Мобільний додаток
Ще більше зручності! Миттєві сповіщення про всі актуальні події вашого профілю!
Минули Тиргу-Нямц, узбережжя озера Біказ (це виявилося не річка), греблю Hidrocentrala “Bicaz Stejaru” і 100 км гірської дороги — приїхали в н.п. Біказ, щоб пообідати й поїхати далі в ущелину Біказ. Румуни не заморочувалися з назвами)).
Обідали в місцевому ресторанчику, пояснювалися на пальцях. Ресторан схожий на їдальню, але їжа хороша, хоч і дорога. Машину кинув у дворі п’ятиповерхівки — парковки не знайшов.
Далі стало цікавіше.
Скелі нависали над дорогою. На деяких ділянках автобуси виїжджають на зустрічку, бо не проходять по висоті. Справа шумить річка, вода гуркоче безперервно…
Потім почалися шпильки, підйоми, вузькі місця. Автобуси знову закладали віражі зі зустрічки. Ну, я й не поспішав, нікого не обганяв. Тягнулися, дивилися довкола, вмикали GoPro.
Далі знову гірська дорога, сотні поворотів, шпильок. Усе це серед лісу. Їхали довго, вже до вечора. Дорога хороша — ось така:
Небо темніло, й раптом хлинув дощ. А потім — шалений град.
Лупило, наче молотками. Було страшно, думав, що скло виб’є або фарбу поб’є. Такого ще ніколи не бачив. Довелося з’їхати на узбіччя, як і всі інші, та ввімкнути аварійку. Сидів, протирав скло, чекав.
Все обійшлося. Скло витримало, фарба теж. І ми, виїхавши з чергового села, заправившись на дивній заправці та купивши бутерброди по 14 леїв (40 грн 0_0), рушили в місто Прайд. У Прайді я задумав відвідати місце під назвою Salina Praid. Це підземелля, шахта.
Продовження буде…
