Вперше УКРАЇНСЬКОЮ

І на то є причини. Вони геть не повʼязані з таким хворобливим новоутворенням сучасності,  як мовний патруль, чиї агенти, очима сповненими високої патріотичної скорботи, ковзають по інтернет видавництвами, самозабутньо  викриваючи «інакомовних», та безжально карають їх обуреними випорожненнями в коментарях. Втім вирішивши залишити дослідження простіших форм життя мікробіологам, я занурився у світ сучасної української прози.

На концерт митця, як і належить донецькому непотрібу, я прибув у чорній шкіряній куртці, на чорному мерседесі з автентичними номерами. Його кузов непристойно виблискував у сутінках, як і моя вибрита голова, що в цілому довершувало образ несвідомої і малописемної істоти з терикону.

Метр вийшов на сцену, жестом, як то роблять каратисти привітався з публікою і наступні дві години закручував  неймовірні філологічні рулети зі слів, сенсів, високих філософських категорій і темного побутового примітивізму.

Академічна українська, нестримний сурж, вкраплення викривленої жахливим акцентом російської і врешті влучне злослівя, зовсім не дисонували. Персонажі були абстрактними, художніми та утилітарними і клішованими водночас. Це була справжня літературна симфонія, яка від початку до кінця не дозволяла звести розтягнутий від сміху щелепний апарат у вихідне положення. Один з творів оповідав про шведський період життя автора. Від подиву я невільно підвівся у кріслі, бо саме туди я збирався найближчими днями. «GOTEBORG, SE (LANDVETTER)» - зазначався в електронному квитку кінцевий пункт призначення.

                                  ***

Здавалось, що підстаркуватий седан завівся ще до повороту ключа, як тільки почув мої кроки. Ніби він тільки того і чекав.

Зовсім не розпещений пробігами,  він вилитів з паркінгу великим чорним корком, немов той злий ефрит, звільнений від вічного увʼязнення в печері. Ранок був настільки огидним, що навіть датчик світла не відреагував на підняття з підземелля. До салону сіли троє, плюс мінус по центнеру кожен. В багажник без проблем пірнули їх дорожні чемайдани, разом із ручною поклажею. Компресор легко, мов на стероїдах тягнув ту вагу, і вже за годину ми були на Одеському привозі. Там ми пересіли в інший мерседес, але вже рейсовий

«Одеса-Chişinău».

Ну Чісінау так Чісінау. Забутися сном, щоб не бачити меланхолійних пейзажів Бесарабії  не вдалося, через чисельні прикордонні перевірки. Жінки мужикуватого вигляду в уніформі, постійно забирали паспорти і уносили їх в своє митне лігво, де одноосібно вирішували рушаєте ви далі або ні. Опинившись в Молдавії, я з сумом відмітив, що крім латиниці у назвах населених пунктів на понівечених дорожніх покажчиках, не змінилось ну абсолютно нічого.

Аеропорт Кишинева,  хоч і мав статус міжнародного, розміром і виглядом більше нагадував будівельний маркет «Епіцентр». 

Багаж, реєстрація і ось уже перонний автобус віз нас на посадку. Замість величезного Боїнга чи Аіробуса нас очікувало якесь маленьке літадло виробництва Бразилії. 

На трапі зустрічала бортова провідниця. Всупереч стереотипам вона не була стрункою та молодою. На приналежність до професії стюардеси вказували лише вторинні ознаки: гострі туфлі на високих патиках, аномально туга спідниця, бант на шиї як у виставкової собачки, і фірмова цибулина на голові.

Своєю овальною статурою, навʼязливим повторюванням запрошувального руху та статичною корпоративною посмішкою, вона була схожа на красиву надувну зазивалу, десь біля їдальні.

Предполітну анімацію провела інша стюардеса: не пристойно юна, анорексично тендітна та вимушено хтива. Через експерименти з макіяжем вона нагадувала легендарного соліста «The Prodigy». Відтінені вилиці загострювали обличчя, рівно накреслені стрілки очей, робили їх візуально вужчими, а намальована мушля над верхньою губою ставила жирну крапку в навіяному образі.

Літак набирав швидкість. По асфальту він відчувався зібраним і жорстким, ну як мерседесівська цешка. Врешті ми відірвалися від землі.

- Оооо, курррва - почувся позаду приречений вигук невідомого аерофоба.

Він, до речі єдиний, заплескав у вологі долоні, радіючи приземленню, чим вмить зробився обʼєктом загальної уваги.

Аеропорт Варшави здавався байдужим мегаполісом. В скляних боксах люди із залежністю відправляли свій нікотиновий ритуал і мали вигляд піддослідних у колбі. Агресивний блиск всесвіту Duty free не залишав жодного шансу безпорадному споживачеві. Кішеневський «Епіцентр» раптом пригадався з якоюсь душевною теплотою. На вітрині  однієї з таких крамниць, мою увагу привернув манікен. На ньому була модна камезелька від «HUGO» та однойменні штани, а от чого на ньому не було, то це - обличчя. Це наче символ нашого часу: красиво вбрана у брендову кішкатуру, але повністю знеособлена людина.

Крадькома, щоб не видати свого навіженства, я вдивлявся у спустошену глянцеву рівність там де мало б бути обличчя, аж поки не розгледів власного відображення.

Оголосили посадку на рейс. Через телескопічний рукав я потрапив до салону, на цей раз Боїнга. Комплект стюардес був дуже схожий: першим номером працювала досвідчена повітряна левиця, асистувало їй молоде, але амбітне дівчисько. Боїнг злітав нервово, а сідав різко, зовсім не так як бразильська цешка.

                                  ***

Що перше кидається в очі, ще в аеропорту Гетеборга - реклама Вольво.

Новенький електрокар запхали навіть на багажну карусель.

Але наш трансфер здійснювали два  Мерседеси V-класу, тому що до мінівенів Вольво ще не еволюціонували. Водій - чистий, як цілющі води Ганга, швед, був не по сезону засмаглим і  схожим на трохи деформованого від зайвої ваги актора - Митху́на Чакрабо́рті.

На бейджі закріпленому на сіросніжній сорочці я прочитав старовинне скандинавське імя драйвера - Мадхукар. З динаміків лунала пісня справжнього варяга, звісно бенгальською. Такі ж самі смугляві вікінги окупували всю сферу пасажироперевезень. За цим критерієм Гетеборг дуже нагадував Калькутту.

В готель ми приїхали глибокою ніччю.

Опинившись врешті на вулиці білим днем, я зрозумів що потрапив до справжньої Вольвової Північної Кореї. Марка була виведена в культ. Її логотипами виблискували монітори, рясніли банери, майоріли прапори та височили постаменти. Муніципальний, комунальний та службовий транспорт, не говорячи вже за особисті переваги шведів складається геть із Вольво.

Із десяти припаркованих машин половина, а то й більше були з перекресленою решіткою.

Саме в Гетеборзі був зібраний перший автомобіль компанії більше сотні років тому. Тут же знаходиться музей марки і штаб-квартира Polestar.

Отже Вольво для шведів є священною коровою. Або вони обидві для них священні. Вже і не знаю. Складалось враження, що володіти, чимсь окрім Вольво - це безжальний моветон, який можуть собі дозволити тільки зухвалі шведи арабського походження. Вони, традиційно для Європи, самовіддано працюють у сфері системного безробіття і нестримно ганяють на своїх чорних трійках, пʼятірках і іксах в Алі-обвісах.

Через щільний графік робочих активностей, відвідати зазначені автомобільні святині мені не вдалося, але ж хотілося побачити щось суто шведське, національне. Так я за компанію потрапив на хокейний матч. 

Про хокей я знав небагато. Міг відрізнити ключку від шайби і вважав його дуже занудним видовищем. Враховуючи вартість квитка у шістдесят євро, і не зважаючи на те, що мова йшла про півфінал національного чемпіонату, на ці змагання я тягнувся без особливого піднесення. Перед подією ми зайшли у спорт паб. Мої супутники бажали отримати дозу алкогольного опромінювання, а я уже давно охляв від голоду. Всередині, болівальники обох команд весело сьорбали пінне, не переходячи при цьому у кунг-фу площину. Їх діти розмальовані в командні кольори енергійно поглинали картоплю фрі запивали її Пепсі і вигукували іншомовні речовки. Мене це спантеличило більше ніж бургер за чверть сотні євро, який я замовив. Неймовірна вболівальницька культура і справжня повага до спорту поступово підігрівали в мені інтерес до гри. Моїх же товаришів підігрівало свіже шведське пиво. Вартість у десятку євро за бокал їх не лякала. Що дійсно наводило на них жаху, то це дедлайн. Часу до вкидання шайби у гру залишалось обмаль, а тими півлітровими графінами до потрібного токсикозу не намахаєшся. Діяти треба було рішуче і з рукава одного з моїх етилових друзів, мов заточка в буцегарні висковзнув чорний куб «Jack Daniels». Він тримав пляшку за горло, мов протитанкову ручну гранати і під загальне схвалення компанії вирвав чеку.

Врешті ми вирушили до льодової арени.

Сама назва Арена виявилась дуже символічною. Капітан приймаючої сторони - сбірної Гетеборга епічно, у супроводі піротехнічних ефектів, представляв гравців, немов сам Спартак виводив у Колізей своїх нескорених Фракійців.

В рельєфних нагрудниках під червоними светрами, з ключками схожими на заточені гасти і шоломами із пластиковими забралами, вони різали крижану твердь блискучими ковзанами. Команда суперників (в жовтих светрах) була безжально освистана з трибун.

Суддя розтиснув пальці, на лід впала чорна мітка і розпочалася битва. Саме битва, а не гра. Гладіатори пересувались на граничних швидкостях і намагались впечатати одне одного в огороду навіки, немов в історію. Щоб при розкопках через тисячи років, нащадки виявили скамʼянілі останки гладіатора-хокеїста. Набавившись лобовими таранами та боковими зіткненнями, льодові воїни заходилися товкти одне одному  рум'яні  мармизи, попередньо піднявши забрала і зобачливо знявши рукавиці. Гатили вони зовсім не театрально, як то роблять американські рестлери, а геть взаправду, від щирого серця. Після цього, вони їхали поруч, витирали скривавлені пики і невимушено щось обговорювали. Дивовижно.

Поряд з одним з моїх товарищів сидів справжній рудіарій. Це гладіатор на пенсії, який замолоду грав за жовтих. Знаходячись в секторі червоних він весело розповідав історію своєї спортивної карʼєри. Між ними завʼязався шведсько-український діалог. Гадаю перекладачем в цій бесіді виступив все той же Джек.

Після шайби у сітку наших воріт, рудіарій один, з усього сектору розплескався в аваціях команді суперника. І уявіть що після цього він повернеться додому, а не до реанімації. Повернеться цілим, єдиним організмом, а не пофасованим у пакети, як охолоджене філе. Етика…

Але наші виграли не наших і ми знесилені від пережитого поплентались в готель.

В останній із трьох днів в Швеції нас очікувало комплексне, екзистенціальне випробування.

- For you - лагідно посміхаючись притягував мені гідрокостюм невідомого походження, кермовий тої ракети, на яку я мав зійти.

Це був чоловʼяга трохи за пʼятдесят, худорлявої статури, з сивим волоссям, і глибокими зморшками біля  світлих і добрих очей. Йому хотілося довіряти, а от його техніці - не дуже. Як можна без тривоги дивитися на дві шестициліндрові балабухи з цифрами 300 на кожній, закріплених на резиновий човен.

Поверх верхнього одягу, я натягнув той скафандр, капюшон окуляри і зробився схожим на стрілка бластером із забутого кінофільма «Закляття долини змій», якого я бздів все дитинство.

Хто памʼятає цю стрічку - для вас погана новина: ви критично постаріли. Хитрі та менш схильні до рефлексії та спогадів учасники експедиції розсілися у катері так, що залишилось єдине місце в носу резинового судна.

При цьому рубка з управлінням знаходилась в кормі. Іншими словами попереду мене тільки хижі збуджені хвилі. Кеп піднявся на борт, та зайняв своє місце. Точніше злився з ним в єдине ціле. В тому що ця людина закохана у море - не було жодних сумнівів.

Спочатку ми прямували заливом. Швидкість була невеликою, а краєвиди вражаючими. Але місто залишилось позаду і кеп зробив три коротеньки рухи ричагом акселератора. На транці тричі приємно буркнуло, як заклик - максимально напружити сідниці. Кеп дав вперед. Це була чиста левітація. Він викладав човен на один борт  так, що можна було чебернути води вушною раковиною і тут же перекидував його на інший. На божевільній швидкості огинав скелі, які гострими іклами стирчали з під води. Передпліччя рук нестерпно нили від тримання за поручні. Кеп прибрав хід і через перекладача поцікавився відчуттями. Задоволений кількістю піднятих в гору великих пальців він щось сказав перекладачеві. Тлумач мовчав, створюючи напругу, але не витримавши нашого тиску приречено повідомив:

- Він питає чи вмикати другий двигуну.

- Ну звісно ж бляха вмикати.

Кеп зрозумів настрій без перекладача, натягнув окуляри і дав вже знайому нам потрійну пергазовку. Переконавшись, що всі привели сідниці в тонус, він випрямив руку з важилем в крайнє положення. Картинка стала розмитою, а вітер ніби задував безпосередньо в мозок. Величні води північного моря, рясні соплі та щасливі сльози солоною коктейльною композицією стікали на тремтячі губи. Нарешті ми зійшли на острів. Руки безжиттєво висіли нижче колінних суглобів, так що через них можна було стрибати у спосіб запатентований шимпанзе.

То була крайня точка архіпелага Гетеборг і взагалі королівства Швеція. Кеп розповів що володіє кількома гостьовими будиночками на острові і в сезон катає сюди туристів на своєму скаженілому швидкоході. Він запросив нас в один із будинків, на легкоалкогольний (як він думав) піт-стоп.

Джеки з рукавів зʼявилися зненацька. Вони вишикувались щільною шеренгою із трьох скляних цеглин з чорними етикетками. Ніхто не збирався терпіти ті перегрузки шляхом назад, тверезим. На мить я пошкодував, що не пʼю . Але до маяка крізь ту шеренгу пройшли не всі, а піднялися, подолавши більше сотні сходинок - одиниці.

Піднявшись на башту, я завмер.

Як тільки я не корив себе за свою недомовніть, але надати словесного огранювання побаченому я не зміг.

За годину ми знову повільно рухались заливом до центра Гетеборга.

Я міркував про щасливе життя кепа і паскудненько йому заздрив.  Я уявляв таке життя для себе. Любити море, жити біля моря, працювати в морі, харчуватися його дарами. Ганяти на потужних моторах, псувати одиноких туристок, після авторських екскурсій. А головне ні з ким не конкурувати. Чи це не щастя.

Останній вечір виявився вільним. Сувеніри, подарунки і інший непотріб. Шопінг швидко наганяв нудьгу. Проходячи повз ресторану індійської кухні, ми вирішили зайти. Підійшла фіціантка в індійській сукні.

- Хелоу - привітався хтось із наших.

- Звідки ви, хелоу? - тяжко зітхнула офіціантка з красивим індійським імʼям Оксана.

Вона переїхала сюди з Дніпропетровська - це передмістя Мумбаї. Оксана запропонувала нам індійське національне блюдо - плов, приготований поваром - вірменом. Після вечері, вщент задовбавши ту Оксану розпитуванням про місцевий уклад, ми відправились на прогулянку вечірнім центром європейського міста. Серед натовпу, я безпомилково ідентифікував місцевих дівчат, із скандинавським геномом. Високі, статні, з правильними пропорціями і рисами обличчя, білявим волоссям без малярного втручання і світло-голубими очима як у хаскі. Шкода, що всю цю красу скоро безповоротно завернуть в хіджаби або сарі. Такі вже тенденції.

                               ***

Вже о пʼятій ранку я вийшов в лоббі готелю з дорожньою торбою. Все відбувалось у зворотньому порядку. Шведські індуси на штутгартських бусах доправили наш туристичний загін в аеропорт. Про реєстрацію на рейс повідомили майже одразу. За кілька хвилин Боїнг важко піднімався в гору зменшуючи майже мільйонне місто до якогось фрагменту аж доки і він не залишився під ковдрою пудрових хмар.

Далі божевілля терміналу Варшавського летовища. Там я пообідав варениками, які безпринципні поляки підступно поцупили у нас і продавали під назвою pirogi. Далі я розглядав людей і помітив, що в аеропортах всі намагаються бути чемними та ледь не цнотливими. Ще годину я мовчки стояв перед панорамним вікном з оглядом на злітну полосу і дивився як в небо, немов  велетенські шафи, здіймались літаки. Врешті посадка. То була вже знайома бразильська цешка, яка менш ніж за годину грубо впала на шасі. Мені стало цікаво, а чи знає той воділа, скільки коштує ходовка на той Embraer? Автобус, митниця і врешті Одеса. Подальші події розвивались подібно сценарію голівудского фільма-катастрофи.

Коли компанія друзів збирається у подорож, а сам всесвіт застерігає їх не вирушати перекритою через снігові замети трасою, в темну пору доби, на седані з приводом на задню вісь, повним комплектом пасажирів і завантаженим багажником. Одесити, які були у складі нашої шведської експедиції гостинно запрошували на вечерю з кількох видів мʼяса і пʼятизіркову ночівлю. Ранковий душ, чистий одяг, сніданок, подвійний еспресо, сонячна погода, ідеальна видимість і розчищена снігоприбиральною технікою дорога? Для воїна це зневага. Ми обрали путь слави і звитяги, путь нічних вершників. Хоча і без голови. Рухаючись сухим асфальтом порожнього шосе, тривожний стан помалу стабілізувався. Я увімкнув музику, відкинувся у кріслі і налаштувався на особливий вайб нічної дороги. Десь за Коблево фари вихопили з темряви світловідбивну стрічку на борту патрульної машини. Замерехтіли люстри на її даху. Інспектор зробив красивий жест червоним катафотом на кийку.

- Куди прямуєте? - запитав інспектор, недовірливо зазираючи до салону.

- В Миколаїв. Проїдем?

- Не проїдете.

- Чому?

- Траса закрита.

- То далі не можна?

- Можна.

- То ми поїхали ?

- Не проїдете.

Цей лінгвістичний пінг-понг позбавляв мене сил. На зустріч нам, саме з Миколаївського напрямку, всеньке вкрите снігом, з двома вузенькими бійницями пробитими склоочисниками на  лобовому склі,  виїхало щось. Інтуїтивно я здогадувався що це автомобіль, але ідентифікувати марку а тим більше модель було неможливо.

Водій зупинився біля патруля і знесилений ледь не випав з машини.

- Там просто п…. - відчеканив він по складах не енциклопедичну назву вторинних статевих ознак жіночої фізіології.

- Проїхати можна - допитувався я, наче його відповідь на щось повпливала.  Він з якоюсь огидою подивився на мерседес.

- Не проїдете - резюмував він, синхронізувавшись з полісменом.

Я уважно придивився до його кросоверу. Сніг сповзав з радіаторної решітки оголюючи пряму лінію, що її перекреслює.

-Ну ти ж проїхав - нападав я, здогадуючись яка має бути відповідь.

-Так у мене Вольво - з непомірною гордістю сказав він і зробив пів оберту, щоб я міг у цьому переконатись.

- Співчуваю - огризнувся я, сідаючи в машину.

Останнім форпостом перед стихією була невеличка заправка. Біля неї було припарковано кілька десятків машин. Водії стояли біля входу, переводили подих і ділились враженнями про сніжне ралі. Усвідомлюючи, що дорога буде довгою, мої товариші запаслись пивом наче попкорном і розсілися в салоні, як в кінотеатрі. Ми рушили.

Крижані глиби то здіймались до гори, так що фари світили просто в небо, то уносили мою чорну комаху в прірву. Швидкість з якою ми їхали, дозволяла бажаючим вийти на ходу, спустошити свої пивні резервуари і без поспіху, поки тліє цигарка наздогнати машину. Попереду заблимав рудий проблисковий маячок спецтехніки. Далі справа пішла жвавіше. Пагорбів більше не було і ми неслись мов ті хокеїсти по крижаній дорозі, кілометрів сорок на годину, або навіть півтори. Десь о третій ночі, я галюцінуючи від втоми заїхав в Миколаїв. Мерзенне місто, але як я йому радів.

                          ***

Сліди непогоди зникли так швидко, що мені стало не по собі. Може то я один бачив і то взагалі все фата моргана. Але як би там не було, сонце натопило майже двадцять градусів, а це вірна прикмета, що час ставити літній комплект дисків. ПЕРЕВЗУВСЯ. Про це власне мій допис.

Схожі компанії

«Tire Bro - реставрація та фарбування дисків»

Tire bro це місце де ваші диски отримують нове життя! Ми - команда професіоналів, які повернуть твоїм дискам ідеальний вигляд. За минулий рік ми порадували понад 620 автовласників!   Ми надаємо повний пакет догляду за дисками: Ремонт дисків Аргонове зварювання Алмазне шліфування Порошкове фарбування Ми працюємо з кованими,...