке! Тобто уявіть собі: тітоньки за сорок вирішили «виїхати на природу» на каблуках, привезли з собою чималі портативні колонки й волають караоке так, ніби нічого довкола не існує. На щастя, ми туди не пішли — отаборилися в доволі скромних альтанках, тож тієї вакханалії майже не було чути.

Поруч із водоспадом виявилася гребля з доволі великим озером. Як це зазвичай буває у В’єтнамі, всі греблі — майже стратегічні об’єкти: заїхати туди не можна, а дороги або завалені, або перекриті огорожами (наче це все неможливо побачити на Google Maps). Тож довелося мені об’їжджати пів округи, аби хоч якось під’їхати й пофоткати.

У результаті знайшов вузеньку доріжку уздовж берега та ліска. Думаю собі: от яка ж класна локація для фото. І тут мене здивувало — довкола взагалі не було сміття. Я зайшов у ліс, зробив кілька кадрів і навіть встиг задуматися: а чому тут так чисто? І саме в цей момент до мене дійшло. Я стояв просто біля гнізда здоровенних азійських шершнів, які без зайвих роздумів пішли в атаку. Курва. Уже другий раз така історія, — думав я, тікаючи до авто й голосно волаючи 😄

Коротше, після тих пригод було вирішено їхати додому. Пощастило, що вжалили мене лише в руку, але навіть вона добряче розпухла. Страшно уявити, що було б, якби там було з десяток таких жал. 

Дорога назад знову пролягала тією ж CT01. І тут — «несподіваний» сюрприз: за 30 км до Хошиміну вся траса просто стоїть. Певно, аварія або ще щось, але факт один — усі, хто повертався додому, застрягли намертво. Ми якраз під’їжджали до розвилки на ще одну типову в’єтнамську дорогу — QL51. Не вагаючись, звернули туди: краще вже повільно їхати, ніж тупо стояти в корку. Тим більше, по дорозі хоча б туалети трапляються.

А QL51 — це просто треш, угар і содомія. Суцільний хаос: дорога розбита вантажівками вкрай, розмітки й знаків майже немає, а як вишенька на торті — обмеження швидкості 60 км/год. І хоча це плюс 25–30 км до маршруту, все одно краще так, ніж зависнути в заторі на невизначений час. Взагалом подорож вийшла в ~300 км. 

Ось такий вийшов тріп вихідного дня. Певно, останній у цьому році. І хоч розповідь вийшла більше не про саму подорож, а про специфіку життя автомобіліста у В’єтнамі, сподіваюся, вам було цікаво.

Вітаю всіх із наступаючим Новим роком. Хай бодай 2026-й нарешті принесе нам мир…

Реклама

Зимова вигода: знижка -1000 грн на ремонт авто!