Liberation Day, або знову вихідні.

На дворі кінець квітня, спека — немилосердна (хоч цього року ще не найгірше — «всього» 37 градусів). А це означає лише одне: починається сезон шашличних вихідних і святкових вилазок.

Оскільки бортжурнал поступово перетворюється на тревел-блог, вирішив трохи урізноманітнити записи: трохи історії, трохи роздумів — загалом, усього потроху.

Тож, вмощуйтесь зручніше — буде цікаво.

Трошки історії: Liberation Day

30 квітня — День визволення Південного В’єтнаму, він же Liberation Day, він же просто ще один офіційний вихідний.

Американці остаточно покинули В’єтнам 30 квітня 1975 року — цього дня впав Сайгон, і завершилась одна з найдовших і найболючіших воєн ХХ століття, покинувши своїх союзників напризволяще (так так, вони це робили задовго до нас).

Американське посольство евакуювали в останню мить під звуки вертольотів — саме ті кадри, де люди шикуються в чергу на даху, стали символом хаотичного кінця американської присутності у В’єтнамі. Операція з евакуації мала назву "Operation Frequent Wind", і була найбільшою в історії евакуацією з гелікоптерів.

У 1975 році танки Північного В’єтнаму ввійшли в Сайгон, і війна нарешті закінчилася (хоча потім було вторгнення в Камбоджу, повалення режиму червоних Хмерів, війна з китайцями). Сайгон став Хошиміном, прапори — червоними, а історія — "однозначною". День визволення офіційно святкується як тріумф єдності, миру і соціалізму. 

Передумови покатушок
Справа в тому, що цього року у В’єтнамі відзначають 50-ту річницю завершення війни, тож уряд вирішив: чому б не дати людям більше вихідних?

Втім, треба розуміти один момент: у В’єтнамі немає звичних для нас «відпусток» у європейському сенсі. Люди відпочивають або під час офіційних державних вихідних, або беруть неоплачувану відпустку — за власний рахунок.

Ще один цікавий нюанс — графік свят стає відомим… за місяць до події. А приватний бізнес взагалі орієнтується за тиждень. Планування подорожей тут — це як гра в рулетку: кому як пощастить.

У нас з дружиною був задум — з’їздити в Дак Лак до її рідних. І ось, за два тижні до свят отримую листи: одна робота дає 2 дні вихідних, інша — аж 7 (офіційно їх мало бути 5).

Sounds like a plan, — подумав я. І вирушив у дорогу.

Логістичний головняк
Ще одна проблема — це логістика. Сайгон забудований просто жахливо. Фактично існує лише дві більш-менш адекватні траси: одна веде на захід, у напрямку Ханоя, інша — на південь, до дельти Меконгу. А мені треба було на північний захід.

І тут починається веселе. У тому напрямку звичних нам трас не існує в принципі. Спочатку доводиться лавірувати вузенькими вуличками Сайгону, які йдуть упритул до хат. А потім — опиняєшся на чотирисмуговій дорозі, яка абсолютно недієздатна.

Причина — у проектуванні. Якщо ви були в Києві, то знаєте, як проспект Перемоги плавно переходить у Житомирську трасу. А тепер уявіть собі той самий проспект, тільки з двадцятьма світлофорами. І кожен з них дає зелене світло на всі чотири смуги рівно на 40 секунд, після чого включає 70 секунд для другорядної дороги, по якій їде одна квола бричка.

І найкраще в цьому всьому — як би ви не старалися, зупинитесь на кожному наступному світлофорі. Без винятків. Система зроблена так, щоб вам було весело.

І так — всі 120 кілометрів, тобто третину всієї дороги. Кожного разу я, на своєму Лачіку, разом із контейнеровозами, повземо зі швидкістю втомленої черепахи, зупиняючись на кожному світлофорі. Усі три з половиною години — одна велика гра в "червоне-зелене".

Виникає логічне питання: який у цьому всьому сенс? Чому не можна хоч раз у житті синхронізувати ці світлофори? Якщо ви вже спроєктували трасу як лосі, що неочікувано влізли в планування, з купою другорядних перехресть, то хоча б дайте пріоритет тим, хто реально рухається по головній дорозі.

Але ні. Кожне село — зі своїм світлофором. І кожен світлофор — зі своїм баченням часу.

Планування
Цього разу я вирішив поїхати нібито новою дорогою — нещодавно побудованою трасою, яка мала б спростити маршрут. На карті все виглядало логічно: сучасна триполосна магістраль, прокладена в потрібному напрямку.

Але вже на місці виявилося, що ця траса закінчується без продовження. Вона просто впирається в глухий кут, без нормального з’їзду чи сполучення. До міста, в яке я мав заїхати, веде стара, розбита дорога — без жодних ознак того, що її планують оновлювати чи інтегрувати в нову схему руху.

У результаті — час і сили витрачені дарма. Розраховував на покращення, а вийшло, що краще було їхати знайомим маршрутом, як завжди.

По дорозі
Виїхав о 6:30 ранку — і, як очікувалось, вулиці були майже порожні. У той час у центрі міста вже стояли натовпи, що дивилися на святковий парад, а я тим часом спокійно «прострілив» до кордонів Сайгону всього за 30 хвилин — абсолютний рекорд.

А далі все повернулося до звичного сценарію: нескінченні світлофори, контейнеровози, і це відчуття, ніби ти старієш у реальному часі, стоячи поруч із ними в пробці.

Ще одна річ, яка кидається в очі — це інформаційне перенасичення головних доріг. Що я маю на увазі? Банери, миготливі вивіски, зелено-червоні екрани, прапори, рекламні щити — усе це зливається в суцільну кольорову кашу. А от дорожні знаки та світлофори — лише по правому краю. Якщо ти у лівій смузі, та ще й за фурою, то дуже легко «провтикати» як знак, так і світлофор. Це виснажує не гірше, ніж сама дорога.

Але щойно проїхав місто Đồng Xoài — почалась звична односмугова траса. Без світлофорів, зате з купою обмежень швидкості. І от парадокс: навіть з усіма обмеженнями, навіть з фурами, які іноді тягнуться 10 км/год угору, я проїхав 240 км до Дак Лаку помітно швидше, ніж попередні 120 км до Đồng Xoài.

Поліція
Цього разу мене здивувала кількість поліцейських постів на дорозі. Зазвичай їх майже не видно, а тут — буквально на кожному розі. Стояли і зупиняли всіх підряд: байкерів, водіїв, автобуси, фури. Можливо, в цьому є свій сенс, і воно навіть правильно — але, як на мене, ефективність таких заходів мінімальна.

Бухий байкер, щойно бачить поліцейський пост — без зайвих роздумів розвертається і летить назад по зустрічній. Перегружена фура під’їжджає, щось передається з руки в руку — і всі їдуть далі, ніби нічого не сталося.

А трохи далі — типовий корок на рівному місці, створений одним-єдиним світлофором. Але замість того, щоб направити хоча б когось з інспекторів регулювати це перехрестя, поліція продовжує «виконувати свою важливу роботу» — стояти, зупиняти і створювати видимість контролю.

Лачікен
Вже якось звично стало їхати на ньому. Проста формула: доглядай за машиною — і вона зробить свою справу. Завезе, куди треба, без капризів.

Навіть у цій спеці, коли повітря плавиться над асфальтом, температура охолодження не піднімалась вище 95 градусів. А кондиціонер, мовчки й вірно, охолоджував мій перегрітий мозок. 

У Дак Лаці
У Дак Лаку — як завжди спокійно, навіть попри довгі вихідні. Місто Буон Ма Тхуот зустріло нас не з квітами, а з величезним корком — класичний «ласкаво просимо» у в'єтнамському стилі.

Наступного дня, вже 1 травня, знову офіційний вихідний. Ми вирішили не втрачати момент і зібралися в музей кави. Це місце — один з найвідоміших туристичних магнітів регіону, збудоване підприємцем Лє Шіа Хоа — власником бренду Trung Nguyên.

Музей — це не просто зала з експонатами. Тут і виставки, і архітектура в етнічному стилі, і купа фотозон для туристів. Можна дізнатись історію кави у світі та у В'єтнамі, подивитись старовинні кавомолки, послухати лекцію, а головне — випити філіжанку добротної робусти прямо біля водоспаду серед зелені. Атмосфера розслаблена, відвідувачів чимало, але простору вистачає всім.

Наразі — все.
Якщо ще трапиться щось цікаве, спробую дописати. А поки — дякую всім, хто дочитав до кінця. Наостанок — місцевий делікатес.