Phu Yen – Buon Ma Thuot – Saigon. Завершальний етап мандрівки та парадокси по-в’єтнамськи.

Після провінції Phu Yen вирішили заїхати в Бун Ма Тхут до родичів. Дорога була відносно легкою, хоча у попередньому пості я вже згадував про зустріч з «компами».

У самому Бун Ма Тхуті все як завжди: вересень означає дощ. І дощ тут справді цілий день. Звідси й перший парадокс — вода просто розчиняє дороги, які ще навесні ремонтували.

З одного боку, дощі додають місту певної атмосфери, з іншого — мій Лачікен вкривається товстим шаром бруду. А коли вантажівки намагаються обігнати тебе по бездоріжжю, то обливають цим багном із голови до п’ят.

От вам і результат — брудний, але бойовий Лач.

Гірські роздуми і парадокс по-в’єтнамськи №2

Коротше, потусивши трохи в горах, мене все ніяк не відпускала дорога до Сайгону. Проблема в тому, що найкоротший шлях — це звичайна односмугова дорога через десятки сіл і міст. Там повно обмежень швидкості, світлофорів (налаштованих так, що ти гарантовано потрапляєш на червоне), і нескінченні вантажівки, які тягнуться по 20 км/год.

І тут мене осінило: а чому б не оминути все це?

Найкоротша дорога, яку пропонує Google, — 380 км і близько 9 годин у дорозі (просто жесть). Тому я вигадав інший план: спершу спуститися 130 км по звичайній дорозі до National Highway CT01, а далі вже прострелити 400 км нормальною автострадою — без світлофорів, ідіотських обмежень та нервів.

І ось тут парадокс номер два по-в’єтнамськи: у результаті виходить аж 560 км, але… ті ж самі 9 годин. Зате в дорозі почуваєшся значно комфортніше — не так виснажуєшся і навіть отримуєш задоволення від їзди.

Цього разу я подумав: а чому б не виїхати під вечір? Виявилося — топове рішення. Стартували о першій дня і швиденько дісталися до CT01. А вже там спокійно «навалили» трасою аж до самого Сайгону.

І от тут я відтягнувся на повну: дотримуючись правил, ми летіли за різними BMW, які тримали швидкість 120 км/год. Для В’єтнаму це справжня рідкість — коли твоє авто з 10+ стажем може на рівних тягатися з новенькими BMW чи Mercedes. Але для мене це ще й ідеальний спосіб не паритися з лімітами швидкості: впав на хвіст за кимось на круїз-контролі — і їдеш собі, як по маслу.

Фініш

Уся дорога зайняла рівно дев’ять годин — з усіма зупинками: перекусити, попісяти й, звісно, «справи для собаки». Наступного дня я одразу ж поїхав на мийку — відмити все те, що назбиралося за мандрівку. Хлопці там попрацювали на совість: вичистили й підкрилки, і арки, і весь бруд, який добряче в’ївся під час дощових доріг.

Наостанок про в’єтнамський колорит

За майже сім років тут я досі не збагнув, що у цих людей у голові й чому вони так себе поводять.

Наприклад: на трасі ніхто й ніколи не поступиться дорогою. Якщо є дві смуги — вони обов’язково займуть обидві, збиваючись у такі «зграї», що проїхати майже неможливо. Уночі — тільки дальнє світло, без варіантів. Всі бутилки від води, пакетики, банки від енергетиків з салону вони обов’язково викинуть у вікно — прямо під твої колеса чи навіть на капот. На зупинках, де є безкоштовні туалети, вони стануть саме біля твого авто, щоб «полегшитися». Подвійна суцільна? Для них це просто веселі розмальовки на асфальті. Особливо моторошно, коли вони спокійно перетинають її… на автостраді. Чому так? Я досі не знайшов відповіді.

А сьогодні, заїхавши до знайомого у справах, зупинився пофоткати Лачікена. І тут — гул, ніби війна почалася. Озираюсь — летить Ducati. І не якийсь дешевий скутер, а справжній дорогущий байк. А на ньому — типовий в’єтнамський «пухань»: у шортах, футболці, з золотими ланцюгами, годинниками, перснями, у шльопанцях… і в шоломі для велосипеда.

Оце, мабуть, найяскравіший парадокс: незалежно від того, є гроші чи ні, освіта чи ні — дорогу тут ніхто не сприймає серйозно. Не як місце, де потрібні ввічливість і терпіння. Не як простір, де варто бути обережним і бодай трішки розуміти правила.

На цьому поки все. Дякую всім!

Реклама

Знижка 10% за промокодом!