Майже навколо Чорного моря на YBR125. 2019

Текст писав  іншою мовою мовою та на іншому ресурсі. Вирішив зараз перекласти на українську. Є помилки та іноді не дуже зрозумілий контекст. Гугл транслейт))

Увага, довгопост! Можна ставити літр чаю.

Хто як не поціновувачі техніки мене зрозуміють, що може бути краще за довгоочікуваний дальняк на малокубатурнику на захід сонця? Так, лише Ви. Постараюся викладати не тільки зі строни мототематики про свій тріп, а загалом, бо ми подорожуємо не тільки заради подорожі. Хоча… кожен це сам вирішує для себе, і про це не варто заявляти навіщо саме ми мандруємо. Просто опишу, як це було в мене.

План виник десь за півроку, і в мене розпочалися довгоочікувані підготовчі процеси. Взимку була зібрана багажна система, а навесні я оновив старого юбра на свіженького з різницею в ціні 120 $. Так так, кайф малокубатурника;)
Перекидання додаткового обладнання на нового - дуги, лед лампа, захист рук, гофри на вилці, установка USB і багажної системи - мотоцикл готовий до нових звершень. Чесно, сам не можу по фото визначити, де старий, а де новий...

Що стосується підготовки, був куплений шолом Caberg DUKE II( головне було щоб був модуляр з окулярами і білий — я задоволений), самонадуваний килимок( хто його винайшов — окреме місце в раю, 10 хвилин і він готовий, комфортний сон, і бонусом — займає менше місця, ніж пінка), теплий спальник (були досліди перемерзання), і двошаровий намет, чому я був радий, коли вночі був дощ.

Що ж, наблизився день Старту.
Вирішив виспатися, підйом о 7-й. Вранці заїхав товариш на Transalp, який стартував у цей же час на Памір. Хвилюючі діалоги, з розуміємо, що найближчі 2-3 тижні будуть новим етапом, наповнені пригодами та прекрасними видами. Бажаємо один одному хорошого шляху, бажання затримуватися немає, дорога вже манить, і в різні боки котимо.

На мене чекає максимально нудна дорога Е95 Київ-Одеса, як для юбровода. 450 км продубаса прямою, з не найкращим асфальтом, без пейзажів, виїжджена не один десяток разів за життя. Але мої очікування були марними, далася вона мені досить легко, були цікаві знайомства на заправках, музика в шоломі та чудова погода. Ніч на березі моря десь уже за Одесою, тисяча та один комар, не забуду.

My-Collages-2.jpg

Наступного дня була місія відвідати цікаве місце, куди мало хто доїжджає, бо воно всім не дорогою, місто Вилкове, тобто «Українська Венеція». Так склалося природою, що тут головними магістралями є не дороги, а водні канали. Правильніше буде сказати, природа змусила, всі канали виконані вручну, це дельта Дунаю і дуже болотиста місцевість, таким шляхом здійснюється осушення та трансфер містечком. Я випадково познайомився з місцевим жителем Володимиром, він мені влаштував екскурсію, поводив каналами, розповів про побутові моменти, як треба щебінь та пісок для будівництва перевозити на човні, а потім носити вручну, бо там уже транспорту немає. Розповідав історії як з'явилося місто, це були люди, які не хотіли приймати нову релігію і йшли з колишніх місць проживання. Також, саме місто було під Турками. Тобто тут збірна солянка національностей є історичною. Що, в принципі, і підтверджує Вікіпедія.

My-Collages-3.jpg

Далі мій шлях прямував у бік Румунії, він розповів що був перехід морем через Дунай, але зараз він не працює. Я до цього був готовий, повертаємось на трасу і прямуємо на Рені. У Румунію потрапити, не проїхавши кілька кілометрів Молдовою не можливо. Був страх їхати до Молдови, бо того року я мав заїзд(штамп) до цієї країни, а виїзду не було, бо виходив із країни через Придністров'я. Благо, все пройшло добре і без проблем.
Швидкий перехід до Румунії та Welcome to Europe. І одразу ж зустрічає Місто Галац. І одразу ж пором. Так, 2019 і мосту немає. Трохи накрили спогади, минулого року цим же судном переходили Дунай із товаришем на двох Юбрах.
Далі чудові мальовничі дороги, велика кількість вітряків, до яких є під'їзд. Звичайно ж, скористався такою можливістю.

IMG-8417.jpg

Минулого року був тиждень на Румунію і то була подорож. Бо був настрій та акцент саме на цю країну. Зараз, як би я не намагався, це був трансфер. Так, були діалоги з місцевими, так, купання в Чорному морі, так, цікава ночівля та вечеря з казанка. Але знаючи куди прямуєш, абстрагуватися тут і зараз було важко. І не було на що, не фокусуєшся.
Далі — Болгарія. Прекрасні серпантини по набережній моря, морський бриз і маст-хев з відвідин міста Несебар. Тут можна зробити зупинку на пару-трійку годин, поблукати вуличками острівної частини міста, скуштувати місцеву кухню, насолоджуватися моментом, планувати подальші дні, не знаючи навіть де сьогодні ночуватимеш. До речі, саме таку свободу дає намет. Вона не лише з метою економії купується. Саме відв'язування від будь-якої рамки, можливість жити тут і зараз.

My-Collages-4.jpg

Що ж, я далі стрімко лечу у бік довгоочікуваної Туреччини. Черга кілометрів десять на кордоні, без перебільшення. Благополучно обійшов і став десь четвертим, бо прикордонник почав нервувати. Став біля дядька на Булеварді 109. Стоїмо, розмовляємо. Якось так вільно, я навіть майже не відчув що у нього обсяг більше ніж у 10 разів перевищує мій. Все ж таки справа не в потужності. А в людях. Далі його впізнали байкери з іншого боку кордону, підійшли до нас — привіталися, розповіли нюанси про Туреччину, мені було дуже актуально. Якось усе максимально дружно. Поставив питання де такі люди на батьківщині не трапляються. Або вони весь час за кордоном чи такими стають за кордоном...
На паспортному контролі розглядали мої документи хвилин 15 мовчки. Я з непохитним обличчям стояв і чекав біля віконця. Почало підгорати. За кілька хвилин віддали і побажали хорошого шляху. Видихнув.

Що ж, ось вона, вітаю, Туреччина!!! Я таки дістався до тебе.
Гірська широка дорога, зелені ліси, багато придорожніх бюветиків, відмінний настрій, дивовижно котиться. Блаженство. Емоції передати не можна. Але все-таки, хто це відчував хоч раз — мене зараз розуміє.
Читав про автобани Туреччини, треба платити. Байкери говорили – і не думай навіть. У Туреччині відразу вирішив рухатися до Стамбула другорядною, не трасою. Трохи пошкодував спочатку, дорога по якості іноді була схожа на щебінь, який висипали на бітум. Щебінь активно відлітав від коліс, бив по ногах та двигуну. Рухався трохи більше 60 км/год. Але далі варто мені зупинити в маленькому населеному пункті, як почалося моє знайомство з правильною Туреччиною. Зайшов до маленького закладу, питають: «М'ясо будешь?» Так, давай. Поки готують, кожен з персоналу вважає за необхідне підійти та познайомитися, потиснути руку та розпитати про все в деталях. Але по одному, щоби сильно не відволікати. Мови особливо ніхто не знає англійської, але був власником закладу, який з Болгарії, значить є знання російської, був як перекладач. На рахунок не відволікати був сарказм. Але це було дуже добре. Кухня їхня радувала, до м'яса дають зелень, перець, соуси, багато свіжого хліба, і обов'язково Айран. Комплексний підхід. Наприкінці пригостили розчинною кавою, кажуть це дуже смачно. Звісно ж, випив.

Обмінника знайти не міг, у банку гроші не обмінюють, курс не знаю. Запитую цього турка, де поміняти. Каже у нього є друг, ювелір, зараз він усе зробить. Веде мене до друга. Розумію, що пахне смаженим, тим більше курсу не знаю. Даю 50 $, мені дають місцеві гроші, дякую, на мотоцикл і газу. У голові розуміння все одно немає, обдурили мене чи ні. Через якийсь час знайшов курс, і зрозумів, що він продав ліри в збиток собі. Рівень довіри до турків зростає.
Отже, Стамбул. Хотів зупинитися та пожити, день-два. Розміри міста описати неможливо. Рух у місті, особливо у старому місті – мурашник. Потрібно пізнати дзен та рухатися як місцеві. Добре, що на йобрику це реально. Зробив висновок, що на авто сюди ні ногою, ніколи. Знайти хостел було ще те завдання, всі бачать, що турист і ціни ламають. А мені тільки переночувати. Пошукав менше години, знайшов готель, із відмінними цінами, власник був в Україні 4 роки, і був дуже радий бачити «земляка». Окремий номер, сніданки, холодний лимонад без лімітів, мотоцикл на вході в готель. Моєму щастю немає меж, зупиняюся на дві ночі.

День вирішив виділити на європейську частину, а день на азіатську частину Стамбула.
Тут все інше. Життя інше. Два комфортні дні, джезва на піску, Блакитна Мечеть, Собор Св. Софії, Босфор, солодощі, шаурма, дешеві речі. Якщо це все описувати, потрібно окремий пост створювати. Котам тут живеться, напевно, як коровам в Індії, не гірше.

Ринок, старий, 1461 року. Америку тоді ще не відкрили. Цікавий випадок до речі трапився на цьому ринку. Проходив якось уже до готелю, вирішив купити якийсь солодощі. Вийшов за кілька хвилин звідти зі шкірянкою. Завіса. Чи це їхнє вміння продавати, чи в очі їм краще не дивитися — залишається для мене загадкою. У будь-якому разі я задоволений, річ мені подобається. Добре, що встиг поторгуватися і збив ціну в 4 рази.

Босфор

IMG-8486.jpg

У протоці є історична споруда — Дівоча вежа. Ходить багато легенд. Також вона в різні періоди була під різним командуванням, служила маяком, ізолятором під час епідемій, в'язницею, військовим центром зв'язку.

Так само варто відзначити чудовий міст над Босфором. Він ніби парить над водою. На жаль, гарне фото зробити не вийшло, вставляю з Інтернету, для загального розуміння.

Так само не можна не сказати ні слова про смакоти в цьому старовинному місті. Багато писати не буду, побережу ваші клавіатури, але пахлава соковита

Вдосталь нагулявшись за два дні, насолоджуючись усіма привілеями та пам'ятками, покидаю Константинопіль, перетинаючи вже Босфор на мотоциклі через міст. Довгий виїзд із міста. Продубас трасою. Починає накрапати. Бачу німець стоїть, одягає дощовик, припаркувався поряд із ним. Колосальна лінь діставати з самого дна дощовик, вирішив скористатися не переможним «сміттєвими пакетами та скотчем» зі словами «хіба це дощ??? Це пил для моряка! Він, звичайно, дивно на мене подивився. Пару хвилин поспілкувалися в такому форматі: «Слухай, а чому купив маленький мотоцикл замість БМВ 1200? На цьому можна дуже легко робити 1 тис за день в насолоду і не втомлюватися». Я вже не став вдаватися до пояснення різниці в ціні. Побажали хорошого шляху, фото на згадку та по конях.

My-Collages-6.jpg

Промок до нитки, дочекався сонця, так само швидко і просох.
Доїхав до Анкари. Тут на мене чекав кауч. З горем навпіл додзвонився до його, бо качу без інтернету та місцевої сімки. Така позиція. Відмінний мужик, тільки на будь-які питання дає пиво. Вечеря – пиво, сніданок – пиво, чай – пиво. На запитання "Де ти його береш постійно", відповідь - "У сусідній кімнаті".

IMG-8554.jpg

Зернові компоненти замовляє із Європи, а тут уже сам варить. Каже, варю Стаут, Ель, звичайний лагер, все вмію. А я спочатку і не знав, що воно домашнє, сподобалося. Потім він пішов у паб, я компанію скласти не зміг, з дороги сил немає, і завтра знову в дорогу. Здивувало як він залишив на мене весь будинок, з ноутами та технікою. Будинок не закривається зовсім. Каже, тут район добрий, безпечний.
Ранок почався з того, що о 6-й ранку він бігав з палицею по будинку і намагався зловити двох щурів. Вночі забігли у відчинені двері. Ми їх так і не впіймали, але було весело.
Відправляюсь зі столиці, яку так і не подивився, бо бажання не було, від слова зовсім, і прямую на південний схід.
Дорогою зупиняє місцева поліція. Я аж здивувався. Хоч десь мене повинні вперше зупинити за 5 сезонів на мото ;)) Поспілкувалися, подивився документи, порадив обов'язково заїхати на солоне озеро. Дякую, послухався. Фотокартку на пам'ять.

IMG-8555.jpg

Ґрунт на озері дуже твердий. Пласт води десь 2 см. І нікуди вона не йде. Згадався Берт Монро.

My-Collages-8.jpg

Наступним піт-стопом було поселення Uchisar. Тут цікавим є місцевий замок. Він, по суті, зроблений усередині скелі з вулканічної породи. Порода не дуже міцна, подібних будівель меншого розміру тут достатньо. Це найвища точка в регіоні Каппадокія.

IMG-8568.jpg

У мене була мрія політати на повітряній кулі. Ось я заїжджаю в містечко Goreme — місце в центрі Каппадокії, навколо якого щоранку піднімається в небо тисяча повітряних куль. Цінник загинають просто ломовий. Де російськомовні тур фірми, удвічі дорожчі, зі словами: "У нас дешевше для своїх, раді Вас бачити". Був момент, коли хотів відмовитися від цієї витівки. Але подумавши скільки пройдено шляху, все ж таки зібрався з думками, і знайшов найдешевший варіант — 130€. Сезон, кажуть. З повним розумінням, що гроші на повітря — заплатив.
Покатав по місцевих рельєфах, повечерявши сублімованою їжею і провів захід сонця в хвилюючій Каппадокії — ліг спати, завтра щось має бути.

IMG-8577.jpg

Прокинувшись близько 4 ранку, почав швидке збирання табору, бо до 5 потрібно бути біля туроператора, звідки він робить трансфер на місця зльоту. На місці вже майже піднятий у вертикальне положення купол, пілот та його команда, газові балони та чай із печивом для бажаючих літати. У кошик міститься 16 чоловік, розміри кулі величезні. Відразу скажу, як їзду на мотоциклі, так і політ на повітряній кулі описати не вийде, як не намагайся. Можна описати лише якісь факти. Наприклад, за словами пілота, куля піднімається від землі на висоту 500-600 метрів. Рухається досить швидко, ним можна керувати. Навичка пілотів дуже висока, опускалися в місто на рівень балкончиків, вітаючись з людьми, що п'ють ранкову каву. Все ж таки, це не просто гроші на вітер. Це ціна мрії. Це ціна емоції. Фото дуже слабкі, як для таких пейзажів. Це більше для того, щоб більше туди людей заманити, своїми подивитися ;)

IMG-8609.jpg

IMG-8637.jpg

IMG-8613.jpg

Що ж, рівно тиждень тому, я стартував із «світанком». Цей світанок я провів у небі. Келих шампанського, сертифікат літавшого у Каппадокії і гарний настрій є, їдемо далі.
Як і казав, їду без інтернету. У цьому є особливості. Трохи потрібно бути підготовленим, приблизно розуміти куди хочеш і якою дорогою, але не більше. Потрібно залишати місце випадковостям. Якщо потрібний інтернет — у Туреччині із цим трохи проблемно. Швидше, хтось роздасть зі свого телефону, ніж дасть пароль до Wi-Fi. На заправках усюди безкоштовний чай, що дуже приємно дивувало постійно.
Їзда на захід сонця, романтизм.

IMG-8659.jpg

Сьогодні було завдання дістатися міста Erzincan. Там чекали чудові хости, як виявилося.
Все ж таки жити у місцевих це дуже цікаво. Це діалоги про місцеві побутові питання, культуру, про масштабні питання, але з їхньої точки зору. Також класичний турецький сніданок, з усього домашнього — просто рай. Дякую.

IMG-8669.jpg

Стартував вранці, прекрасний сонячний день, гірська місцевість, знову ж таки, безкоштовний місцевий чай, переважно подають у таких склянках скляних, але тут найбільше здивував цукор, схожий на шматки цукрової пудри. На заправці навколо такого мандрівника одразу збирається десяток людей, намагаємося знайти загальновідому мову, окрім жестів, цікаво. Гарні люди.

My-Collages-9.jpg

Настав хвилюючий день. Буквально за пару днів до старту я дізнався, що в Туреччині проходить одна з найнебезпечніших доріг світу, яку порівнюють із дорогою смерті у Болівії. Називається вона ось так - Bayburt Of Yolu-D915. Особливо інформації в інтернеті не знайшов, було вирішено самому все подивитися/перевірити.
Початок мені явно дав зрозуміти, що потужності впритул у моїй конячки, їхати в гору він не дуже хотів, опускався до першої передачі. Пориви вітру – колосальні. На перших хвилинах заїзду на перевалі мене здуває на гравії до стінки. Рушити верх потужності не вистачає. Вирішив назад скотити і викрутити кермо, щоб виїхати назад. Зчеплення на передньому колесі нема, все одно йде просто назад. Зрештою поклав мот. Місцеві проїжджають, байдужості немає меж. Напевно, тут це норма, таке трапляється.

My-Collages-10.jpg

Довго не міг завестися. Відвідали навіть думки, що не цього разу, треба спускатися вниз. Але коли спускався вниз, метрів за 200 він все-таки ожив, я поміняв свої погляди на більш оптимістичні, розворот на 180 градусів, штурмувати перевали!!! Звичайно, зробивши висновки, що ця дорога дуже обережно показала мені свою небезпеку, потрібно ретельніше обмірковувати свої рухи. Здути то могло і не в бік гори...
Описати саму дорогу та емоції – дуже важко. Скажу тільки, кам'яниста дорога, урвища і без натяку на відбійники, максимальна вологість, видимість — іноді 5 метрів. Дуже цікаво розминатися з вантажівками, що їдуть на зустріч. Пропоную, переглянути фото.

IMG-8681.jpg

IMG-8687.jpg

IMG-8692.jpg

IMG-8695.jpg

Зустрів мусульман, які з незрозумілих причин поїхали паркетником на цей шлях. Допоміг, поміняли їм колесо, радості не було меж.

IMG-8690.jpg

На виїзді з дороги, асфальт, як ні в чому й не бувало, чудової якості.

IMG-8697.jpg

Що ж, день минув і я живий, отже, все чудово. Спокійно качу в місто Rize, де на мене чекає хост. Прогулянка вечірнім містом. Послухав у чому різниця між донером та кебабом. Не плутати в жодному разі! Показав точку з найкращим донером у місті, на його думку. Сподобалося, смачно.

Наступного дня мені захотілося відвідати мусульманську мечеть. Де б ти не був, на заправці, супер-маркеті чи просто гуляв містом, ти обов'язково 5 разів на день почуєш релігійні пісні. Це Азан. Азан – це заклик до обов'язкової молитви.
Усередині абсолютно нічого. Тільки килим. Потрібно обов'язково зняти взуття та бути в шкарпетках. Якщо їх немає, ти їх можеш взяти безкоштовно у шафці, нові. Відкрито 24/7, можна ночувати. За словами хоста, її будували буквально рік тому, бюджет був 2 млн.$.

IMG-8703.jpg

Вирушаємо, виїжджаємо на прекрасну набережну вздовж Чорного Моря, і прямуємо на Грузію. Відстань не велика, кордон легкий, і відразу ж зустрічає місто — Батумі. Шукаю, найвідомішу шаурмешну, яку прогуглив ще з дому, беру не велику шаурму, переїдаю. Прогулянка зеленим містом, з красивими пляжами та висотками, в які нас усіх уже котрий рік агітують інвестувати — ОрбіГруп.

IMG-8715.jpg

Підібравши місце для намету, занурившись у Грузинське море, я пішов спати. Вологість і спека була неймовірна. Спальник не довелося навіть діставати. Рівно о 00:00 прокинувся від поліцейських мигалок. Розкрив намет, висовую туди голову, дивлюся три Грузини ходять навколо намету. На питання що роблять, чую - "Нам сказали что здесь видели большого змея, и Вы в опасности". Подякував за турботу, закрив замок, провалився у сон.

Дізнався ще заздалегідь, що до Тбілісі є два варіанти, як доїхати. Це через Кутаїсі та через Ахалцихе. В який навігатор шлях не забивай, веде через Кутаїсі. Але чому ж? Через Ахалцихе кілометрів то на 100 ближче буде. Усі місцеві як один відповідають – там дуже погана дорога. Мене звичайно ж це як справжнього юбровода зацікавило, на скільки??? Все що дізнався, це кілометрів 60 ґрунтової дороги, дуже гарні краєвиди і я проїду, бо не було дощу! Що думати щось ще??? Звичайно ж, це мій шлях))
Швидкі збори табору, під монолог місцевого курця, який виїхав на набережну "перекурити", розповідаючи, як тут вигідно вирощувати зелень. На його пропозицію люб'язно відмовився і в дорогу.
Спочатку почало накрапати. Згадуючи слова про розмоклі дороги, настрій не покращувався. Потім почалися тягучки з камазів на перевали, від яких віяло чистим брудом, який благополучно осідав на мені, на дощовик, який щойно був одягнув мною.

Поступово почав пропадати асфальт. Поступово, не одразу. Даючи можливість людині спробувати і якщо не сподобатися передумати. Але ми то підготовлені, їдемо далі.
Особливо розповідати нічого, далі була реальна ґрунтовка, понад 50 кілометрів. Шлях проходив через гарні перевали, через гірські села. Вийшов трошки ендуро-заїзд, поганяв у стійці на завантаженому юбрі, пробиваючи підвіску. Настрій прекрасний, приємна фізична втома.

IMG-8740.jpg

Перші водні процедури для мого коня, у придорожньому водоспаді. Це взагалі філософська тема для мене. Я прихильник, щоб мотоцикл був завжди в прекрасному, стерильному стані. Але як тільки починається дальняк, чим більше бруду та мошок набито — тим краще, по цьому шару одразу можна судити як довго людина в дорозі. Але тут, я все-таки не стримався)
І так, під ендуро було не найкраще розташування сумок, боявся їх втратити, перев'язав надійнішим варіантом.

IMG-8741.jpg

Побачив далі на карті Боржомі, чекаючи приємного бонусу по дорозі, мене чомусь там нічого не зачепило, і я так і не зупинився, проїхав транзитом, це відоме місце.
Плавно надвечір я під'їжджав до Тбілісі. Дуже запам'ятався довгий під'їзд. Як у Стамбулі. Ось їдеш кілометрів 10, уже начебто й почалося місто, і водночас ти ще на околиці. Цілеспрямовано шукав саме той хостел, який порадили друзі. Дуже маленький, в інтернеті його немає, а працюють там німець та норвежець, два діди. Піарити не стану, але кому стане цікаво, напишу в особисті. Напевно, це їх фішка, що вони мало-відомі, сімейні. У хостелі був цікавий хлопчина, потоваришували, їде велосипедом з Німеччини до В'єтнаму, через всю Азію. Звучить дико, особливо коли з таким розмовляєш, але вже в дорозі 4 місяці. Влаштував собі такий Gap year, перед університетом.

Наступного дня були прогулянки Тбілісі. Про місцеві хінкалі можна говорити багато, але краще спробувати. Так само дегустація місцевих вин, хачапурі по аджарськи. Потрібно давати собі відпочинок, так!

Далі народилася ідея, не забираючи всіх речей із хостелу, вирватися на день на Хрестовий перевал, до арки дружби народів, грузинську військову дорогу та піднятися до церкви, яка вже стала меккою для мототуристів. Також відвідати Мцхету — історичну столицю Грузії.

Все, як запланував, власне й сталося. Ідеальний план на день. Бонусом купувався у гірському озері.

IMG-8766.jpg

IMG-8767.jpg

IMG-8788.jpg

IMG-8792.jpg

IMG-8776.jpg

Заради справедливості, варто сказати, як було важко їхати карбюраторному 125-кубовому мотоциклу в гору. Мучився він, бідолаха.

До церкви зроблено асфальт, трошки той хвилюючий підйом, про який так часто читав на різних ресурсах, видався просто заїздом серпантином в гору.

Повернення до столиці, гарний вечір, місцева кухня, відпочинок.

Вранці збори, прощання з новими друзями і шлях через Кутаїсі до Батумі, з якого починалася Грузія. Також заїхав до відомої церкви Гергеті. Було велике бажання заїхати до Сванетії на пару днів, але за розповідями, що там висота досягає 3 тис. над рівнем моря, а я страждав вже на 2.4, було прийнято рішення не потикатися.

Сьогодні, автобан, нема чого й казати. Але, мій нудний переліт скрасив дощ;)
Спочатку мрячило, я вирішив перечекати. Ясна річ, якщо дощ вичікуватиме, то він і не подумає навіть закінчитися. Одягаючи дощовик і їжу під дощем. Години дві зливи!!! Від частини промок навіть дощовик.

Запитайте, куди я так мчав. Так от, поспішав я на пором, який подивився в інтернеті, що вирушатиме в Україну наступного дня. Вночі, повністю мокрий і втомлений з дороги, знаходжу порт і намагаюся дізнатися, що до чого. Не без своїх моментів, але дізнаюся, що місця закінчилися. Знайшовся дядечко, який каже: доповиш 200$ і місце буде тобі. Ага звичайно. Вранці пішов в офіс, з надією, що зможу офіційно взяти квиток. Квитків немає. Закінчилися. Буде за дві доби.
Що ж, ще до виїзду я знав, що мене мучитиме питання про повернення додому. Варіантів всього є три:
1. Назад через Туреччину, по колу.
2. Через росію.
3. Той, на який розраховував я — пором.
Довго думаючи, зважуючи всі моменти, було вирішено чекати два дні та йти морем.
Що ж, мабуть, це було найкраще рішення, про яке я не пошкодував. Були куплені квитки на пором через 2 доби, відпустка ще дозволяла і цілих два дні на Батумі!!!
Завдяки couchsurfing були відразу знайдені цікаві люди та організований вікенд.

Після активних двох днів, довгоочікуване завантаження на пором. Мотоцикл потрібно прив'язувати самому.

Прекрасна нагода побути з собою. Що ще так допоможе як відкрите море протягом двох діб?
Умови – ідеальні. Свіже повітря, відмінна кухня, багато цікавих людей, прогулянки на палубі, два прекрасні заходи сонця, дельфіни. Найбільше наближено до досягнення дзена.

IMG-8865.jpg

По прибутті до порту, кордон досить складний. Паспортний контроль - легко, проходиш прямо в барі на борту) Але потім митний, багато метушні та бюрократії, зайві рухи тіла. Але впорався і по коробці. На мене чекає знову, моя «улюблена», Київ-Одеса.
У дорозі зв'язалися з якимось хлопцем на 250 куб китайці, який їхав із моря до Києва, і майже всю дорогу їхали в парі, було веселіше. Ближче до Києва я його таки обігнав, треба було прискорюватись, темніло і хотілося додому.
Благополучне повернення додому. Зроблено якийсь шлях, на мене чекає період реабілітації як фізичний, моральний, так і фінансовий ;) Плануємо далі, друзі !)

Першу половину шляху записував літраж, заправленого бензину, з думкою, що на всю відстань зможу визначити досить точно витрату. Так, звичайно, в якийсь момент я збився і забув записати де і скільки я заправив і все марно. Час вже користуватися технологіями, для цього є сайти.
Загальний кілометраж сушею вийшов 5,300 км. + близько 1 тис на морі. Кінь — молодець, зробив усе на одному подиху і ще хоче. Всім, хто дочитав - Дякую. Всім, хто допомагав і був причетний — дякую!
До зустрічі на дорогах!

Пс. Шкірянку ту ношу по ценй день😀 В Стамбул я все ж таки попав ще після того і саме на авто, від чого зарікався😬

Якщо цікаво і можна читати, перекладу ще якусь свою подорож ))

Ціна питання 1000 USD,