Антитривожна плівка.

Вимушена відпустка без цілі та плану дій - це складно, ба більше коли понад два тижні перебуваєш в стані напівовоча через якийсь лютий польський вірусняк. Навіть в ті рідкісні моменти, коли вдається виповзати з дому з родиною, думки не дають спокою, адже їх безліч, і звичним браком часу ігнорування не виправдати. На щастя це вже зовсім не те кубло уривків думок, що роками намагався розплутати в Україні, але невизначеність, тривога і ціла низка інших невідомих дотепер переживань все одно стирчать зі всіх боків.

Людина - це така істота, що миттєво звикає до всього гарного, і хоч там як я намагаюся гнати смуток нагадуванням про  відсутність шахедів та ракет над будинком, ця для нас вже (або допоки) колишня реальність все одно поступово переходить до сховища спогадів, а на сцену знов лізе якась побутова дурня, про одне лише існування якої ще півроку тому я міг лише мріяти. Де мої шість років, щоб безтурботно стрибати по воді, знаючи, що батьки все розрулять?

А в батька, попри те, що лежить спокійно  посеред парку в шезлонгу, в небі і ТГ каналах нічого не шукає, і навіть навколо не озирається, нема сил нічого серйозно розрулювати, бо шмарклі остаточно опанували мозок. Тому він вдає з себе здорову людину, прокрастинує і думає, щоб такого зробити з автівкою, щоб отримати чергову мізерну дозу дофаміну, бо попередня від грильованої ковбаски з пивом вже зійшла нанівець.

За першої нагоди, відправивши доньку з мамою на пінну вечірку біля озера, я влаштував власну пінну вечірку з пилососом. 

Але ж це швидко навіть із урахуванням «посидіти/покурити/роздивитися», а часу купа. Позаяк ходити на масові заходи із повними карманами бацил - то зашквар (якби ще поляки такі думки розділяли), то їду відвідати Доджа із якимось примарним наміром кудись ним поїхати вперше за два тижні. Відвідав. А їхати все одно нема куди і не зрозуміло навіщо, навіть бак повний, і пилу за два тижні не зʼявилося. 

Тож беру з Челенджера інструмент, їду до парковки біля будинку, вдесяте знімаю кермо (два болти під Torx T30 з боків керма під заглушками та гайка 22мм, якщо що) і сідаю в куточку із феном.

 Отой «графіт», яким пофарбували деякі деталі інтерʼєру Соула, крім того, що майже зливався з сірим текстурним пластиком, ще й так само, як і решта жахливих матеріалів оздоблення салону, пішов бородою. А був він зокрема на нижній спиці керма.

Кермо, як таке, Соул запозичив у Forte, і попри чудові форму, товщину та діаметр обода назвати його красивим звісно складно. А тут ще ці лисини графітові перед очима.

Отже, варіантів плівок я спробував чотири: шліфований алюміній (виглядав катастрофічно дешево і недоречно)

Полірований метал (зблизька теж «дешевив» через дешеву плівку, а дорога в такому кольорі занадто дорога)

Чорний мат із полірованим кантом (в цілому було непогано, але на решті елементів були нюанси, про які розповім окремо):

І в решті-решт я зупинився на варіанті, від якого спочатку відмовився. Так, це марнозвісний і заїзжений «рояльний лак». Про причини розповім іншим разом, але ж звісно просто чорний глянець - це нудно. Тож  вирішив продовжити розпочате дизайнерами і додати керму трошки життя: якщо вже нутрощі червоні, то так тому й бути:

В інтер’єрі напівглянцеве кермо допоки є елементом  подекуди чужорідним, але ж це явище тимчасове. 

З іншого боку, із підсвіткою збігається, зовнішності пасує і само, як таке, виглядає доволі привабливо. 

Трошки сучасності, трошки лухурі, трошки спорту - тобто всього того, чого у Соулі нема  і ніколи не буде. 

Втім, залишки глянцевого 980RA на цьому скінчилися, тож доведеться замовляти ще полоску для решти облізлих графітових деталей. 

А поки залишається радіти чистому небу, не звертати уваги на щоденні вибухи (копальні, хай їм грець!), крокувати до успішного успіху та сублімувати на дрібниці на кшталт - соромно сказати - нового брелока, який, в свою чергу, одразу відмінно пасує до зовнішки і нічого додатково не потребує.