Мобільний додаток
Ще більше зручності! Миттєві сповіщення про всі актуальні події вашого профілю!
Чому Румунія? Бо цікаві дороги. Бо «закордон». Бо для мене подорож — це рух і нові місця, природа в першу чергу. Вибачайте, любителі культурних цінностей, але пам’ятники, церкви, ратуші та інші споруди я не фотографував і навіть не шукав. Дорога — це гори, ліси, водоспади, річки, тумани.
Але віза дорога. Тому робимо візи в Болгарію й отримуємо як бонус транзит через Румунію на 5 днів. Після цього рахую маршрути, щоб усе встигнути. Обмеження в населених пунктах — 50 (і жодних +20). Міст і сіл там дуже багато, часто й густо. Що ще… здираю тонування, міняю ксенонові лампи на найтьмяніші, набираю всякого мотлоху типу трикутників (2 шт), жилеток, вогнегасника, аптечки, запасного ГРМ, запасних лампочок, наклейка UA на бампер, грін-карта і ще щось. Загалом — не причепишся. Навіть глушник замінив на тихіший.
Перший день — найдужчий нудний: 1000 км Харків–Полтава–Київ–Житомир–Кам’янець–Чернівці–спати. На трасі Харків–Київ відкрутився болт кріплення захисту піддона, і залізяка волочилася по асфальту… Не уявляю, що думали ті, кого я обганяв. Найсмішніше — на швидкості 100+ я цього не чув, а коли проїжджав повз пост ДАІ й опустив скло… вираз їхніх очей був рівноцінний моєму: такий скрегіт стояв, що я вже подумав «прийшли». Продовжував так думати, доки не знайшов причину. Гайці не зачепили — тільки поржали. Відкрутив захист, кинув у багажник і поїхав далі в Київ прикручувати на СТО за 50 грн. До Чернівців доїхали без пригод і ще засвітло.
Зранку — до кордону, митниця біля н.п. Сірет. Вирішив заправитися на останній українській заправці. Це був WOG, де працювали румуни, що говорили російською. МТС тут же пішов у роумінг — чому, незрозуміло, ми ж іще в Україні. На митниці все ок: зелений коридор, машину не перевіряли, паспорти з печатками — «чекайте». Чого чекати — я поїхав. Дівчина-прикордонниця зупинила й почала сваритися: «Уперше чи що? Хто вам дозволяв їхати?» Туплю, розвертаюсь через розмітку, повертаюсь на пост, ставлю машину криво. Інспектор почав лякати штрафом, але потім віддав паспорти: «Валіть і не порушуйте».
На румунському кордоні ще незрозуміліше, але перевірений спосіб — повторювати за кимось. Сім’я вийшла з машини, ми теж. Вони ходять колами, і ми ходимо. Потім різко віддають паспорти й бажають якоїсь там дороги. Я на радощах поїхав одразу й забув купити ровіньєту. Неважливо — головне, ми в Європі.
І відразу ж — дороги! Як я чекав цих доріг… І такий пейзаж одразу за кордоном: кілометрів 30 полів, гарних і сонячних. Все яскраве, може, бо ранок, але спати зовсім не хочеться. Їхати цікаво й дивитися, що ж там далі. Фоткаємо й знімаємо на ходу — ніби нічого особливого, але спершу все здається особливим.
Чим далі, тим більше машин. Їдемо, шукаємо заправки з ровіньєтою, щоб потім не влетіти на штраф. На одній заправці сказали: «Віньєта — go Rompetrol». По-російськи не розуміють, англійською погано. Що за Rompetrol — хз. За логікою, «румбензин», значить заправка. Але де?
Цікаві мости та естакади, шкода, нам не в той бік. Тоді я ще не здогадувався, що нас чекає…
Приїхали в місто Сучава. Незважаючи на назву, місто світле й яскраве. Першим ділом знаходжу Rompetrol (не без кружляння по місту). Там не беруть євро. Обмінок не видно, їдемо в центр міняти на леї. Виміняв сотню євро, а леї прикольні: з прозорими вставками, нотками, різними картинками.
Rompetrol власною персоною. Далі по країні бачив цю ромашку здалеку й радісно звертав на дозаправку. Дорожче, ніж скрізь: газ 10–12, бензин 18–20 чи щось таке. Так і не зрозумів цін, платив карткою. Аналог наших ОККО–ВОГів, але після пилюжних заправок із циганкою на табуретці вибір очевидний. Ровіньєту купив і, як дурень, приліпив скотчем на скло — виявилося, в Румунії камери зчитують номер, а не штрихкод. Але зустрічались і румуни, які теж чомусь приліплювали папірець.
Ще там дуже люблять кругові рухи. Вони на кожному кроці, в кожному селі, на кожному перехресті. У нас у місті я проїжджав коло разів два на тиждень, а тепер мій скіл обертів виріс +100.
Область називається Трансільванія. Характерна риса півночі країни — кожен приватний будинок прикрашають по-своєму. Ніхто не копіює іншого: різні кольори, фасади, вікна, візерунки, форми.
Далі починається природа. Повернувши на розвилці, їдемо деякий час уздовж річки. На підйомах починає діставати стук під бампером. Зупинився перевірити. Вгадайте що? Ті самі болти! За що я віддав ті 50 грн? Взяв ключі, підтягнув сам — і відтоді захист не турбує. Ну й трохи пофоткалися.
Раптом виїжджаємо на греблю. Круто, високо. Припаркувалися за рогом. Байкери проїжджали — посигналили, руками помахали. Пішли пройшлися по стіні, поснімали відео…
Після греблі — остаточно гірська дорога. Я радію, кручу кермо, а попереду вже видніється ущелина Біказ. Можна сказати, одне з тих місць, заради яких усе це й затівалося.
Але про це вже в наступній частині…
