І от це мало колись статися — зустріч з копами.

Фото не буде, лише текст зі свіжих спогадів, як нас зупинила поліція.

Для початку трохи передісторії. За майже 7 років у В’єтнамі мене зупиняли не раз — переважно на байку. То для перевірки на алкоголь, то за дрібні порушення. За цей час я зрозумів одне: найжадібніша й найбільш нахабна поліція — саме в центральних гірських районах. Там їм властиві пиха й безсоромність.

А от за майже два роки з Лічіком мене ще жодного разу не зупиняли. Не скажу, що завжди бездоганно дотримуюся правил, але принаймні стараюся.

І ось сама ситуація. Сьогодні їдемо в гори гірською дорогою. Серпантини, подекуди ремонтні роботи. Де стоять знаки з обмеженням швидкості — сповільнюємось, де їх немає — тримаємо стабільні дозволені 80 км/год.

Я завжди стараюся навіть на серпантинах «навалювати» — обганяю вантажівки й подекуди навіть легковики. На гірських поворотах це особливий кайф: у салоні всіх підкидає, від перевантажень аж шлунок тягне назовні, але відчуття драйву неперевершене.

І тут — ремонт дороги. Стоять знаки: обмеження швидкості 40, обгін заборонено, плюс знак «ремонт». Упираюся у вантажівку, чемно знижую швидкість до 40 і їду так хвилин десять. Позаду вже наздоганяють і починають обганяти ті самі тіпи, яких я раніше залишив далеко позаду. А знаку 3.42 «Кінець усіх заборон та обмежень» немає.

Ну що ж, тягнусь далі 40 км/год за тим тягачем, дивлюся, як усі мене обганяють. Минуло ще хвилин п’ять, ремонт уже давно позаду, а я все ще «тошню» за вантажівкою. Думаю: може, знак був десь захований за кузовом, і я його провтикав?

І тут нарешті з’являється шанс: тисну педаль і обганяю вантажівку. Не встиг закінчити маневр, як одразу за поворотом — поліція. Махають рукою: «Зупиняйся». Дивлюся — акуратним рядочком стоять усі ті машини, що обігнали нас раніше.

Ну, думаю, ось воно. Певно, буде штраф — чи то за швидкість, чи то за обгін. Зупиняюсь.

Підходить пузань у формі. Відкриваю вікно — він аж округлив очі: іноземець! Ззаду пес одразу починає «показувати характер» на офіцера, гавкіт такий, що я нічого не чую. Довелося вийти з машини.

Питаю своєю ламаною в’єтнамською:
— В чому проблема, офіцере?

Той навіть не намагається щось сказати мені, одразу переключається на мою дружину: мовляв, виходь, бо англійською я «нічого не петраю». Починається розмова. Каже, що я, начебто, перевищив швидкість. Ну добре, кажу:

— Ок, давай оформляти.

Віддаю документи. Тут підтягується другий пузань. І вже він каже зовсім інше: мовляв, я перетнув суцільну лінію.

Я такий:
— Ого, шановні офіцери, у вас якось версії не співпадають. Одному здається швидкість, іншому — суцільна… Цікаво виходить.

Поки один пузань м’яв у руках мої документи й переконував дружину, що ми десь там перетнули суцільну, я бачу іншу картину: другий пузань бере й спокійно відпускає всі ті автівки, які нас обігнали раніше. Просто махнув рукою — і вони поїхали.

Думаю: ага, тобто швидкість ми всі не перевищили. Тоді що ж вони хочуть від мене?

Беру під око свої документи, бо їх кудись несуть. Йду за ними, а мені:
— Не-не, стій там.

І тут доходить: із усіх 6–7 машин залишили тільки мене. Я стою й взагалі не розумію, що відбувається. Кличуть нас із дружиною «у будку».

Картина маслом: поперек дороги стоїть їхня автівка, затуляє намет, а звідти виглядають ці «хабарники» й гукають нас. Я такий:
— А навіщо? Якщо ми щось порушили, покажіть докази та оформляйте протокол.

Пузані червоніють, нагліють, починають підвищувати голос на дружину. В неї вже очі закочуються: «Ах ви ж…» — думаю я. А вони все настирніше кличуть у намет.

Я вже знаю, що там: сидить «старший касир», який просто вибиває гроші. Кажу:
— А нащо мені туди йти, якщо у вас ніяких доказів немає?

Ще хвилин п’ять дружина мужньо тримає їхні наїзди: то голос підвищують, то лізуть з особистими питаннями (наскільки я зрозумів з моєю в'єтнаською), то вимагають мій паспорт і візу. Я аж киплю:
— А НАФІГА? Може, вам ще й вакцинну картку показати? Що за маячня?

У результаті один із пузанів бере всі мої документи, фоткає їх (що, до речі, незаконно) і зрештою відпускає. Ми сідаємо в машину, рушаємо. І тут дружина видає переклад:

цей «офіцер» почав з того, що ми перевищили швидкість. Потім раптом змінив версію — мовляв, перетнули суцільну. Вона знала, що ми цього не робили, тож спокійно сказала:

— Добре, давайте докази й оформлення.

Але пузань навіть не намагався показати жодних доказів. Натомість почав тиснути психологічно:
— Ти що, сама розумна? В тебе взагалі права є? Чому ти мене не слухаєш? Пішли в палатку, і «порішаємо».

А далі пішло ще цікавіше. Розмова перейшла на особисте:
— Звідки ти? Куди їдеш? Чим заробляєш? О, чоловік у тебе іноземець? Певно, грошей має багато…

Ну ви уявляєте таке нахабство? У мене просто «бомбануло». Як узагалі такі персонажі можуть працювати в поліції? Людина веде себе абсолютно неадекватно, без тіні професіоналізму. А ми навіть не маємо жодного інструменту для самозахисту.

Адже віднедавна заборонено знімати поліцію — ні на відео, ні навіть на аудіо. У декого з них є нагрудні камери (але хто знає, чи вони ввімкнені), а ті, що сидять у палатці — зрозуміло, без. І всі знають: саме там сидять «хабарники». Усі знають їхню репутацію. Замість того, щоб хоч якось підняти рівень довіри, влада просто дала їм карт-бланш: робіть, що хочете, ми вас прикриємо.

У підсумку останній етап нашої мандрівки перетворився на годинне взаємне обурення з дружиною: ділилися враженнями від «сервісу».

А найсмішніше сталося вже якраз біля поста поліції. Щойно рушили — бачу знак «Кінець усіх заборон та обмежень». І знаєте де? Одразу ж за поліцейським постом.

Висновок простий: вони все це зробили навмисно падлюки.

Реклама

10% відсотків знижка!