Prado 150, продано

Доброго.

Прадик продано.

Все. Мій Прадик пішов до нових рук.
Це була нереально крута машина — така, що з першого погляду в тебе з’являється усмішка, а з першого запуску мотора — мурашки по спині.

Я кайфував від усього:

від її вигляду — брутального і гордого,

від звуку двигуна, що звучав мужньо, але спокійно,

від того, як м’яко вона їде, неначе пливе,

і, головне, — від відчуття абсолютної надійності, коли ти знаєш: ця машина ніколи не підведе.

Але... було боляче дивитись, як вона тижнями просто стоїть на місці, припадає пилом, ніби образилась.
Вона просила руху, пригод, доріг… А я не міг дати їй цього зараз.

Про продаж. Окрема пісня.

Так я ще жодну машину не продавав.

Подзвонили: ввічливо, культурно, розпитали що і як, попросили детальний відеоогляд.
Я зняв — усе чесно, як є, без прикрас.

А на зустрічі…
Ви не повірите — ніхто нічого не дивився.
Капот не відкривали, і я не шуткую, дійсно так. ЛКП не перевіряли. Навіть навколо машини не обійшли, щоб оглянути.

Просто сіли, послухали як вона бурчить, посміхнулись — і через 2 години вже було:
🤝 “Дякуємо, беремо, ось грощі. До побачення!”

Без торгу, без понтів, без “а скільки остання ціна”.

Отака історія.
Ізнаєште — трохи сумно…
Але приємно, що така машина потрапила до тих, хто оцінює її серцем, а не товщиноміром ❤️‍🔥

Якось так.