Як я докотився до такого життя.

Останнім часом Лачікені просто експлуатується без жодних нових допрацювань. Тож настав ідеальний момент розповісти, як я до нього дійшов—усі причини, пошуки, торги, розчарування, біль і, звісно ж, безмежну кількість ку#₴а, йо&#₴@!, @#?!?.

Думки про купівлю автомобіля вперше з’явилися ще в далекому 2021 році. Тоді я часто катався на мотоциклі по всьому В'єтнаму та рідній провінції. Хоч я й люблю мотоцикли, на міжміських маршрутах тут вони вкрай небезпечні.

Річ у тім, що всі чотириколісні "товариші" майже не зважають на присутність мопедів на дорозі. Тому не раз траплялися моменти, коли я був за крок від польоту в кювет (доказ є на відео). Однак відсутність водійських прав і бушуючий COVID утримували мене від цієї ідеї.

Але вже тоді я моніторив місцеві сайти з продажу авто. Ціни, як правило, були значно вищими, ніж в Україні, а ще й в’єтнамський несмак відверто відбивав бажання робити серйозні кроки.

Можливо, це щось комуністичне, але тут не прийнято виділятися оригінальністю. Будь як усі: купуй звичайну машину, носи звичайний одяг. Ну що ж, маємо те, що маємо. 

Але якось, катаючись по В’єтнаму, я помітив маленький мінівен, набитий студентами, які з гамором роз’їжджали набережною. Враховуючи мою любов до венів, це стало поштовхом розпочати пошуки власного варіанту.

Я обожнюю маленькі автівки, а якщо це ще й вен — то взагалі шалений бонус. Тож пошуки почалися з Daihatsu Hijet — справжньої олдскульної класики, яку я часто бачив у своєму місті.

Якось мені вдалося зустріти власника такого авто. Після розмови з ним я зрозумів: це машина для тих, хто готовий постійно її колупати. Тож довелося переключитися на свіжіші аналоги.

Я звернув увагу, що у В’єтнамі найбільш популярним веном є Suzuki Carry. Тут справжній культ цієї автівки — зустріти її на дорозі було простіше простого. Хоча зараз їх поступово витісняють сучасніші вени в’єтнамського виробництва.

Тож я почав шукати свій варіант, тим більше що у Facebook вистачає живих тематичних груп. Але швидко з’ясувалося, що здебільшого тут продають вантажні версії, а пасажирські, якщо й трапляються, то це або трупи, або дуже дорогі екземпляри.

Наприклад, за живий пасажирський вен початку 2000-х довелося б викласти 4–7 тисяч доларів. А трохи архаїчна начинка Suzuki змусила мене переключитися на інші варіанти.

Отримавши водійські права в 2023 році (так-так, до того я їздив без них), я почав задумуватися про покупку автомобіля. У дворі, де я жив, стояв білий Matiz, і я подумав: "А чому б і ні?"

Я почав шукати. Так, це мінікар, так, двигун всього 0.8 літра, але! У В’єтнамі на них досить помірні ціни, оскільки їх виробляли тут. До того ж ця машинка мила, має стильний дизайн і навіть певну культовість. Вона нагадує Fiat 500 і "горбатий" Запорожець, випромінюючи схожі ретро-вайби.

Однак є і мінус — останні Matiz випускалися, здається, ще у 2009 році. А враховуючи історію В’єтнаму, зокрема проблеми з паливом на початку 2000-х (коли бензин було важко знайти), знайти добре збережений екземпляр непросто.Тому я переключився на рестайлінгову версію Matiz, яка тут відома як Chevrolet Spark.

Саме цей Spark я поїхав оглядати першим. Якось пощастило натрапити на початківця-перекупа, який займався цим як хобі. Ох, перекупи, перекупи... скільки ж клопоту з вами. Я знав, що без них тут не обійдеться, і добре розумів їхній принцип "купи дешево — продай дорого", адже сам із цим стикався, коли купував свій мотоцикл Yamaha за 1050 баксів. Але коли я звернувся до перекупів, щоб перепродати його, мені запропонували всього 700. Ну, нічого собі — за рік мотоцикл втратив у ціні аж 300 баксів!

Але повернімося до Spark. Коли я їхав на огляд, продавець, як годиться, запевняв, що машина — "по класиці: не бита, не фарбована". Ну і, звісно, це було фіаско.

Виявилося, що він викупив її для перепродажі, і ось що я побачив: авто 2014 року, добряче "вгашене" в праве крило, з купою шпаклівки, мертвим зчепленням, скрипучим ГРМ і класичним виразом обличчя перекупа: "Та вчора такого не було!" Але найгірше — ситуація з документами. Хто власник? ХЗ. Як переоформлювати? Теж ХЗ. Тому вічливо сказав ні, але в душі було йо&#₴@!, @#?!

Чомусь в'єтнамці часто переробляють спарки в вантажний вен, просто викидаючи задній диван. Тому знайти нормальний спарк не вдалося. До того ж його дизайн мені не подобається зовсім. Тому я розширив пошуки і додав до списку малолітражку KIA Morning (у нас вона, здається, продається під назвою Picanto). Вони також випускалися у В’єтнамі, тому ціни на них доволі прийнятні.

Одного разу поїхав дивитися фарбовану. Тут узагалі складно знайти авто, яке б жодного разу не фарбували. Домовився про зустріч на вечір, але довелося чекати машину хвилин сорок — класичний в’єтнамський стиль. Ну і, як водиться, фарбували "аби як" — ущільнювачі дверей буквально прилипли до металу, схоже, фарба ще навіть не встигла нормально висохнути. Хлопці вибивали дверку з салону, а автоматична коробка передач смикала машину при ввімкненні Drive. Тому тут однозначно ні.

Після цього була ще одна KIA — в іншому місті, від інших перекупів. Домовився про зустріч, приїхав у магазин… А продавець просто не з’явився. У власний же магазин! Машини на місці теж не було. Курва мати, я проїхав 70 км, домовився заздалегідь, а цей тип просто не приїхав! Вдумайтеся!!

Після місяця таких "веселощів" я вирішив розширити пошуки до рестайлінгового Chevrolet Spark (хоча не знаю, чи був він в Україні і під якою назвою). Але ситуація виявилася такою ж.

Знайшов варіант, домовився, приїхав в інше місто… А перекуп такий: "А я вже продав." Ну просто молодець!

Тим часом мої пошуки тривали вже другий місяць. Після перегляду вбитого Chevrolet Aveo і задушеного життям Daewoo Gentra зі спойлером (а це, по суті, те ж саме Aveo) доля привела мене до перекупа в Сайгоні. І саме там продавався мій Лачікен.

Ціна була трохи завищена, але підхід перекупа мені сподобався. Чувак прямо казав: машина не перефарбована, тільки підфарбовка (що у в’єтнамських реаліях — нормально). Гума була лисою, пробіг — 128 000 км (наскільки пам’ятаю, і точно скручений), мастило, здається, свіже. Як і всі попередні машини, які я дивився, авто смерділо фарбою. Хлопці трохи підфарбували іржаве крило, яке я потім уже нормально перефарбував.

Збивши трохи ціну (на 5 000k) і вмовивши його пройти техогляд, ми забрали Лачікена додому.

Як потім з’ясувалося, Лач потребував догляду: система охолодження була забита, можливо, вже після моїх поїздок. Виявилося, що водійське сидіння ще й пропалене цигаркою... Але озираючись назад, після всіх цих неадекватів і всіх "трупаків", які я подивився, я ні краплі не шкодую, що взяв саме Лач.