Майже навколо Чорного моря на YBR125. 2019

Увага, довгий пост! Можна ставити літр чаю!

Хто як не комради мене зрозуміють — що може бути краще довгоочікуваного дальняку на малокубатурнику у захід сонця? Саме так, тільки ви. 

Намагатимусь ділитися не тільки з точки зору мототематики про свій тріп, а й загалом, адже ми всі подорожуємо не лише заради самої подорожі. Хоча… кожен сам вирішує для себе, і не варто про це заявляти, для чого, власне, ми подорожуємо. Просто опишу, як це було в мене.

План виник десь за пів року, і в мене почались довгоочікувані процеси підготовки. Взимку була зібрана багажна система, а весною я оновив старого юбра на свіженького з різницею в ціні 120$. Так-так, кайф малокубатурника;)

Перекидка доп.оснащення на новенького — дуги, лед лампа, захист рук, гофри на вилці, установка USB та багажної системи — байк готовий до нових звершень. Чесно кажучи, сам не можу на фото визначити, де старий, а де новий.

Що стосується підготовки — куплено шолом Caberg DUKE II (головним було, щоб був модуляр з окулярам, білого кольору — я задоволений), самонадувний коврик (хто його винайшов — окреме місце в раю, 10 хвилин, і він готовий — комфортний сон, і, як бонус, займає менше місця, ніж пінка), теплий спальник (був досвід перемерзання), і двошарова палатка, якій я був дуже радий, коли вночі йшов дощ.

Що ж, приближався день старту.

Вирішив виспатись, підйом о 7й. Вранці заїхав товариш на Transalp, який стартував в той же час на Памір. Схвильовані діалоги, з усвідомленням, що найближчі 2-3 тижні стануть новим етапом, сповненим пригод і прекрасних видів. Бажаєм один одному щасливої дороги, жодного бажання затримуватись, дорога вже манить, і в різні сторони катимо...

На мене чекає максимально нудна дорога Е95 Київ-Одеса, як для юбровода. 450 км продубасу по прямій, з не найкращим асфальтом, без пейзажів, яку проїжджав не один десяток разів. Але мої очікування були марні, далась вона мені досить легко, були цікаві знайомства на заправках, музика в шоломі і відмінна погода. Ніч на березі моря десь уже за Одесою, тисяча і один комар — не забуду.

На наступний день була місія відвідати цікаве місце, куди мало хто доїжджає, адже воно всім не по дорозі — місто Вилкове, воно ж ”українська Венеція”.

Так сталось природним чином, що головні магістралі тут не дороги, а водні канали. Точніше, природа змусила, всі канали зроблено вручну, це дельта Дунаю, і дуже болотиста місцевість. Таким способом здійснюється осушення та пересування по містечку.

Я випадково познайомився з місцевим мешканцем Володимиром, він влаштував мені екскурсію, показав канали, розповів про побутові моменти (як потрібно щебінь та пісок для будівництва перевозити на човні, а потім носити вручну, адже там уже транспорту немає). Розповідав історії, як виникло це місто, це були люди, які не хотіли приймати нову віру і йшли з попередніх місць проживання. Також місто було під турками. Тобто тут історично мішанина національностей. Що, власне, і підтверджує Вікіпедія.

Далі мій шлях лежав в бік Румунії, він розповів, що раніше був перехід морем через Дунай, але зараз він не працює. Я був до цього готовий, повертаємось на трасу і прямуємо в Рені. В Румунію неможливо потрапити, не проїхавши кілька км по Молдові. Був страх їхати в Молдову, адже в минулому році в мене був заїзд (штамп) в цю країну, а виїзду не було, так як виїжджав з країни через Придністров'я. На щастя, все пройшло добре і без проблем.  

Швидкий перехід в Румунію і Welcome to Europe. І відразу зустрічає місто Галац. І відразу пором. Так-так, 2019 рік, і мосту немає. Трошки захопили спогади, в минулому році на цьому ж судні переходили Дунай з товаришом на двох Юбрах.

Далі — прекрасні, живописні дороги, багато вітряків, до яких можна під’їхати. Звісно що я скористався такою можливістю.

В минулому році був тиждень на Румунію — ото була подорож) Адже був настрій та акцент саме на цю країну. Зараз, як би я не старався, це був трансфер. Так, були розмови з місцевими, так, купання в Чорному морі, так, цікава ночівля і вечеря з казанку. Але знаючи, куди тримаєш шлях, абстрагуватись тут і зараз було важко. І не було на що, не фокусуєшся. 

Далі — Болгарія. Прекрасні серпантини набережною, морський бриз і маст-хев до відвідування — місто Несебір. Тут можна зробити зупинку на кілька годин, прогулятись вулочками головної частини міста, скуштувати місцевої кухні, насолодитись моментом, запланувати наступні дні, не знаючи навіть, де будеш сьогодні ночувати. До речі, саме таку свободу дає намет. Він не тільки заради економії купується. А саме звільнення від будь-якої рамки, можливість жити тут і зараз.

Що ж, я далі стрімко лечу в напрямку довгоочікуваної Туреччини. На кордоні черга, без перебільшень, кілометрів 10. Благополучно обійшов і став десь четвертим, бо митник почав нервувати. Став біля дядька на Булеварді 109. Стоїмо, балакаєм… Якось так вільно, я навіть майже не відчув, що у нього об'єм у понад 10 разів перевищує мій. Все таки справа не в потужності. А в людях. Далі його впізнали байкери по інший бік кордону, підійшли до нас — привітались, розповіли деякі нюанси щодо Туреччини, мені було дуже актуально. Якось все максимально дружно. Задав собі питання, куди такі люди на Батьківщині діваються… чи вони весь час за кордоном, чи вони стають такими по той бік кордону…

На паспортному контролі мовчки розглядали мої документи хвилин 15. Я з незворушним виразом обличчя стояв та чекав біля віконця. Почало підгорати. Через якусь мить повернули та побажали щасливої дороги. Видихнув.

Що ж, ось вона! Вітаю, Туреччино!!! Я таки до тебе дістався.

Гірська широка дорога, зелені ліси, багато бюветів при дорозі, настрій — відмінний, їдеться неймовірно. Блаженство. Емоції передати нереально. Та все ж, всі, хто хоч раз це відчували — мене зараз розуміють.

Читав про автобани Туреччини, потрібно платити. Байкери казали — навіть не думай. В Туреччині відразу вирішив рухатись до Стамбулу по другорядній, не потрасі. Трохи пошкодував на початку, дорога іноді була схожа на щебінь, який висипали на бітум. Щебінь активно відлітав від коліс, бив по ногах і мотору. Рухався не швидше 60 км/год. Але далі, варто було мені зупинитись в маленькому населеному пункті, як почалось моє знайомство з правильною Туреччиною. Зайшов в маленький заклад, запитують: “Мясо будешь?”. Да, давай. Поки готують, кожен з членів персоналу вважає за потрібне підійти та познайомитись, потиснути руку і розпитати про все в подробицях. Але по черзі, щоб сильно не відволікати. Англійську особливо ніхто не знає, але був власник закладу з Болгарії, який трохи розмовляв російською. Був за перекладача. Щодо того, щоб не відволікати — це був сарказм. Але це було дуже навіть добре. Кухня дуже сподобалась, до м’яса подають зелень, перець, соуси, багато свіжого хліба і, обов’язково, Айран. Комплексний підхід! В кінці пригостили розчинною кавою, казали, що дуже смачно. Звісно, що я випив.

Обмінника знайти не міг, в банку не міняють, курсу не знаю. Запитую в цього турка, де поміняти кошти. Каже, у нього є друг, ювелір, зараз він все влаштує. Веде мене до друга. Розумію, що пахне смаженим, тим паче, що курсу не знаю. Даю 50$, мені дають місцеві гроші, дякую, на мотоцикл і газу! В голові все одно немає розуміння, обманули мене чи ні. Через якийсь час знайшов курс і зрозумів, що він продав ліри собі у збитки. Рівень довіри до турків зростає.

Отже, Стамбул. Хотів зупинитись та пожити день-два. Розміри міста описати неможливо. Рух в місті, особливо в старому місті — мурашник. Треба зловити дзен і рухатись, як місцеві. На щастя, на йобрику це реально. Зробив висновок, на авто сюди ні ногою. Ніколи. Знайти хостел — ще так задача, всі бачать, що турист, і ціни заламують. А мені-то лише переночувати. Пошукав менше години, знайшов готель з відмінними цінами, власник був в Україні 4 роки і був дуже радий бачити “земляка”. Окремий номер, сніданки, холодний лимонад без обмежень, мотоцикл прямо на вході в готель. Моєму щастю немає меж, зупиняюсь на дві ночі.

День вирішив виділити на європейську частину, день на азійську частину Стамбулу. Тут все інакше. Життя інакше. Два комфортних дні, джезва на піску, Блакитна Мечеть, Собор Св. Софії, Босфор, солодощі, шаурма, дешеві речі. Якщо це все описувати, потрібно окремий пост створювати. Котам тут живеться, мабуть, як коровам в Індії, не гірше.

Ринок, дуже старовинний, 1461 року. Америку ще тоді не відкрили. Цікавий випадок, між іншим, стався на цьому ринку. Проходив якось уже до готелю, вирішив купити якісь солодощі. Вийшов через кілька хвилин звідти зі шкіряною курткою. Завіса. Або це їх вміння продавати, або їм краще в очі не дивитись — так і залишиться для мене загадкою. В будь-якому випадку, я задоволений, річ мені подобається. Добре, що встиг поторгуватись і збити ціну в 4 рази.

історичне місце

В проливі є історична будівля — Дівоча башта. Ходить дуже багато легенд. Також вона в різні періоди була під різним командуванням, слугувала маяком, ізолятором під час епідемій, тюрмою, військовим центром зв'язку. 

Також варто відзначити прекрасний міст над Босфором. Він немов висить над водою. На жаль, не вдалось зробити красиві кадри, викладаю з Інтернету, для загального уявлення.

.

Також не можна не сказати ні слова про смачнющі солодощі в цьому старовинному місті. Багато писати не буду, побережу ваші клавіатури, але соковита пахлава…

Досхочу нагулявшись за два дні, насолодившись усіма принадами та пам’ятками, залишаю Константинополь, пересікаючи Босфор на мотоциклі через міст. Довгий виїзд з міста. Продубас по трасі. Починає накрапати. Бачу, німець стоїть, надягає дощовик. Припаркувався поруч з ним. Невимовна лінь діставати з самого дна дощовик, вирішив скористатись непереможними “пакети для сміття та скотч” зі словами “хіба це дощ??? Це пил для моряка!”. Він, звісно, дивно на мене подивився. Кілька хвилин поспілкувались в наступному форматі: “Слухай, а чому ти купив маленький мотоцикл, а не БМВ 1200? На цьому можна дуже добре їхати 1 тис в день в задоволення і не втомлюватися”. Я вже не став пояснювати різницю в ціні. Побажали гарної дороги, фото на пам’ять і по конях.

Промок до нитки, дочекався сонця, так само швидко і просох.

Доїхав до Анкари. Тут мене чекав кауч. Якимось чином таки видзвонив його, адже їду без Інтернету та місцевої сімки. Така вже позиція. Класний мужик, хіби лишень на будь-які питання пригощає пивом. 

Вечеря — пиво, сніданок — пиво, чай — пиво. На питання “Де ти його постійно береш?”, відповідь — “в сусідній кімнаті”.

Зернові інгредієнти замовляє з Європи, а тут уже сам варить. Каже, варю Стаут, Ель, звичайний лагер, все вмію. А я з початку навіть і не знав, що воно — домашнє. Сподобалось. Потім він пішов в паб, я не зміг скласти компанію, з дороги сил немає, і завтра знову в дорогу. Здивувало, як він мене залишив на мене свій дім, з ноутами і технікою. Двері не закриває зовсім. Каже, тут гарний район, безпечно. Ранок почався з того, що в 6 ранку він бігаю з дубинкою по дому і намагався піймати двох крис. Вночі забігли в відчинені двері. Ми їх так і не впіймали, але було весело. Відчалюю зі столиці, яку так і не подивився, адже бажання не було від слова “зовсім”, і мчу на південний схід. На шляху мене зупиняє місцева поліція. Я аж здивувався. Хоч десь мене таки мали вперше зупинити за сезонів на мото ;)). Поспілкувались, подивився документи, порадив обов'язково заїхати на солоне озеро. Вдячний, послухав поради. Фото на пам’ять. 

Дно на озері дуже тверде. Шар води — близько 2 см. І нікуди вона не дівається. Згадався Берт Монро.

Наступним піт-стопом було поселення Uchisar. Тут є цікавий місцевий замок. Він фактично зроблений всередині скелі з вулканічної породи. Порода не дуже міцна, схожих будов меншого розміру тут вистачає. Це найвища точка в регіоні Каппадокія. 

У мене була мрія політати на повітряній кулі. І ось я заїжджаю в містечко Goreme — місто в центрі Каппадокії, навколо якого кожного ранку в небо піднімаються сотні повітряних куль. Цінник заламують нереальний. Де російськомовні туристичні фірми, ціни вдвічі вищі, зі словами: «у нас дешевше для своїх, раді Вас бачити». Був момент, коли я хотів відмовитись від цього задуму взагалі. Але подумав, скільки шляху пройдено, та все ж зібрався з думками і знайшов найдешевший варіант — 130€. Сезон, так би мовити. З повним розумінням, що гроші на вітер — заплатив.

Покатав по місцевих рельєфах, повечеряв сублімованою їжею та зустрів захід сонця в хвилюючій Каппадокії — ліг спати, завтра щось повинно статись.

Прокинувшись о 4й ранку, швидко почав збирати табір, адже до 5 потрібно бути біля туроператора, звідки він робить трансфер на місце зльоту. На місці чекав уже майже піднятий у вертикальне положення купол, пілот та його команда, газові балони, чай з печивом для пасажирів. В кошик поміщається 16 людей, розміри кулі величезні. Скажу відразу, що їзду на мотоцикл, що політ на повітряній кулі, описати не вийде, як не старайся. Можна описати лише деякі факти. До прикладу, за словами пілота, куля підіймається від землі на висоту 500-600 метрів. Рухається досить швидко, нею можна керувати. Навики пілотів дуже високі, опускались в містечко на рівень балконі, вітались з місцевими, які сьорбали ранкову каву. Все ж, це не просто гроші на вітер. Це ціна мрії. Ціна емоції. Фото дуже слабуваті, як для таких пейзажів. Це більше для того, щоб побільше туди людей заманити, щоб ви самі все відчули ;)

кулька по крупніше

багато кульок

Що ж, рівно тиждень тому стартував зі «світанком». Цей світанок я зустрів в небі. Келих ігристого, сертифікат про політ в Каппадокії і прекрасний настрій є, їдемо далі.

Як і казав, їду без Інтернету. В цьому є свої особливості. Треба бути трохи підготовленим, орієнтовно розуміти. Куди ти хочеш та якою дорогою, але не більше. Треба залишати місце для випадку. Якщо потрібен інтернет — в Туреччині з цим трошки проблемно. Радше хтось роздасть зі свого телефону, ніж дасть пароль до Wi-Fi. На заправках скрізь безкоштовний чай, що постійно дуже приємно дивувало. Їду під захід сонця — романтика.

справили враження

Стартував вранці, прекрасний сонячний день, гірська місцевість, знов таки, безкоштовний місцевий чай (переважно подають в таких стаканчиках скляних), але найбільше здивував цукор, схожий був на шматки цукрової пудри. На заправці навколо такого подорожуючого відразу назбирується десяток людей, намагаємось знайти спільну мову, крім жестової. Цікаво. Добрі, приємні люди.

Наступив хвилюючий день. Буквально за кілька днів до старту дізнався, що в Туреччині пролягає одна з найбільш небезпечних доріг світу, яку порівнюють з дорогою смерті в Болівії. Вона має назву «Bayburt Of Yolu-D915». Так як інформації  в мережі було не надто багато, було прийняте рішення все подивитись/перевірити самому.

Початок явно дав мені зрозуміти, що потужності в мого залізного коня ледь вистачає. Їхати вгору він не дуже хотів, опускався до першої. Пориви вітру – просто шалені. На перших хвилинах заїзду на перевал мене здуває на гравію до стінки. Рушити вгору – не вистачає потужності. Вирішив скотити назад і викрутити кермо, щоб виїхати назад. В решті решт – поклав на землю. Місцеві проїжджають, їх байдужості немає меж. Мабуть, тут це норма, таке трапляється)

Довго не міг завестись. Навіть були думки, що не цього разу, варто спускатись донизу. Однак, коли накатом таки спускався, метрів через 200 він ожив, я змінив свої погляди на більш оптимістичні, поворот на 180 градусів і штурмувати перевали!!! Звісно, зробивши висновки, що ця дорога дуже обережно показала мені свою небезпечність, слід більш ретельно обдумувати свої рухи. Здути мене могло і не в бік гори…

Описати саму дорогу та емоції – дуже важко. Скажу лише, кам’яниста дорога, обриви і без жодного натяку на відбійники, волога максимальна, видимість – іноді метрів 5. Дуже цікаво розминатись з грузовичками, які їдуть назустріч. Пропоную подивитись фото.

туман

обрив 1

обрив 2

Зустрів мусульман, які по незрозумілим причинам поїхати на паркетнику на цю дорогу. Допоміг, замінили їм колесо, радості не було меж.

На виїзді з дороги був відмінний асфальт, як нічого і не було.

Що ж, день минув, я живий – отже, все чудово. Спокійно «качу» в місто Rize, де на мене чекає хост. Прогулянка вечірнім містом. Послухав, яка ж різниця між донером і кебабом. Не плутати в жодному разі! Показав точку з кращим донером в місті. Сподобалось, смачно.

На наступний день мені захотілось відвідати мусульманську мечеть. Де б ти не був, на заправці, в супермаркеті чи просто в місті, ти обов’язково 5 разів у день почуєш релігійні пісні. Це Азан. Азан – заклик до обов’язкової молитви. 

Всередині абсолютно… нічого. Лише килим. Слід обов’язково зняти взуття і бути в шкарпетках. Якщо їх немає, ти можеш взяти їх безкоштовно в спеціальній шафці, нові. Відкрита 24/7, можна ночувати. За словами хоста, її побудували буквально рік тому, бюджет склав 2 млн.$.

Мечеть

Відчалюємо, виїжджаємо на прекрасну набережну вздовж чорного моря і тримаємо шлях на Грузію. Відстань зовсім невелика, кордон легкий, і відразу зустрічає місто Батумі. Шукаю найбільш відому шаурмешну, яку прогуглив ще вдома, беру невелику шаурму – переїдаю. Прогулянка по зеленому місту з красивими пляжами і висотками, в які нас усіх вже який рік агітують інвестувати – ОрбіГруп.

Вибрав місце для палатки, скупнувся в грузинське море і пішов спати. Вологість та спека були неймовірні. Спальник навіть не довелось діставати. Рівно о 00:00 прокинувся від поліцейських мигалок. Розстібнув палатку, висовую голову, дивлюсь – три грузини ходять навколо палатки. На питання «в чому справа?» чую – «нам сказали, що бачили тут велику змію, і Ви в небезпеці». Подякував за турботу, закрив замок, провалився в сон.

Заздалегідь дізнався, що до Тбілісі є два варіанти дороги. Через Кутаїсі та через Ахалцихе. В який навігатор не вбивай дорогу, веде через Кутаїсі. Але чому??? Через Ахалцихе кілометрів на 100 ближче буде. Всі місцеві відповідають – там дуже погана дорога. Мене, звісно, як щирого юбровода зацікавило, на скільки??? Все, що дізнався, це кілометрів 60 ґрунтової дороги, дуже красиві види, і я проїду, адже дощів не було. Ну що ще думати?? Звісно, це мій шлях.

Швидкі збори табору під монолог місцевого, який виїхав на набережну «попихтіти», розповідав, як тут  вигідно вирощувати зелень. На його пропозицію я люб’язно відмовився і вирушив далі.

Спершу почало накрапати. При згадках про слова про розмоклі дороги, настрій не поліпшувався. Потім почались затори з камазів на перевали, від яких віяло чистою грязюкою, яка благополучно осідала на мені, на щойно одягнений дощовик.

Поступово почав пропадати асфальт. Поступово, не відразу. Ніби даючи можливість спробувати і, якщо не сподобається, передумати. Але ми-то підготовлені, їдемо далі.

Особливо розповідати й нічого. Далі була реальна ґрунтовка, більше 50 км. Шлях лежав через красиві перевали, через гірські села. Вийшов трошки ендуро-заїзд, поганяв в стійці на навантаженому юбрі, пробиваючи підвіску. Настрій прекрасний, приємна фізична втома.

Грузія ще раз

Перші водні процедури для мого коня під водопадом. Це загалом філософська тема для мене. Я прихильник того, щоб мотоцикл завжди був в прекрасному, стерильному стані. Але як тільки починається дальняк, чим більше бруду і мошок – тим краще, по цьому шару відразу можна оцінити, як довго людина в дорозі. Але тут я все таки не стримався))

І так, під ендуро було не найкраще розміщення сумок, боявся її загубити, перев’язав більш надійним варіантом.  

Побачив на карті Боржомі, очікував приємного бонусу на шляху, але мене чомусь нічого не зачепило, і я так і не зупинився, проїхав транзитом це відоме місце.

Плавно під вечір під’їжджав до Тбілісі. Дуже запам’ятався довгий під’їзд. Як у Стамбулі. Ось їдеш кілометрів 10, уже наче і місто почалось, і водночас ти ще на окраїні. Цілеспрямовано шукав саме той хостел, який порадили друзі. В мережі його немає, а працюють там німець та норвежець, два діда. Піарити не стану, але кому цікаво, в особисті напишу. Мабуть, це їх фішка, що вони маловідомі, сімейні. В хостелі був цікавий хлопчина, подружились, їде на велосипеді з Німеччини до В’єтнаму, через усю Азію. Звучить безбашено, особливо коли з таким розмовляєш, але уже 4 місяці в дорозі. Влаштував собі такий gap year перед університетом…

На наступний день були прогулянки по Тбілісі. Про місцеві хінкалі можна говорити багато, але краще спробувати. Також дегустація місцевих вин, хачапурі по-аджарськи. Треба давати собі відпочинок, так!

Далі народилась ідея, не забираючи речей з хостелу, вирватись на день на хрестовий перевал, до арки дружби народів, грузинську воєнну дорогу і піднятись до церкви, яка вже стала мекою для мото-туристів. Також відвідати Мцхету — історичну столицю Грузії.

Все, як запланував, так і сталося. Ідеальний план на день. Як бонус — покупався в гірському озері.

десь там Казбек

високо високо в горах..

перевал

купатись там добре ))

церква

Справедливо буде відзначити, як важко було карбюраторному 125-кубовому мотоциклу їхати вгору. Мучився, бідолашний.

До церкви є асфальтована дорога, трохи хвилюючий підйом, про який читав на різних ресурсах, виявився звичайним заїздом серпантином вгору. 

Повернення до столиці, прекрасний вечір, місцева кухня, відпочинок.

Вранці збори, прощання з новими друзями і шлях через Кутаїсі до Батумі, звідки і починалась Грузія. Також заїхав до відомої церкви Гергеті. Дуже хотів заїхати в Сванетію на кілька днів, але чув, що висота там сягає 3 тис. Над рівнем моря, а я страждав уже на 2,4. Було прийнято рішення не сунутись)

Сьогодні — автобан, нема про що і розповідати. Але мій нудний переліт згладив дощ ;)

Спершу моросило, я вирішив перечекати. Ясна річ, якщо дощ перечікувати, він і не подумає закінчуватись. Надягаю дощовик і їду під дощем. Дві години ляло, як з відра!!! Частково промок навіть дощовик.

Запитаєте, куди ж я так летів. Так-от, поспішав на паром, який вишукав в мережі. Він мав відправлятись в Україну наступного дня. Вночі, повністю мокрий і втомлений з дороги, знаходжу порт і намагаюсь дізнатись, що і до чого. Не без своїх нюансів, але дізнаюсь, що місця закінчились. Знайшовся чоловік, який каже ”докладеш 200$, і місце знайдеться”. Ага, зараз.. Зранку пішов в офіс, з надією, що зможу взяти квиток офіційно. Квитків не було. Закінчились. Є на наступний рейс через дві доби.

Що ж, ще до виїзду знав, що в мене будуть питання з поверненням додому. Варіантів є всього три:

1.    Назад через Туреччину, по колу.

2.    Через Росію.

3.    Той, на який я розраховував — паром.

Довго думав і зважував всі моменти, прийняв рішення чекати два дні і йти морем.

Що ж, мабуть, це було найкраще рішення. Квиток куплений, відпустка ще дозволяє, і цілих два дні на Батумі!!!

Завдяки couchsurfing швидко знайшов цікавих людей і організував вікенд. 

Після активних двух днів довгоочікувана посадка на паром. Мотоцикл треба прив’язувати самому. 

Прекрасна можливість побути з собою. Що ще так сприяє як відкрите море протягом двох днів?

Умови — ідеальні. Свіже повітря, відмінна кухня, багато цікавих людей, прогулянки палубою, два красивенних захода сонця, дельфіни.

Максимально наближено до досягнення дзену.

відразу згадуєш Титанік...

Після прибуття в порт кордон досить складний. Паспортний контроль — легко, проходиш прямо в барі на борті) але потім митниця, багато бюрократії і тяганини. Але впорався і по коням! Мене знову чекає моя “улюблена” Київ-Одеса.

В дорозі прив’язались з якимось хлопчиною на 250 кубовому китайці, який їхав з моря до Києва. Майже всю дорогу їхали в парі, було веселіше. Ближче до Києва я його таки обігнав, потрібно було пришвидшуватись, темніло і хотілось додому. Благополучне повернення додому. Певний шлях пройдено, мене чекає період реабілітації як фізичний, так і моральний, і фінансовий) Плануємо далі, друзі!)

Першу половину шляху записував літраж заправленого бензину з думкою, що зможу визначити точні витрати. Так-так, звісно, в якийсь момент я збився і забув записати де і скільки я заправив, все марно. Час уже користуватись технологіями, для цього є сайти.

Загальний кілометраж сушею склав 5 300 км + близько 1 тис морем. Залізний кінь — молодець, все подолав на одному диханні і хоче ще. Всім, хто дочитав — дякую! Всім, хто допомагав та був залучей — дуже дякую!

До зустрічі на дорогах!

Пс. Шкірянку ту ношу по ценй день😀 В Стамбул я все ж таки попав ще після того і саме на авто, від чого зарікався😬

Реклама

10% відсотків знижка!