Боротьба з вітряками та салончик

Як ви реагуєте на подряпини на авто?
Живучи у великому місті, з коцками на машині доводиться миритися постійно. Хоча, скажу чесно, навіть у Львові подряпини були для мене радше винятком. У Сайгоні ж — це майже неминуче. То сам десь випадково зачепишся, то тебе хтось "обдарує". Потроху починаю сприймати ці дрібні неприємності спокійніше. Хоч розумію — машина має блищати, але тут це вже боротьба з вітряками.

Сьогоднішній випадок, напевно, частково й моя провина — але й звинувачувати себе не хочеться.
Я зупинився на звичайній вулиці, де знак "парковка заборонена", тільки на хвилинку — щоб дружина сіла в авто. Став максимально вправо, ближче до узбіччя. Увімкнув аварійку, двигун не глушив. Чекаю. Дивлюсь у дзеркало — а позаду чоловік.

Тут треба пояснити. Якщо тобі не пощастило стати інвалідом у В'єтнамі — тобі п**да. Без перебільшення. Немає ані пенсій, ані інфраструктури, ані будь-якої підтримки. Такі люди змушені виживати, як можуть. Часто вони продають лотерейні квитки або збирають речі на перепродаж. Їх можна побачити щодня — літні, хворі, на візках… Той чоловік, що був позаду, тягнув за собою купу мотлоху, і він був сліпий. 

Зазирнувши в дзеркало, я зрозумів: чоловік позаду — сліпий. Однією рукою він тягнув за собою візок, а іншою — обмацував простір перед собою ціпком. У В'єтнамі ж фактично немає тротуарів у звичному для нас розумінні, тож він ішов, як і багато інших, уздовж узбіччя — прямо в крайньому правому ряду, де стояв мій Лачетті. І оскільки навколо стоїть постійний мотоциклетний шум, а сам він до того ж на гучномовці рекламував якісь дрібнички, — мій тихо працюючий Лач він просто не почув.

Я вже хотів вискочити з машини й допомогти, але не встиг. Почув лише характерний скрегіт ціпка по бамперу. Все, що зміг зробити — швидко вийти і провести його так, аби він випадково не зачепив кузов візком.

Болісно це бачити. Людина, яка щодня бореться не лише зі своїм недугом, а й з містом, що повністю позбавлене інклюзії. Дивний новий світ, де місце є тільки для мотобайків

Частина друга, веселіша.

Насправді того дня я збирався в ремонт салону для мого Лачікена. Ці вічні чохли, накидки й інша дичина вже почали дратувати. А ще ця кольорова гама салону… ну просто очі виїдає! (Так, знаю — це я сам усе й зробив, але ж це було тимчасово, чесно!)

Тож загуглив місце, де можна відновити інтер'єр, пофоткав трохи косяків (щоб і вам показати, і самому не забути), і вирушив до майстерні. Настрій — суміш надії з легкою недовірою. Бо в Сайгоні ремонтувати щось — це завжди трошки лотерея. 

Зустріла нас привітна тітонька біля магазину. Обговорили деталі — і зрештою зійшлися на тому, що ремонтувати будемо лише водійське сидіння та повністю перестилати карпет на підлозі. За всю роботу озвучили ціну — 1 800 000 донгів, що в доларах приблизно 70–75$ (залежно від курсу). Як на мене — цілком адекватно.

Єдине, вона одразу попередила: колір шкіри може трохи відрізнятись від оригіналу — все ж вік дає про себе знати, і точний відтінок підібрати важко. Але мене це цілком влаштовує. Головне — щоб виглядало охайно й не дратувало око.

Насправді сказали, що можна буде забрати вже за 4 години — досить оперативно. Але так сталося, що забрав лише через два дні. Сьогодні нарешті заїхав — і ось результат:

Загалом задоволений: сидіння виглядає майже як нове. Хоча деякі дрібні косяки є, і тепер пасажирське трохи вибивається на фоні. Може, варто взяти фарбу й освіжити обидва?

Новий настил виглядає загалом гарно, але трохи бентежать заломи та нерівності — місцями шви кидаються в очі. Зате колір вдався: більше не нагадує той дешевий синюватий лінолеум, що був раніше. Тепер усе виглядає гармонійно: сидіння, карпет і пластик — в одній гамі, ніби з одного комплекту.

⠀
Наостанок — кілька гарних фото Сайгону.

Планів, як завжди, багато. Хочеться вже й колесами зайнятись. Діаметр збільшувати не можна (хоча дуже хочеться), тому, мабуть, подумаю над ширшими дисками того ж розміру. Кажуть, ширину можна — от і подивимось (логіка, звісно, дивна).
⠀
Поки що так. Дякую всім, хто дочитав до кінця!