Авто продано. Насправді останні декілька років його майже не експлуатували, та й загалом уже складно було уявити, коли б я ще міг на ньому кудись поїхати. Автомобілю — пів віку, і як би я та моя сім’я не старалися тримати його в робочому стані, доробляючи все без «колгоспу», у сучасному трафіку йому вже було важко.
Багато всього з ним було. І дороги «по склу», де середня швидкість — 23 км/год, але при цьому за 120 км мене ніхто так і не обігнав, а я успішно подолав той шлях, маневруючи між розкиданими по узбіччях фурами без жодних пригод. 120 км за 5 годин — наче й небагато, але чомусь саме це добре відклалося в пам’яті.
Були й 500 км у травні, у +25, з увімкненою пічкою та зупинками кожні 50 км, щоб авто остаточно не закипіло. Довгі дороги через усю країну: ніч, дощ, собака нервує, кішка стрибає по голові. Самостійні ремонти й ремонти з чиєюсь допомогою. Одні й ті самі запчастини, замінені по три рази, на суму яких уже можна було б купити нормальну справну іномарку.
Було багато всього. Вона викликала емоції. І, що б не траплялося, завжди довозила до пункту призначення, хоч би які поломки виникали в дорозі.
Напевно, це той випадок, коли продаєш не просто машину. Їде цілий шматок життя, який дуже довго був десь поруч — у гаражі, у дворах, на трасах, у нічних поїздках і постійних «та зараз ще трохи підлатаємо». І наче розумієш, що так правильніше, але все одно після продажу якось дивно тихо стало