Мої перші карпати

Дякуючи одному мотоциклісту, який круто описує свої подорожі, зроблю це і я мабуть)

Все таки, спогади породжуються в гарній розповіді, а не тільки фото.

Фазера я купив в 2020 році, і тоді бахнув десь 7 разів на море, бо це була мабуть найбільша мрія, яку мій старенький Дніпро, не міг взяти на себе.
А хотілось на море, саме на мотоциклі поїхати.

В 2021, також разів 5 катнув до Чорного.

Місця були різні, про це пізніше, але моря багато не буває.
Настав трагічний 2022, було багато, і волонтерка, і робота пішла, і виїзди в деокупацію були, і допомога евакуації людей. Тоді зробив дві подорожі, море і гори, хоч я і не любив купатись в морі, а тільки дивився на нього, тому заборона купання мене не лякала.

Я вирішив спробувати гір, перші Карпати.

Мене не так кінцеве місце приваблює, як сама подорож.

Навіть, якщо заюзана дорога Київ-Одеса вже знайома до кожного поворотику, то я люблю сам процес.

Їхати наодинці з собою, зупинятись на заправку, перекуси, кава в роздумах, та заправочні собакени, яких пригощаєш хотдогом.

В карпатах, я був останній раз в 2000році, з палатками, ще в шкільні часи.
Що запам’яталось: це хрінові дороги, ніхто не розуміє Українську, і гори.

Все.



Мот обслужив, бачу вихідні вільні, та сідлаю малого.

Навігатором майже не користуюсь, полюбляю їхати як їду, а там як буде.
Хоч і зараз це складно, знаків майже не має, і знайти щось тяжко.

В планах було заїхати у Львів, переночувати там і потім десь їхати гір, не далеко, де є дорога.
Виїхав рано.
Десь о 8 ранку вже стартонув.
Хоч і відкатав з гум допомогою дорогою Львів Київ, але все було якось по іншому.

Дорога була новою на мотоциклі, бо на моті, все по іншому бачиться.

Зустрів колону байкерів, десь перед Рівним.
В них правда крейсер був 120-140, там харлеїв багато було.
А я вже не міг так їхати, 170 в середньому виходило.

В навушниках вакуумних, навіть на бак вже не лягав, при 150-170 не шумить зовсім.
А музики, вистачало на 5 годин якраз.
Перед Львовом почали сідати, і коли пропало шумопоглинання, я відчув тей грохіт вітру в шоломі.
Все таки навушники тоді юзав вперше, до цього беруші.
Бо був час, без берушів їздив, голова відпадала.


Я хотів заїхати в Рівне, в кафе де працює Рома та Ліна, колись в тік ток вони прикольно запалювали про пончики за 20 гривень.
Вичислив їх локацію по відео, бо вони не писали де то кафе.

Там купив кави, пончиків, про які в тік тоці завжди жартували, дуже смачні до речі, і поїхав далі.

Знову обігнав колону Харлеїв, і заїхав до кільцевої міста Лева. 

Було 12 годин дня, щось я зовсім не втомився, і не знав що робити так рано у Львові.

Тож вирішив набрати знайомого, той сам з Франика, а там можливо катнути туди.

«Я не на місці, поїхав в Яремче, буду тут усі вихідні»

Що таке Яремче, я не знав, але що поруч Буковель по карті побачив, тому завжди було цікаво.

Сказав йому, що може заскочу.

Подумав хвилин 15 на заправці, і вирішив.
Поїхав.

Кажу ж, навігатор то не моє, тому дорога вибрав наосліп, знав що треба наліво від Львова по кільцевій і все.
Скоріш всього звернув не туди.


По дорозі побачив кладовище, зупинився.
Це було кладовище воїнів Дивізії Галичина.
Почитав історію на граніті, історичні таблички та історію в інтернетах.

Глянув карту, а я прямую в Тернопіль)

Не туди)
Оце гарно задивився на краєвиди.
Вже включаю навігатор, поїхав.
Побачів невеличке озеро та гору, вирішив зупинитись полежати на травичці під вербою, та подивитись на місцеву коровку.)

Далі рухаюсь по навігатору.
Зустрів райдера на узбіччі зупинився запитати чи все ок, бачу номер не наш, ніби естонія, поспілкувались трохи англійською, я поїхав.

Дорога до Франика вела мене цікаво.
Основну я профукав, тож навігатор різонув мене селами, і я пізнав не дуже гарних доріг.

Фотографій було багато, але усі не зберіг, про що вже зараз жалкую.

Доїхав до Франківська, телефон вже сідав, навігатор його підсадив знатно.

Дороги ставали кращими.
Старі закинуті блок-пости, також прикрашали майже усі дороги.

Нарешті шлях до Яремче.
Дорога стала ще кращою.


На горизонті, я побачив перші гори.

Вже темніло, але видовище було дуже гарне.
Я і не знав, що мене чекало далі.

Але вже при перших горах, на заході сонця, я усвідомив красу та велич побаченого.

Дороги були ідеальні.

Однією рукою кермував, іншою знімав відео гір.

Камерою тоді ще не користувався, бо це прийшло до мене з ендуро, який з’явиться тільки через місяць, тому все на телефон.

Чому я люблю дивитись на море?
Тому що там, змінюється картинка мегаполіса.
Безкраї простори, та погляд в далеку велич моря.

Тут же, була велич близько.
Гори здавались чимось могутнім, та непорушним.

Я ніби в іншому світі опинився.

Заїхавши в Яремче, знайомий перестав брати слухавку.
На дзвінки і смс не відповідав, та і добре, пригоди починаються.
Село було не великим, цікаві радяньскі споруди, ресторанчик на обриві та багато готелів.

Шукаю, де переночувати.
На заправці окко, за Яремче, я купив перекус та дзвоню по номерам на гугл картах.
Вільні є по 6к, ні, я хоч і міг дозволити собі це, але перебор.

Це ще був і сезон, 24-28 серпня.
На День Незалежності, багато хто відпочивав тут цілу неділю, тому бронювати щось нереально.

Були номери і по 2000, але я шукав далі.

Будинок Вишиванки.
Сказали є номер, по фото все сподобалось, в етно стилі.
Вже була 21 година, і я поїхав до них.
Власниця сказала, що вони не беруть на ніч, і не знає, чому погодилась, але погодилась)
В них бронь мінімум неділя.
Власники самі з Києва, чоловік зараз на фронті, вона тут за головну.

850 грн ніч.
Проплатив відразу дві, на випадок, якщо залишусь тут і завтра, бо хотів десь ще прокататись.

Хоча був більше 12 годин в сідлі, гори мене підкорили, і я прагнув більше.

«зараз гляну, може щось лишилось на кухні з їжі, бо ми вже не готуємо, пізно»
І їжа, знайшлась.

Це був готель сімейного типу

У кожного номеру свій холодильник, свій посуд, на спільній кухні, майже усі були з дітьми.
І поки я їв на, усі заходили з вечірньої прогулянки до кухні, та знайомились.
Сім’я з Рівного, щороку в ці дати сюди приїздить, особливо зараз.
« в нашого сина, панічні атаки після постійних тривог, тут йому тихо і спокійно, ми тут на неділю приїхали, а звідки ви ?»
-Бородянка, що під Києвом.
«О, наші батьки теж, теж були там в окупації» , і ми довго згадували ті жахливі події.
Обмінялись контактами, та домовились зустрітись тут знову через рік, в ці самі дати.

Кімната, та сам готель був просто шикарним.

Зроблений зі смаком, стоявши під схилом гори, та біля річки.
Річку було чути з мого вікна усю ніч, і зранку я вирішив піти на розвідку, чи є там спуск.

Річка була холодною, але я не міг не помочити ноги перед поїздкою, та не поскакати по каменях, шо і робив на подив людям, які там проходили.
Біля річки, побачив гарне місце під палатку, де були сліди багаття, а значить якось сюди повернусь з нею.

Ще з вечора подивився куди можна поїхати.
В планах був Синевир, хотів побачити це озеро, чи десь до Мукачевого поїхати, тому почав збиратись.
Знову ж таки, повернутись планував, тому номер був за мною ще на одну ніч, але власниця сказала, що поверне кошти, якщо я не приїду.

Поїхав я вниз по дорозі.

За Яремче, побачив знаки, що є дорога на водоспад Женецький Гук.
Поїхав глянути.
Проїзд 50грн, сказали краще пішки, бо 5км дороги, половина з якої камені.
Я, з духом ендуриста погнав все таки мотом.

Суцільний підйом, гарні місця для зупинки, і водоспад.
Маленькій, але гарно.

Усі були мінімум на квадріках, і максимум на джипах, багато людей йшло пішки, і я на дорожнику)

Спуск був на заглушеному моті.

Я просто котився вниз іноді лякаючи стуком підвіски людей, які спускались пішки, ніби на електро транспорті)

Камені були дуже гострі, і в подальшому, це мені відіграється в дорозі.

Але поки, мене чекали гарні села та дорога до Закарпаття, тож я вирушив по гарній дорозі вперед, не дивлячись навігатора.

Тільки по приїду в Закарпаття, я дізнався, що там немає комендантської години.

ЩО?

Як це взагалі можливо, я вже і не згадаю, як воно.

Поїхали.

Перша зупинка була в селі Кваси.
Там, при дорозі був затишний ресторанчик, де був смачний бограч, деруни та узвар.
Ціна за все гривень 200 не більше.

Далі було гарне село, синоьоверха церква, і кози, які паслись під яблунею.
Зупинився, куштую яблука, відпочиваю,  і тут колона мотів.
Десь 4 байка точно було, привітались, і вони пронеслись вниз, куди їхав і я.

Пагнаться.)))

Кидаю козам яблуко, стрибаю на мот і поїхав.

Був у хвості, цієї колони і встиг познімати трошки нашого проїзду, тому роблю скріни з відео.

Їхали десь хвивлин 30 разом.

Вони зупинились біля дерев’яного ресторанчику, я поруч.

Злізши з мотів, хлопці сказали: «о, щось наш побільшало».
Я привітався, ми познайомились, вони запропонували пообідати з ними, але я тільки перекусив в Квасах, тому вирішив просто за компанію посидіти та дізнатись куди вони їдуть.

Хлопці були з Камянця-Подільського, два брати з Донбасу переїхали туди після 2014 року, один хлопець з Дніпра, і ще один також з Камянця.
Моти у всі були різні.
Кава-1300, беха-1400, ямаха-900,  та китайчик)
Ну і мої 600грамів поруч.

В ресторані було гарно.

« Ми побачили в фейсбуці, якийсь байкерській ресторан в Хусті, їдемо туди, давай з нами!»

Їхати я планував далеко, але компанії, я не сильно полюбляю, це вже писав раніше, після мого першого дальняка, коли нас було 6 мотів, мені не сильно зайшло.
То хтось в туалет хоче, то заправка в кожного своя, то перекур.
Я звик подорожувати сам, після десятка вилазок в Одесу.

Але цікаво було, навіть не бачивши фото, мото бар-це круто.

Поїхали, а там вирішимо, може я просто повернусь в свій номер, де ночував до цього.

Дорога до Хуста йшла частково через кордон.
Багато постів, прикордонники всюди, з нами вони завжди вітались, документи майже ніколи не дивились, тільки одного разу.

Гори почали пропадати.
Вони були, але не такі масштабні, і мене це почало дивувати, чомусь думав, що все Закарпаття-це гори.

Приїхали в Хуст, і виявилось бар не тут)


До того бару було ще десь 35км.

Сільце, так називалось село, де він знаходився, і вже вечоріло, то ж ми мали вирішили їхати, бо шлях подоланий не малий.

В барі були готельні місця, але по телефону, сказали, що номерів немає, чомусь хлопці цього не продумали.
 Шукаємо місця поруч-є.

Маленькій мотель "Хан".

Бронюємо, вирушаємо.

Дорога крутилась змією, іноді були затяжні підйоми, не зважаючи на відсутність великих гір, і це було круто.

Тут я вперше побачив закарпатській колорит будівель та воріт.
Величезні замки, більшість недобудованих, та блискучі хромовані ворота та забори.
Я колись бачив передачу, що це будинки Ромів чи заробітчан, які працюють закордоном, і так реалізовують тут свої кошти.

Хром блищав всюди, це виглядало смішно, бо мабуть вартості тих воріт, вистачило на гарні розсувні ворота з приводом, а не цей блиск, на завісах звичайних)

Краєвиди змінились на поля, на яких було багато теплиць.
Майже всюди ті теплиці покривали горизонт.

Доїхали до бару, і на подив, він ніфіга не байкерській)))

Там просто був ведмідь на мотоциклі, та байк всередині, при вході, все.
Ну і купа декору типу хенд мейд з деталей.

Але вирішили тут провести час, раз приїхали аж так далеко)


Рушивши в мотель, зашвартували там свої байки та речі, дізнались, що з тих теплиць все йде закордон, на продаж, і тут люди на цьому заробляють.

Власниця мотелю, в якому були тільки ми, погодилась відвезти нас в той бар, а потім і забрати.
Це десь кілометри два, не більше, ми погодились.
Погрузились в пасат, я в багажник, бо з тими міцними хлопцями, я просто не влізав в авто, сам 120кг, і вони по 150 точно,  поїхали.

Ще було світло, людей майже не було, але під вечір, усі почали зїжджатись.
В основному молодь, на дорогих автівках.
Хоча бар був просто при дорозі, і село було маленьке.

Кальянщик з Харкова, якій був переселенцем, розповів, що це діти тих тепличників, і тут усі такі замажорені.
Ціни на меню, до речі не великі.
Стейки, гарнір, пиво, випивка та інше обійшлось нам по тисячі з гаком гривень на людину.
Загальний чек, тисяч на шість.

"До котрої ви працюєте?", запитали ми.

-Сьогодні субота, десь до другої ночі...
Це був шок, коли в нас все працювало до 21 максимум.

Але довго, ми не сиділи.
Завтра знову в дорогу, тож ми набрали Джесіку, так, власницю мотелю звали Джесіка, в цьому регіоні були цікаві імена, скоріш за все повязані з близькістью Румунського кордону.
Джесіка нас забрала на подив мажорам, коли я поліз в багажник).

Моє віп місце в багажнику.

В пасаті, року десь 2002, горіло все що можна на приборці, і пробіг був під 500тисяч, але ми доїхали.
Посиділи ще за пляшечкою віски в альтанці, та розійшлись спати десь о дванадцятій.


За вікном, замість звичної комендантської тиші літали автівки з музикою на усю, прямотоки, хтось навіть залетів в стовп.
Це було мега незвично.

Зранку, Джесіка приготувала нам смачний сніданок, та ми почали обговорювати маршрут подальшого руху.
Це була неділя, я міг дозволити собі в понеділок взяти вихідний, а двоє хлопців ні, тож їдемо разом, а там розділюємось.

План був лишитись ще на вечір в Татарові, попаритись в чанах.
Заклад називався у Румина, і хлопці вже там зупинялись раніше.
Там були басейни, і ми з двома братами бронюємо кімнату.
Виходило по 650грн з людини, і це не могло не радувати.

Все таки хотілось побільше спогадів, про Карпати, тим паче гарні люди, веселі, не зважаючи на обставини, коли вже не в перше вони під загрозою лишитись дому.
Адже саме з 2014 вони покинули Донецьк, в пошуках нового життя.

Я їду з ними.
На звороті, заїхали в Квасах обідати в те саме кафе, де я був перед зустріччю з хлопцями вчора.

Раджу їм Бограч, та ми робимо невеликий перекус разом.

В Татарові прощаємось з Ямахою та Китайчиком,  і хлопці їдуть вдвох, а ми швартуємось на ще один вечір карпатської магії.

У Румина, можна було ловити форель, на ковбасу.
Я такого ще не бачив.
Потім цю форель тобі смажать, і це виходить цікаво.

 

Потім чани, це також було для мене вперше.
На території є солоний басейн теплий та прісний- холодний, і біля чана озерце.

Ну і тут нас застав перший дощ за ці три дні, хоч ми були не на мотах, але ж завтра їхати.

Зранку встаю чим раніше, хлопці хропіли так, що іноді не розумів, сплю я чи ні. Видно що брати.)
Вони порадили мені дорогу через Тернопіль, хоча я їхав сюди через Львів, але вирішив спробувати.

Не зайшла мені дорога.
Багато сіл, всього дві колії, на відмінну від Житомирської, де вільніше.
Купа фур, ремонти доріг, не так багато заправок,  і їхати було важче та довше.

Під Тернополем, я відчув як зад гуляє, а значить спущене колесо.
Пробив…
І таки камінням, я його мабуть і порізав.
Бо була нестандартна дірка.

Ранок понеділка перестає бути веселим.

Знайшов шиномонтаж, зняв колесо, погодились зробити якщо зніму.
Центральна підніжка буде в мене на кожному моті без винятку, не уявляю щоб я робив без неї.

Заклеїв, виставив ціпок, погнав.

Десь під обід був вже під Житомиром.

Зупинився в невеликому кафе, витерпів дорогу через Бердичів, це був жах.
Та заїхав в Київ.

Відписав хлопцям, вони теж доїхали вже.

Пробіг був 2008 км, це тепер мій найбільший за подорож.
Рекорд.

А основний пробіг мотоцикла, 80.000км., і це значило, що рівно 40.000км тому, я міняв ціпок ГРМ, і мені потрібно було це робити зараз.

Загнав мот до майстра, замінив ціпок ГРМ, відкалібрував дроселі, та перевірив зазори клапанів.
Все добре, ще так само проходить, сказав він.

За одно і свічки перекинув.

От така була перша подорож до Карпат.
З хлопцями ще раз зустрічались в 2023 році.
Були на мото зльоті в Переяславі.
Про це пізніше.
Дякую, що дочитали!

Усім МИРУ та рівних доріг.