Початок . Частина 1

Певно і я розпочну свою історію. 

Навчитися водити машину то було щось неосяжне і незрозуміле, особливо з моєю координацією  у просторі🥲. Але  бажання взяло верх над страхом . 

У моїй сімʼї всі чоловіки їздили  і їздять в основному на дідусевому "жигулі" - це прекрасний автомобіль у якого просто не працюють гальма… Жартую , вони працюють , але коли натиснеш на них разів з 4, та й маневри на ній виконувати не будеш. Але я ось до чого: мені ще з дитинства снилося , як я сідаю за кермо і кудись їду, і не можу загальмувати, бо сон на цьому і закінчувався 😅

Бажання водити, а особливо мати своє авто було завжди, але  фінансів і можливості навчатися -  ні. З часом все змінилося в кращий бік .

 У 22 роки я вирішила перевернути життя з ніг на голову, піти за своєю мрією і вступити до Вишу в Одесі на омріяну спеціальність ветеринарного лікаря (цим я завдячую моїй подрузі, яка надихнула мене до змін у житті). 

Тут навчання, тут робота ми дорослішаємо , змінюємо роботу і начебто все іде як треба, але чогось не вистачає … Після тривалої перерви в дружбі ми зустрічаємось за чашечкою кави і я бачу, що Аня за кермом і у неї своє авто… 

Я за неї була така рада, але не могла уявити , як вона змогла пройти такий шлях  в такому великому місті!  Адже їздити в Одесі - це ще те випробування: здається, що тут правила для слабаків і якщо ніхто не бачив, то й нічого не було)

Зустрілися раз, другий, третій і я починаю розуміти, що хочу так само. Ну, знаєте, всі ці "дівчачі штучки". Уявляю, як я вся така модна приїжджаю на своєму авто в торговий центр, відкриваю багажник, закидаю свої пакунки, сідаю  за кермо, підмальовую губи і мчу, вся така щаслива, незалежна , вільна і мобільна додому 😅

Я з самого початку всім розповіла, що наважилась і їду в автошколу. Реакція близького кола була дуже цікава  - вони всі були переконані , що то «моє».

Але в мене є така риса характеру, якої я сама іноді боюся - чи то забагато впевненості в собі, чи то впертість (я іноді це путаю з завзятістю😅).

Мені здавалося, що це буде , як люди раніше розповідали - дуже легко. Яка ж я була наївна.... Так, не завзята, не впевнена , а саме наївна 😅

І тут тільки розпочинається мій найбільший кошмар: сльози , зневіра і  купа нічних чергувань на роботі, щоб оплатити ці курси і уроки водіння.  Сказати , що то влетіло в  копієчку, то нічого не сказати (. 

Щойно я встигла здати теорію, як незрозумілим чином травмую ногу.

Всесвіт ніби кричить: схаменися, це не твоє!  Але ж я завзята (чи то вперта). 

Валялася в ліжку я цілий місяць. Десь колись чула, що потрібно обережно висловлювати свої думки, бо вони мають здатність матеріалізовуватись. Після постійних нічних чергувань я так мріяла про відпустку і ось вона втілилась в життя. Щоразу казала собі, як добре було б полежати в ліжку хоч тиждень, читаючи книжки.  І ось тобі, Олічка,  будь ласка, без проблем - валяйся хоч місяць! Мрії здійснюються...

Але  все на краще , як я і казала раніше. Здаю теорію з другого разу , (бо з першого  я нічого не вчила). І тут найцікавіше  - уроки водіння від автошколи і уміння їздити прямо 😅. 

Я була в  стані ейфорії і зовсім не звертала увагу на важливі речі , як-от паркування, з чим я і страждаю донині -  дуже вже люблю всілякі перешкоди. Але то вони нізвідки виростають на моєму шляху 🤭 ..я тут ні до чого)

Здача іспиту з водіння була наче пройти 9 кіл пекла - такого, що сльози не закінчувались , а от терпіння - так . Скільки разів приходила на іспит, а його переносили то з однієї, то з іншої причини. Мені здавалось, що це буде нескінченно. Руки опускались, бажання зникало. Думала, що це затягнеться  ще на рік , але куди ж мені поспішати?  Можливо, як раз і "копієчку" на машинку підзбираю.