Mitsubishi Delica (L400) Пан Делірій

Нарешті я став власником справжнього робочого автомобіля. Не того, що викликає паніку при думці, що його доведеться залишити на вулиці. І не того, що реагує на кожну ямку, ніби це особиста образа. А такого, що приймає життя таким, як воно є.

Це мікроавтобус-пілігрим, син японської індустріальної революції, загартований кілометрами, іржею та щоденним контактом із суворою реальністю. Він не образиться, якщо назвати його "роботягою", його не хвилює ваш рівень доходів, стан доріг чи соціальні норми. Йому байдуже, що ви думаєте про паркування чи екологію. Він не судить вас, якщо у кузові валяється незрозумілий мотлох і кілька іржавих болтів, які точно “звідкись випали, але нічого критичного”. Не спитає де його килимки й чому на кузові пил. Йому не треба м’яке життя. Він не з тих, хто стогне про “комфорт” чи “технології”. Йому просто потрібен вантаж і напрямок. Та навіть вантаж не обов'язковий й можна їздити на ньому як на легковику. Він просто їде. Чи завжди куди потрібно? Не факт. Але це додатковий елемент пригоди.

Вже у перші дні після покупки цей сталевий гладіатор успішно перевіз метровий круглий скляний стіл. Перевозити крихке скло у мікроавтобусі з ресорами, які працюють як натягнута струна при частковій завантаженості, — це, звісно, як грати в Jenga під час землетрусу. Скло та мікроавтобуси взагалі не найкращі друзі, особливо коли підвіска жорстка, а лежачі поліцейські розставлені так, ніби їх проєктував садист, що ненавидить підвіски. Їх довелося проходити повільно, з почуттям, з розстановкою, як ніндзя, що пробирається через лазерну сигналізацію. Але стіл вижив, і це була перша ознака, що ми з Паном Делірієм (скорочено — Панда) точно знайдемо спільну мову.

Шлях до нього був тернистим. Я давно переглядав auto.ria, шукаючи щось цікаве. Але знайти бюджетний мікроавтобус у хорошому стані — це як знайти чесного продавця вживаної автівки. Що ж, довелось переглядати все, що є на ринку, але:

• "ГАЗелі"? В жодному разі! Дитинство у маршрутках ГАЗ-2705 залишило мені психологічну травму і непохитну віру в те, що карбюратори Волзького автозаводу створені виключно для страждань.
• Toyota Hiace? Хороша, але досі коштує так, ніби її не виготовляли, а вирізали вручну з метеоритного заліза, а потім освятили в храмі на вершині Фудзіями.
• VW T4? Купити T4 за адекватні гроші можна лише у двох випадках: якщо ти виграв у лотерею або якщо в тебе є зайва нирка.
• VW T3? Вони або вимерли, або перейшли в підпілля. Ймовірно, заснували секретну республіку на заході Європи, де вони не іржавіють і не коштують більше, ніж новий Passat.
• Ford Transit? Все, що мало здохнути в цих автомобілях, вже здохло, а що не здохло — обов’язково зробить це дорогою додому.

І тут раптом з’являється об’ява. Не встиг я толком її прочитати, як усередині заграла знайома мелодія пригод. Mitsubishi L400. Легенда японських доріг. Той, хто возив півсвіту ще тоді, коли слова “мінівен” та “японська якість” означали одне й те саме.

Купівля не була швидкою. Спочатку все виглядало чудово: машина достатньо пошарпана, щоб не перейматися кожною подряпиною, але достатньо жива, щоб не віддати душу духам японських автомайстерень на першому ж світлофорі. Наступного дня треба було зустрітися з власницею для оформлення, але вона, схоже, влаштувала таку грандіозну вечірку, що наступного ранку документи її цікавили менше за всі речі у цьому світі. Ще кілька разів ми домовлялися про зустріч, але схоже, що її календар складався виключно з п’ятниць. Я вже почав підозрювати, що ця машина взагалі міфічна, але, нарешті, через тиждень ми таки уклали угоду, і я отримав ключі й свідоцтво про реєстрацію.

Що ж, я отримав рівно те, що хотів, і навіть трохи більше:

• Нульова зона керма настільки широка, що я підозрюю: колеса з’єднані з кермом через канати або просто силу віри.
• Лівий стоп-сигнал, габарит і спідометр офіційно вийшли у дострокову пенсію. Спідометр не просто не працює, а навіть загубив десь свою стрілку.
• Масло тече з двигуна настільки самовіддано, мої переміщення по місту можна відстежувати за характерними плямами на асфальті.
• Лобове скло тріснуте, але тріснуте не настільки, щоб його міняти. Це данина японському мистецтву кінцугі, коли тріщини — це частина історії.
• Генератор на холостих б’ється об раму, нагадуючи, що в цьому світі всі ми боремося з обставинами.
• Задня ляда може відкритися після поїздки по ямах, а може відмовитись закриватись, бо пружина замка пережила більше, ніж деякі автомобілісти за все своє життя. Їй просто потрібна увага у вигляді масляної плямі на пальцях власника.
• Друга передача більше не користується синхронізаторами. Вона вмикається без хрусту тільки на місці і, схоже, затаїла особисту образу на всіх, хто пробує нею користуватися інакше.

Але знаєте що?

Я знаю, що він мене довезе. Під акомпанемент тихого посвисту турбіни, стуку генератора, скрипу ресор і хрусту другої передачі, він впевнено рухається вперед.

І саме в цьому його справжня сутність. Всі говорять про душу автомобіля, але душа Панди — це його вперта здатність їхати попри все. У світі, де всі машини хочуть бути стерильними, розумними і передбачуваними, пан Делірій — це стара школа, це пересувний гаражний панк-рок. Йому не потрібно бути ідеальним. Він обіцяє тобі пригоди.

Якщо мені знадобиться яскравий водійський досвід, я звернуся до іншої автівки. Але коли хочеться трохи безумства, трохи автомобільного сюрреалізму, трохи “подивимося, що сьогодні відвалиться” — то у мене завжди є пан Делірій. Мій постачальник пригод. І хіба не заради пригод ми купуємо машини?