Дебрецен та Кошице: радянський треш.

Після неймовірної Румунії шикарною європейською трасою ми поїхали в бік Угорщини. Траса нас подекуди розслабила - 138 км/год на круїзі при обмеженнні швидкості 130, ідеальна поверхня, ти розлаблений, кілометри швидко лишаються позаду. Я навіть не втримався від того, щоб проїхати один відтинок швидше ніж зазвичай, притулившись за якимось кабріолетом Рено.

Єдине, що псувало настрій, - вібрація, що знов зʼявилася на високій швидкості. Про втрачені у Чернівцях кільця в диски я позабув, тож вже замовив їх і сподіваюся на те, що це вирішить проблему.

 UPD: не вирішило, бо справа знову в кардані, який в Чернівцях все-таки запороли.

 Щодо Угорщини особливих ілюзій я не мав, бо чомусь уява малювала потворну пику Орбана, кидаючи тінь на всю країну в цілому. Звісно, це хибний підхід, але я насправді дуже хотів помилитися. Втім, не зважаючи на упередженість та мерзенну погоду (протягом нашого перебування в Угорщині нескінченно дощило), реальність виявилася навіть гіршою за очікування.

До пункту пропуску ми приїхали вже увечері, і побачили єдиний відкритий коридор. Прямуючи ним, ми побачили, що то коридор для громадян ЄС, і я, не маючи бажання пояснювати, чому я поїхав не туди, зупинився і почав задкувати. Однак всі інші коридори були фізично закриті тимчасовим парканом. Роздумуючи над тим, що робити далі, і де саме ми поїхали на туди, ми раптом помітили, що решта автівок просто їдуть цим коридором, не зупиняючись. Як виявилося, на кордоні нікого не було, тож я просто придбав угорську вінʼєту онлайн, і ми поїхали. І це було останнім приємним сюрпризом від Угорщини. 

Майже одразу після перетину умовного кордону на дорогах з’явилися тріщини і латки, натомість зникло освітлення. 

 Вʼїзд до Дебрецена - другого за кількістю населення міста Угорщини - зустрів нас жахливими коліями в правій смузі і розбитою лівою. На горизонті майоріли похмурі радянські «панельки» - склалося таке враження, що я повернувся до якогось українського спального району, до того ж далеко не найкращого. Позаяк приїхали ми доволі пізно, знов дощило, а я у метушні провтикав із датою бронювання житла, нам довелося почекати  в McD перед тим, як поселитися в гарному і охайному приватному будинку. Через ці обставини до центру ми вже не дісталися, сподіваючись на 

наступний ранок. 

Проте зранку погода стала ще гіршою, і всі наши плани щодо відвідування історичного центру та місцевого зоопарку пішли шкереберть. Отже ми трошки проїхалися центром та поїхали далі, до Словаччини. 

Траси чудові, краєвиди непогані, кордон - покинута будівля з вже частково вибитими вікнами та відкритими коридорами, що проїжджаєш без зупинки. Навігатор провів мене через цей «кордон», змусивши зʼїхати з магістралі, тож думаю, що в межах останньої навіть таких згадок про колишні кордони нема. Додж тримався, але вібрації змушували тримати все ті ж 138 км/год і через не найкомфортніші умови в салоні через купу речей поїздка вже трошки набридла. Хотілося скоріше розвантажити автівку, але попереду був лише проміжний фініш в словацькому Кошице.

Кошице нас теж не порадував. Такі ж розбиті та латані дороги, якийсь урбаністичний треш у спальних районах… «Треба роздивитися центр» - вирішили ми і, оселившись в апартаментах, поїхали до того центру. Похмуро! І не лише через погоду. Так, центральні вулиці з бруківкою і трамваями гарні, але і ми не з глухого села приїхали. Чесно кажучи, історичні центри багатьох українських міст не гірші, а щодо інфраструктури та клієнтоорієнтованості вище на десять голів. А все, що в двох кварталах від центру, в Кошице виявилося майже таким саме трешовим, як і на батьківщині. Треба зазначити, що їжа в першому ж місцевому ресторані (банальна піцерія, не haute cuisine), що ми шукали протягом півгодини, була неймовірна! Такої смакоти ми давно не куштували. Навіть 50 EUROPE витрачені на вечерю (на двох плюс дитина) не шкода, що не можна сказати про майже чотири євро за дві години парковки в якійсь дупі. Взагалі не розумію, куди йдуть ці гроші, бо дивишся навколо і згадуєш парковку на рідному Ланжероні десь поза дельфінарієм: за що?! 

Треба зауважити, що центральні частини багатьох європейських міст красиві та охайні, але я оцінюю міста не за ними, а саме за «спальниками». Адже прогулявшись приморським бульваром в Одесі теж можна подумати, що то гарне чисте та культурне місто. Втім жити саме там, по-перше, некомфортно (кажу як людина, що понад 30 років прожила в самому центрі), а, по-друге, навряд чи це можливо для незаможного нерезидента. А от периферія Кошице нас не вразила взагалі. Звісно, це не таїровський треш, але щось не дуже віддалене. 

Позаяк дощ і не думав припинятися, ми схвалили рішення далі не випробовувати долю і з самого ранку вирушили у 350-кілометрову подорож до Польщі. 

Маршрут на Новий Тарг проходив повз гірськолижні курорти, оминаючи славнозвісне Закопане, але все одно через Татри. І от де почалася казка, адже Високі Татри неймовірні!

Бекграунд, як на комп’ютерній заставці, ідеальне покриття, низка крутезних тунелів, в яких я не втримався від нагоди трошки пошуміти «фломастерами». 

Ми навіть ледь не пропустили очікуваний знак «Панство Польске», але дізналися б про в’їзд до Польщі і без нього.

 Якісь казкові селища, що демонструють як насправді має виглядати курортне містечко (не так, як Буковель), охайні села з багатими будинками і еталонними ділянками, та якесь відчуття справжньої Європи. Тої Європи, до якої ми потрапили автівкою, і до якої навряд чи потрапимо країною, бо тут йдеться не про заможність, а про… якийсь порядок, чи що? 

Не розумію, чому в Польщі це працює, а в Словакії ні. Натомість чому це не працює (і ніколи не працювало) в Україні розумію, і від того сумно. 

Втім, про Польщу розповім окремо, і в тій розповіді буде багато Доджа, адже саме тут починається не лише наше нове життя, а й нове життя Челенджера. Життя не схоже на казку, зі своїми складнощами та новими викликами, але вперше за багато років із наявністю хоча б якоїсь перспективи і давно позабутої надії на майбутнє.