Літо з присмаком хандри

Шо, уже літо? Коли щодня однакове сонце і спека, зміна сезону чи навіть дати в календарі — це просто цифри. Плин часу зовсім не відчувається. Все зливається в одну довгу сонячну смугу.

Хоча Сайгоні літо зазвичай дощове. Тут всього два сезони: сухий і сезон дощів. І коли на місто насувається черговий циклон або навіть шторм, небо вкривається чорними, важкими хмарами. Усе стає сірим і вологим. І саме тоді відчуваєш: щось змінилося. Починається своя сезонна хандра — ніби весняно-осіння, як в Україні. І мені це подобається.

У такі дощові дні хочеться просто кататися містом без мети. Дороги майже порожні (наскільки це можливо тут): чи то через дощ, чи через те, що школи закриті, й батьківські каравани, які прямують до школи з дітьми на мопедах, зникли. Більшість їде додому на канікули. Це трохи нагадує літній Львів, коли студенти роз’їжджаються, і місто ніби спорожніє.

Навіть роботи стає менше. І це — ідеальний час, щоб крутити по місту до пізньої ночі, а може й вирушити туди, де ще не був.

Якщо ви колись дивилися Фореста Гампа, то ті нескінченні дощі, які лили там з неба, — то вже не про Сайгон. Принаймні, зараз. У горах, де я колись жив, усе було інакше. Особливо в серпні-вересні — сірі хмари, мряка і зливи, такі, що на мопеді було не те що їздити — стояти важко. (Може, колись і дійдуть руки описати ті часи — пригод там було більш ніж достатньо)

Та навіть без гір, залюднений Сайгон — місце не з найлегших, особливо в дощ. От і сьогодні, після чергового робочого дня, місто трохи стихло, дороги майже порожні. І я вирішую — час покататися, зробити кілька кіл вулицями, провітрити голову. Їду, слухаю музику, намагаюсь розслабитись… але не дуже виходить.

Проблема в тому, що в дощ в'єти перетворюються з "сліпих кошенят" на дорозі в "сліпих тюленів". Вони абсолютно не дивляться ліворуч, коли вилітають з другорядних доріг на головну. Чому? Хтозна. Може, лінь. Може, сподіваються на периферійний зір. А може, думають, що авто — це не трамвай.

Але в дощ, коли вони закутані в дощовики, навіть того зору нема. Взагалі. І тому сигналити в Сайгоні — це як дихати. Місцеві безперестанку тиснуть на клаксон, навіть якщо на перехресті нікого немає. А я, хоч і давно у В’єтнамі, все ще не сигналю, як в’єт. Роблю це лише в аварійних ситуаціях.

І ось одна з них. Вилітає "тюлень" просто переді мною. Я по гальмах. Натискаю сигнал — і у відповідь отримую жалісний писк. І все. Звук помер. Назавжди.

Але нічого страшного, подумав я. Якраз збирався заїхати на СТО — треба ж і страховку нову оформити. Так-так, у нас тут страхівки купують прямо на станції техобслуговування.

Але якось було лінь їхати, тож катався ще тиждень чи два без сигналу. Та одного разу, після чергової прогулянки, раптом почув шипіння з боку пасажира — і одразу ж потух кондиціонер. Тож дорога до СТО стала неминучою. Після перевірки отримав таку відповідь:

Схоже, після останнього ремонту щось недокрутили — от і стався витік. Добре, що кондиціонер ще на гарантії, тож ремонт обійшовся безкоштовно. Не так уже й погано. Тож 50 баксів за страховку разом із клаксоном — цілком прийнятна ціна.

Ось така історія. Наразі все.