Я піду в далекі гори!

Наступною зупинкою стало гірське місто Далат — справжній курорт, розташований на висоті близько 1500 метрів над рівнем моря. Далат називають містом вічної весни, адже тут панує помірний клімат, а часом буває й досить холодно. На свята сюди масово приїжджають мешканці великих міст, зокрема Сайгона, щоб відпочити від нестерпної спеки мегаполісу.

Ось і ми вирішили вирушити в Далат на другий день Тету. Дорога з Буон-Ма-Тхуота до Далата стала однією з найскладніших у моєму житті. Тут вистачало всіх можливих перешкод: корови, буйволи, пішоходи, машини, байки та навіть «віслюки» (тобто водії, які керують так, ніби правил не існує). Усе це хаотично змішувалося на вузькій, односмуговій дорозі, яка за рік розбилася до жахливого стану. Ями були настільки глибокими, що доводилося постійно скидати швидкість. У підсумку на 200 кілометрів серпантину ми витратили майже 6 виснажливих годин. Прямих ділянок майже не було. І я ще в житті стільки кермо не крутив🤣.

Заїхавши в сам Далат, я згадав, що це другий день Тету — часу, коли в'єтнамці масово подорожують до рідних або просто виїжджають на відпочинок. І тут я зрозумів, що зробив помилку, вирішивши їхати сюди саме зараз. Далат — це, по суті, місце для відпочинку сайгонців, і, здається, всі 10 мільйонів мешканців (ну, звісно, ні) одночасно вирішили приїхати сюди, перетворивши місто на філіал Сайгону з заторами та натовпами.

Ситуацію ускладнювали місцеві торговці, які зайняли всі пішохідні дороги своїми нелегальними ятками. Через це я майже не робив фото — просто не було можливості.

Далат — це справді чудове місто. Тут зовсім не відчувається, що ти у В'єтнамі. Розташоване в горах, воно оточене хвойними лісами, квітковими та полуничними фермами, що створює особливу атмосферу.

У місті багато збережених французьких колоніальних будиночків із характерною архітектурою. Колись французи приїжджали сюди, щоб відпочити від в'єтнамської спеки, і згодом місто продовжило розвиватися в тому ж стилі. Тут можна побачити охайні будівлі в європейському стилі, що додає йому унікального шарму.

Ще одна цікава деталь — майже повна відсутність комуністичної пропаганди. Тут майже немає звичних для В'єтнаму комуністичних банерів і постерів, що робить атмосферу міста ще більш особливою

Відпочивши (або ні) в Далаті, наступним пунктом маршруту мав бути Нячанг — прибережне місто за 120 км. Хоч я бував там неодноразово, все ж було кілька причин туди поїхати.

По-перше, дорога до Нячангу — це один із найкрасивіших серпантинів у В'єтнамі: небезпечний, але захопливий. По-друге, у місті знаходиться, мабуть, найкрасивіша набережна південного В'єтнаму.

Але! Було одне велике "але" — Нячанг фактично русифіковане місто. Там багато росіян, а місцеві в'єтнамці чомусь автоматично сприймають тебе за росіянина й спілкуються російською. Це, м'яко кажучи, не надто приємно, тож я вирішив лише спуститися до Нячангу, а потім звернути вбік і знову піднятися в Буонметхуот.

Дорога вийшла справді красивою, але й тут не обійшлося без нюансів. Google частково проклав маршрут через маловідомі міжселищні дороги — місцями порожні, місцями розбиті. І я зловив себе на думці, що навіть на таких розбитих, але вільних дорогах рухаюся швидше, ніж на хайвеях.

Причина? В'єтнамці абсолютно не вміють їздити. Якщо дорога здається їм хоч трохи небезпечною, то замість дозволених 60 км/год вони цілком серйозно "тошнять" 30-40, створюючи неймовірні затори. Чому? Без поняття. Навіть на нормальних дорогах із дозволеними 80 км/год вони вперто їдуть 50-60, і це дико дратує. Особливо з огляду на те, що при цьому вони поводяться по-свинськи — не дають обігнати й не поступаються дорогою. Коротше, про дорожній етикет тут можна забути.

У Буонметхуот ми повернулися з деякими планами, тож продовження буде. Дякую всім, хто дочитав до кінця!