Кам'янець-Подільський ретрит і Бакотський анти-артрит (1)

Псевдоісторичний вступ, себто підводка до теми. 

У Кам'янці-Подільському я досі не був, таке от неподобство. І це бентежило мандрівну душу. Одразу після покупки мерседеса, у 2021-ому, була здійснена перша спроба, теж у вересні, до речі, але невдала - напередодні поїздки мене почав чіплятись якийсь вірус, і самопочуття було не дуже здорове. Проте зранку покращало, і з надією на чудо зцілення я все ж помчав.

Спершу завернув на джуринський водоспад, красиве місце, мої рекомендації, хоч дорога туди... ну, я на "ізолєнті" доїхав, і ви зможете ) 

Потім на абсолютно перехвалену оглядову локацію з видом на Дністер у Заліщиках. Якщо вже проїжджати повз, то гріх не заскочити, шоб галочку поставити, але спеціально - смислу не бачу.

Далі знову нагадав про себе вірус, а хворіти - воно краще дома, тому КамПод відклав на потім, і курсом через Франик покотився до Львова. А ще я не захворів тоді, "чудо, чудо сталось", як колись гукали довгоносики )) переміг імунітет бацилу, що і образливо, і не образливо одночасно )

Минали роки, прийшов 2025-й. І або те потім мало настати зараз, або ризикувало не настати взагалі, адже хто, як не українці знають - життя бентежне. 
А отже...

Розділ перший. Кам'янець-Подільський ретрит.
Як лише в кінці серпня я, з метою вербування спільників, озвучив друзям про намір таки доїхати до наміченої цілі, а саме надійшла хвиля спеки після нічого собі рекордного похолодання, одразу на наступний день знову перешкодою став вірус, тепер уже повноцінно, з температурою 38. Мікроорганізми ніби змовились і чомусь не пускали мене на Буковину. То ж, щоб приспати їх пильність, давши імунітетові тиждень на приведення організму до порядку, уже в режимі маскувальної тиші, другого вересня закинув речі в багажник, забукав намічений готель, і, повідчинявши усі вікна для максимальної насолоди божественним кузовом хардтоп, покатосив.

Дуже поважаючи експромти, не можу сказати, що до поїздок я не готуюсь заздалегідь. Неправильно ж пройти повз цікаву локацію, бо ти не знаєш про її існування. І цього разу теж, поки хорував, посовав туди-сюди гугломапу, потицькав у кимось відмічене рекомендоване, переглянув по діагоналі декілька відосиків, і намітив приблизний план занурення в Кам'янець, щоб, значить, спробувати відчути його атмосферу. Атмосфера - це, на мій погляд, найважливіше, що дарує кожне місце.

З готелями на початку вересня, традиційно, ніяких проблем, була можливість обирати не просто із числа вільних, їх багато, а той, що мав би бути зручнішим для мене: із власним закритим паркінгом, в тихішому місці, і не в старому місті - КамПод же відома туристична локація, думав я, має бути купа народу, шум-гам, як постійно у Львові, чи у Франківську, чи в таких самих розкручених місцях Карпат.

Gala hotel на Лесі Українки відповідав критеріям, проте номер мені дістався з вікнами на вулицю, і хоч нею їздить не надто велика кількість автомобілів, шум двигунів трохи заважав зранку. Рятували, як завжди, бервуха. Але якщо ще зупинятись тут - краще резервувати апартаменти з вікнами на другий бік.

Як початкова точка занурення був обраний Новопланівський міст, вірніше, його підмостя, бо якщо пірнати, то одразу на саме дно, в каньйон ) А від готелю до мосту веде дуже приємна алея вулицею Шевченка, вздовж однойменного парку.

Оглядовий майданчик, парасолька, лебедине озеро, а тоді гарні сходи вниз.

І водоспад - атмосферно ж, погодьтесь! Хоч трохи занедбано-заросло довкола )

Не Анхель у Венесуелі, але теж дуже незле. Хотілось залізти під нього, та як було знати, що йдучи в центр, треба брати зі собою плавки і рушник? )

Потім не дуже мальовнича стежка веде не дуже мальовничим підвісним містком, через не дуже мальовничу річечку Смотрич на другий берег, вулицю Руську. І не варто чекати вулиці в міському розумінні ) Просто повернути праворуч, пройти метрів сто гравійкою, щоб повернути ліворуч на старі сходи.

Взагалі, спроба потрапити в Кам'янець через задній прохід відбулась логічно: спершу весело, потім трохи захаращено і трохи пахне )) Але повернусь до маршруту )

Зі сходів завернув ліворуч, щоб зиг-загом вправо дійти нарешті до старого міста. Це, власне, наша, руська історична частина, руський ринок, чи як його ще називали - обжорний ряд )) - можливо, один із перших в Україні фуд-кортів. А є ще польська та вірменська частини. Усі три громади хотіли мати власне самоврядування, тому в кожної навіть була власна ратуша )

Та без балакучого гіда, чи всезнаючого гугла нічого на місцевості не вказує на такі цікавинки, стіни башти Стефана Баторія, турецького бастіону, самотньо старіють під майже літніми палкими променями сонця, нікого не приваблюючи. Я ж чекав на розкручене, багате на історію місце - але де усі поділись? Крок за кроком, вуличка за вуличкою, в гордій самотності догулюю до центральної площі біля Ратуші, такої ж майже порожньої. 

Та ДЕ Ж УСІ ЛЮДИ!?
Одинокий, як я, загублений турист, мовчить у відповідь, розглядаючи безхмарну синь вересневого неба.

Наступного дня людей я знайшов. У нових районах. Нормальне живе місто. Схоже, самим кам'янець-подільцям не потрібен старий історичний центр. Не має він для них якоїсь цінності, чи що. Не ходять вони туди. І тому немає там, на жаль, ніякої особливої атмосфери. Бо в значній мірі її завжди формують саме місцеві мешканці. Як франківчани творять неймовірно легкий молодіжний настрій свого центру, як львів'яни завжди зустрічаються "в центрі на каві", чи придумують якісь несподівані розваги для туристів на кожному кроці - так в КамПоді прибульцю взагалі нічим зайнятися. Є трохи ресторанів і фактично немає кав'ярень, нормальних, повноцінних. Та подумайте, Львівські Круасани (Господи, вони вже всюди!) знаходяться - ага, в “Новому Плані”, не в старому.

І провінційність, коли в очі постійно кидаються чи бур'яни, чи купа гравію, явно не вчора тут насипана, чи просто занедбаність, до якої нікому немає діла. І я це пишу не з метою образити, в жоднім разі, просто мені, як людині, що любить свою землю, дуже хотілося б мати можливість от просто за настроєм скочити в сусіднє містечко "на каву", щоб змінити атмосферу, і щоб це було приємно. Тим більше приклади таких перевтілень є, той же Трускавець, будучи завжди останнім притулком совка, такого натурального, махрового, свідком якого довелось бути ще у 2018-му, заїжджав туди на пару днів. І в 2021-му, катаючись Карпатами, просто заскочив у центр на каву й пережив майже шок від перевтілення цього совка на дуже приємне європейське містечко! З доглянутими клумбами і доріжками, відремонтованими будиночками. Розмовляючи потім з вуйком (він був головним лікарем бориславського ендокринологічного госпіталю, а тепер на пенсії оселився в Трускавці), отримав підтвердження - новий мер нарешті почав робити те, що належить робити меру. Тобто, це можливо всюди, просто потрібна, як то кажуть, політична воля з одного боку, і бажання жити в красі з іншого. То ж камподільці, давайте, полюбіть своє місто, а ми будемо до вас приїжджати: на каву, на пиво, на море (ну, майже море ))) і на чудові покательньки серпантином (ой, анонс ))

Вечір, як вправний лікар-косметолог, вдало приховуючи недоліки, наповнює м’яким світлом ліхтарів такі ж порожні, як удень, вулиці.

 А ще місцеві цвіркуни значно гучніші за наших, львівських ))

Не будучи глибоким поціновувачем різного давньоісторичного, наступного дня я все ж завоював Фортецю, вірніше як завоював - взяв підкупом. Це, зрештою, недорого, всього сто гривень ) І ще 150 на музей технологій минулого, єдине, що мене там хоч якось привабило. Ну бо старе каміння я вже бачив, можна сказати, живу серед нього, а діючі макети інженерних рішень тих часів - це вони молодці. 

Дороги
Якщо мандрувати з Тернополя, їдьте через Скалат, Сатанів, дорога там нова й чудова. Мене ж понесло через Теребовлю, і до Чорткова було теж усе норм, а от відрізок через Скалу-Подільську... Коротше, не їздіть через Скалу-Подільську ))
В самому Кам'янці усі дороги, включаючи асфальтові, схоже, віднесені до переліку історичних цінностей, тому їх зберігають в первісному цьому самому історичному стані, не ремонтуючи, лише місцями латаючи )) До речі, жарти жартами, але там збереглася ота, покладена за давніми технологіями, бруківка, за якою, точно знаю, дуже ностальгують деякі львівські петролхеди (Цуг, вітання тобі ))). У нас бо майже всю її переклали по новомодному, на бетонну основу, скріплюючи камінці між собою цементною сумішшю, що, можливо, збільшило міжремонтний, так би мовити, інтервал, але зробило покриття твердішим, і, відповідно, тряскішим. Стара ж технологія передбачала мощення на пісок, через що в нинішніх умовах все швидко просідає і розбивається, утворюються колії, зате їдеться по такій бруківці дуже м'яко, машина просто стелить, з надзвичайно приємним звуком, аж ностальгія )
Дорога до фортеці, якою всіх лякають, мовляв вібростенд, теж нічого страшного собою не являє, принаймні для львів'ян - проїдьтесь у нас по Винниченка, біля Порохової вежі, чи початком вулиці Лисенка - оце вібростенд )) Але це доля усіх історичних міст: і з бруківкою зле, і без бруківки не той КамПод ))

А ще в КамПоді бруківка дуже слизька, майте на увазі, бо я ненароком проїхався боком, виїжджаючи з кільця в центрі, майже при цьому не притиснувши педаль ) Вибачайте, інші учасники руху, то не спеціально вийшло, хоч красиво напевно )

Їжа. І пиво!

Про пиво мушу розказати окремо, бо, будучи пивним алкогіликом дійсно поціновувачем цього напою, натрапив на майже диво дивне - крутий крафт. 
Взагалі, сам пан склєпав - тема специфічна. Типу не "накалапуцькав щось у себе на кухні", а карфтове! ))) І якщо дрібні кавові ентузіасти наповнили наш ринок дійсно смачною кавою, велика вдячність їм за це, то з дрібними пивоварами все не так. Можливо зварити дійсно якісний хмільний напій значно важче, ніж добре посмажити каву, не знаю, немає у мене власного досвіду в жодній із цих областей, є лише чисто інженерне розуміння процесів. Але факт: локальне пивоваріння у нас - це в основній масі або продаж браги, за що мені було б гроші соромно брати, або вічні "експерименти", на кшталт малинового пива, томатного пива, трав'яного пива... Де класика? А, класика - то нецікаво, ми творчі люди, ми робимо незвичне, ось, спробуйте портер з чорносливу... Ви не творчі, ви некомпетентні, вибачайте за відвертість ))
І тут, дякуючи давньому знайомому камподільцю, теж схибленому петролхеду і любителю (та творцю) якісного автозвуку, спілкування з яким стало окрасою декількох вечорів у Кам'янці-Подільському, я потрапив у ресторанчик-піцерію Даніель, і отримав, за його рекомендацією, в руки кухлик оцього самого кам'янець-подільського крафту. І це реально якісне пиво. 

Тобто воно настільки якісне, що їдучи уже додому, я прикупив зі собою літрів п'ять усілякого різного!

Подумайте, класичний європейський лагер, бельгійський вайтбір, мюнхенське (німецький світлий лагер), чудовий дункель (німецький темний лагер) - і все реально смачне!!! А де малинове? Де, в кінці кінці, ІРА??? Ви ж крафт, чи хто?! Не ламайте гру! )))

Коротше, мої потрійні рекомендації: і в піцерії Данієль, під гарну вечерю, і на самій броварні, на Героїв Маріуполя 45. Це місце варте своєї золотої позначки на пивній карті України. 
Щодо їжі. Питання для мене непросте, бо успадкував я не дуже здорову систему травлення, тож не можу їсти все підряд. І з цієї причини належу до секти мультиварочників, так би мовити: мандрівників, що возять зі собою мультиварку, та інші засоби для самостійно приготування їжі. І хоч воно, за думкою декого, ускладнює життя, насправді ні. А якість харчування точно покращує. 
На фото нижче мій класичний сніданок, за винятком яєчні (їхав на декілька днів і ліньки було ще пальничок окремий зі собою тягнути з пательнею).

Ну не подадуть ні в якому готелі таке, щоб довгі вуглеводи з купою мікроелементів, і чудові томати, посипані базиліком! )) 
Напевно треба буде ще якось описати свої петролхедські кулінарські методи й лайвхаки, але щеневже )
Стосовно закладів. Уже згадану піцерію Данієль - рекомендую, хороша італійська їжа за цілком адекватну ціну. 
Хороші кав'ярні в старому місті - не знайдено. Ну і, зрештою, я сам собі ростерія: млинок, пальничок, V60, джезва, якісна кава від Пеньори, Мед Хедс, Культуррри - що ще треба? ))
З негативного. Витребеньки від Диканьки, оцінка на гугломапі 4,2, відгуки були досить позитивні, ну і назва теж вселяла надію. 
Борщ гетьманський, чий як воно там називалось - ще терпимо, але хліб з... на вигляд це було силіконове мастило... На смак - мастило для ШРУС, яке не міняли 30 років (я петролхед, не питайте, звідки я знаю цей смак ))). Витирбеньки! Смалець, що мажуть на хліб - він має бути смачним!! Розумієте?? 
Потім якийсь імператорський, чи що воно було - дерун. Трохи недосмажений, ну то вже таке. Поливка. До деруна. На смак - це як потерта сира картопля, з якого цей дерун потім смажать. Після цього, за перепрошенням, обіду довелось заїхати на ринок, купити хоч булочку якусь з маком, щоб забити це післявкусся )) І тепер чморіть мене за мою мультиварку )))
А, там ще була одна фіціянтка з таким впевненим чоловічим баритоном! Ну... І взагалі всі фіціянти - прямо зразок ввічливості і позитиву (насправді ні) )) І вже зовсім вдогонку, по дорозі додому обідав у Тернополі, в самому центрі, у хінкальні, і суп харчо там на рівні крутих ресторанних, хінкалі - їв я і кращі, але теж може бути, при вартості за все 125 гривень. Проти 200 в тій Диканці за отруту. Не ходіть у Витребеньки, моя вам порада )

А далі... далі буде (і буде ще краще, гарантую) ))) Чекайте на частину другу )) ...