02.03.2022 або мінними полями з окупації

Після початку повномасштабної війни 24 лютого, місцеві "ждуни" яких виявилося 90% у Вільхівці, які суки, деякі із сілької ради і місцевих, зустрічали цих виблядків і показували оркам як проїхати блокпости, і зайти нашим ЗСУ з флангу минуло 8 днів.
8 днів з батьками у сирому погребі майже не виходячи, без світла, звʼязку, тепла, нормальї їжі та майже без води. Побачивши як помирають мої батьки, я вирішив прориватися до Харкова, а там як буде. 
У перерві між обстрілами я наказав батькам збирати документи і якісь речі у дорогу. На собори було близько 5-10хвилин, а до наступних ударів хвилин 20-30, отже треба було зібратися і виїхати десь за 15 хвилин. Що нам успішно вдалося. 
Як я прохав повз міни досі не розумію. Побачивши блок-пост з ЗСУ я був радий як ніколи. На ньому хлопці нам сказали що є евакуаційні поїзди і що на авто ми далеко не уїдимо бо нема пального на АЗС. Ми вирішили їхати на вокзал а там куди доля приведе.

Автівку ми кинули на стоянці залізничного вокзалу, тоді я майже попрощався з нею, бо думав що вона не виживе, та ми пішли на перон де був потяг до Львова на який ми так і не змогли сісти, але буквально позаду нас відкрилися двері зупинившигося потяга і провідник сказав що цей потяг їде до Хмельницького. Так ми потрапили до міста Хмельницький.

Згодом десь через місяць-два мій знайомий який тоді волнтерив подзвонив і сказав що може авто стоїть собі спокійно на парковці і ніхто його там не чіпав.

Тоді ми з батьком вирішили поїхати забрати її та перегоняти машину до Хмельницького. Купили квитки на потяг, приїхали і побачили її, замерзшу але цілу. 
Тож відкривши її і спробувавши запустити двигун, автівка ніби теж була рада нас бачити, запустившись з пів оберту.

Ну а далі нам була дорога до Хмельницького, у якій майже нічого не трапилось, тому про це і писати думаю нема сенсу.