Витачів. Повернення до тиші.

Це друга частина нашої історії про Витачів. 👉 Перша — ось тут, якщо ще не читали. Цього разу — менше історії, більше вражень: повернення після Купальської ночі, пекарня, суп, шезлонги, тиша. І знову — відчуття, що хочеться лишитися довше.

🛣 Дорога

Дорога до Витачева — не просто маршрут на карті. Це спосіб перемкнутись. Із тижневої суєти — у щось первинне, ближче до землі й води. Їдеш Обухівською трасою, минаєш Українку, Трипілля, Халеп'я, — і садки, і дачі, поки не з’явиться туман і відкрите небо. Саме тоді розумієш: наближаєшся до місця, де час уповільнюється.

🏞 Погляд із висоти

Село стоїть на дніпровському схилі, мов сторож історії. Колись тут була фортеця, звідси подавали сигнали до Києва. Ще раніше — язичницьке капище, князівські з’їзди, поховання. Археолог Борис Рибаков розкопував ці місця в 1960-х. Усе це — під ногами, в повітрі, між рядками пейзажу.

На краю схилу — капличка.

Її збудували 1991 року — на початку Незалежності, коли Україна тільки вчилася знову дихати вільно.

Ініціатором став Олесь Бердник — письменник, поет, філософ, який певний час мешкав у Витачеві й мріяв про «Українську Духовну Республіку».

Архітектура — за ескізом Тараса Шевченка. У XIX столітті він створив малюнок козацької каплички для альбому "Мальовнича Україна".

Капличка стримана, дерев’яна. Всередині — тільки світло крізь щілини і відчуття, що це місце для тиші.

Поруч — кований хрест. Сім променів і півмісяць у підніжжі надають йому вигляду давнього знаку. Стоїть нерухомо, ніби втримує горизонт.

І капличка, і хрест відтворені за давніми ескізами, вони виглядають так, ніби були тут завжди.

Тут немає пафосу — лише тиша, вітер і краєвид. Саме ці пагорби знімали у фільмах: "Поводир", "Богдан Хмельницький", "Вавилон ХХ". І ніби сам стаєш частиною кадру.

🌿 Свято в тиші

Ми приїхали в неділю, 22 червня — одразу після Купальської ночі, що слідує за літнім сонцестоянням. Ніч коротка, світло зависає над землею довше.

Свято Івана Купала — це давній обряд літнього очищення. В ніч на Купала молодь водить хороводи, стрибає через вогонь, шукає квітку папороті, а дівчата пускають на воду вінки з квітів — на вдачу, на долю, на любов. Часто ці вінки прикрашали ромашками, маками, м’ятою, волошками чи полином.

На схилі залишився один із таких купальських вінків — сплетений із ромашок, шавлії, маків, рож. Посеред квітів — наша такса, що просто сіла в них. Спокійна, ніби знала: це місце — не для метушні.

На пагорбі стоять шезлонги — хтось їх розставив у різних точках, щоби бачити Дніпро з різних кутів. І вони безплатні. Більшість зайняті — мовчазні компанії, пари, поодинокі спостерігачі. Інші розкладають свої покривала, ковдри чи килимки, влаштовуються на траві — у кожного свій ритуал тиші.

Що приємно — тут не пахне димом.
Жодного мангала, жодного шаленого полум’я. І, мабуть, так і треба. Бо ця тиша не витримала б крику м’яса на вогні. Натомість — є пекарня. Місце, куди люди їдуть знову і знову — наче за чимось більшим. Стало майже ритуальною зупинкою з тишею та краєвидом. 

Люди сидять на лавках або просто на пагорбі з виглядом на Дніпро, п’ють чай із термоса, їдять повільно. І говорять пошепки — наче домовились берегти цю тишу разом.

🌾 Старий млин і запах хліба

Колись тут, на вітряній дніпровській висоті, стояв дерев'яний вітряк. Кажуть, що млин цей крутив свої крила ще за царя, і місцеві люди несли сюди зерно в мішках — хто пішки, хто возом, хто з піснею. Млин стояв на межі — між лісом і селом, між працею і молитвою, між хлібом і вітром. Навіть коли перестав працювати, його не розібрали — зберегли, як пам’ять.

Тепер поруч із ним — пекарня «Витач», і в повітрі знову запах борошна й кориці. Іноді здається, що млин шепоче щось своїми зупиненими крилами — про час, що минає, але не зникає.

Тут печуть хліб — той, що з корочкою і хрустом, той, що хочеться тримати в руках і не відпускати. І так природно, що цей хліб народжується саме біля старого млина — як символ продовження традиції, як діалог поколінь.

Пекарня «Витач».🔥

Де млин мовчить — а піч говорить.

Біля прилавка завжди людно, але черга рухається швидко. З панорамних вікон відкривається краєвид на Дніпро — навіть коли чекаєш, є що побачити. Навколо — чимало столиків, лавок, затишних місць для відпочинку. А ще тут усе продумано для зручності — навіть ті речі, про які зазвичай згадують запізно.

Поки стояли в черзі, до прилавка вийшла працівниця в намисті — яскрава, щира, з голосом, що не давав себе проігнорувати. Вона кликала військових, щоб прийняти їхні замовлення поза чергою та пригощала дрібничками з вітрини — просто так, від душі. Не втримався — сфотографувався з нею. На згадку про людяність, що гріє не гірше за щойно спечене.

У «Витачі» смачно й просто. У меню — хала, що розходиться ще теплою, батард із хрусткою скоринкою, «Цибуляник» із запеченою цибулею, гречаник із легкою медовою ноткою. Є різні напої, а загалом меню досить велике — зі стравами, що поєднують автентику й власний підхід.

Тут ніхто не поспішає. І я теж — зупинився, щоб просто бути. Сидів за дерев’яним столиком, вдихав аромат свіжоспеченого хліба і думками блукав за горизонт, туди, де Дніпро розливався між пагорбами, стародавніми як сама пам’ять.

Ми взяли грибний суп. Густий, запашний. Його подали зі шматочком свіжого теплого хліба — саме те, чого хотілося в тиші. 

Здається, саме після того трипільського музею, який ми відвідали напередодні, ми краще відчули Витачів. Не як місце на мапі — а як простір, де час не минає, а осідає в деталях. У дереві, у хресті, в тиші, у хлібі.

Людей тут завжди багато. Парковка велика, захована в затінку високих дерев, але й вона не завжди справляється — вільне місце буває не відразу. І це, мабуть, найточніша ознака: сюди їдуть. Їдуть знову й знову — і недарма.

Повернулися додому з відчуттям, що залишили не просто вихідний, а щось більше. І вже дорогою назад думалося: добре, що це була не перша й точно не остання поїздка. Ми бували у Витачеві взимку й восени, під проливним дощем — і щоразу він був інший, але завжди справжній. Як і пекарня, як і краєвиди на могутній, стародавній Дніпро, оспіваний Тарасом Шевченком.