гірське озеро "Ла-Блан". Вогези.

Трохи історії!
30 травня 2021 року!
Найвище озеро у місцевих горах, у Вогезах. 1050 метрів над рівнем моря.

Вирішили, що сидіти вдома за такої гарної погоди буде злочином. Напередодні я пропрацював маршрут, провів
камеральні роботи, говорячи рідною географічною мовою, або "погуглив тему", говорячи сучасною. Вранці
швидко зібралися і висунулися. Вийшло не дуже рано, але вихідний як ні як, хочеться і відпочити )
 

Але відпочинок, як виявилося, нам сьогодні тільки снився) До озера дорога зайняла трохи більше години та сто км. Забираючись
в гори по серпантину температура стабільно опускалася, як і належить, на 0.6 градусів на кожні сто метрів підйому.
Було трохи вітряно, давалася взнаки і висота, і близькість перевалу. Але світило яскраве сонце, і воно все компенсувало))

Покрутилися на місці, вдало запакували авто, подивилися навкруги, і "лягли" на піший маршрут навколо озера. Почався він 
одразу з гарного набіру висоти, по корінням та каменю. Темп у нас був невисокий через нашого маленького учасника. Маму
ми відправили трохи вперед, а самі удвох, не поспішаючи, крок за кроком тупотіли, розповідаючи одін одному різні історії...

Історії – це дуже важливо. Це і повчальний момент, і дуже вразливий, а також дуже запам'ятовується.
Мишко у такі моменти дуже уважно слухає, і запам'ятовує, начебто, складні ще йому речі. Нас обігнала
пара компаній, а ми продовжували підйом серед вікових ялинок, і ще більш старих каменів...
 

Мишкові знайшли відповідного розміру палицю для додаткової опори, другою рукою він тримав мене ... так ми і піднімалися.
Температура була близько 14 градусів, у тіні може бути менше. А на сонечку добре пригрівало. Плюс ми почали трохи
працювати фізично, що в сумі було комфортно. Туристи йшли із собаками, з дітьми у рюкзаках. Активності, одним словом)

Озеро це так само льодовикового походження, затиснуте скелями. У перекладі означає "Біле", що отримало цю назву
через колір піску на дні. Пісок, скажу вам, не бачив, т.к. все, що можна було побачити, на скільки дозволяла
прозорість води, це були камені. Але, мабуть, пісок там теж є) Вода холодна, але не крижана, як могло здатися.
 

Неозброєним оком /хіба що, в поляризаційних окулярах/ можна було спостерігати масу риби, що спокійно плавала
перед нами, можливо, чекаючи якусь їжу. Що за риба – не знаю. Можливо форель. У всякому разі, була на неї схожа.
Діставшись якогось оглядового майданчика, ми трохи перепочили. Мишко отримав щось смачненьке, ми всі попили водички.
Піднімалася ми вже близько двох годин. Місцями кам'яні секції на "стежці" були досить крутими. Їх проходили повільно та
уважно. Де-не-де Майкла передавали з рук до рук. А подекуди він сам підіймався по камінню, так було для нього безпечніше.
 

Пройшовши приблизно половину шляху, ми лише опинилися навпроти нашого паркування, і до нього нам залишалася друга половина. 
Вона йшла вже здебільшого вниз, але по вітряному боці гори. Місцями почалися сильні пориви вітру. Довелося накинути на себе і на
Мишка деякий одяг. Ну і накинути на себе Мишка буквально. Посівши на тата, ми разом пройшли невелику вітряну ділянку марштуру.
 

Дісталися старих бугельних витягів, які розташовані на місцевих гірських схилах. На галявині зробили черговий
привал. Тиша, пташки співають, сонечко пригріває... Повалялися на траві, хтось отримав цукерку )) З цього місця почався
основний спуск. А спускатись, як відомо, важче, ніж підніматися. Але, якщо не поспішаючи і уважно, то і буде все ок )

По стежці, обійшовши навколо озеро, ми вийшли до машини. Трохи ще погуляли поряд, подивилися на воду, риб. Традиційно було
повно мотоциклістів. Багато людей їздять на кабріолетах. Зібралися. Піднялися на авто трохи вгору дорогою, на сам перевал. Тут є
досить великий гірськолижний курорт, який улітку працює як байкпарк. Сотні велосипедистів піднімалися на крісельних витягах,
які знову і знову йшли на черговий даунхільний заїзд. Здорово все виглядало. А ми, там часом, знайшли чудові столики з видом на
всю цю красу, дістали нехитрі запаси, налили чай, зварили каву, і відмінно підкріпилися.

Назад традиційно поїхали іншою дорогою, і вона просто розірвала свідомість своєю красою. Гірський серпантин був на стільки
мальовничим, що ми були просто у захваті. Я їздив різними красами, але ця ділянка мене дуже вразила. До речі, проходив він
за так званою "сирною дорогою". По селах, де виробляють одні з найкласніших /і яки часом найгірше пахнуть/ сирів. А трохи
осторонь проходить т.зв. "винна дорога" Ельзасу. Одним словом: пити не перепити, їсти не переїсти. У планах на велосипеді по
нею проїхатися, інакше, якщо на авто, то нічого і не скоштувати )))
Ось такий вихідний стався...