27 листопада народилися .

У цей день, 27 листопада 1863 року народилася Ольга Марія Кобилянська — українська письменниця, учасниця феміністичного руху на Буковині.
Батько, дрібний урядовець Юліан Кобилянський, народився на Галичині (навчався у школі Бучача). Належав до шляхетського роду, який мав свій герб і походив з Наддніпрянщини. Проте папери про шляхетство з легковажної руки Якова Кобилянського (батька Юліана і діда Ольги Кобилянської; проживав у Бучачі) не були нотаріально підтверджені, бо той вважав, що синові буде достатньо для заробітку його розумної голови. Це мало згодом великий вплив на долю письменниці.
Мати, Марія Вернер, походила зі спольщеної німецької родини. Її родичем був відомий німецький поет-романтик Захарій Вернер. З любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства.
Брат Ольги Степан був живописцем (серед його творів — портрети сестри). Ще один брат — Юліан — прославився як філолог, автор кількох підручників із латинської мови.
В этот день, 27 ноября 1863 родилась Ольга Мария Кобылянская — украинская писательница, участница женского движения на Буковине.
Отец, мелкий чиновник Юлиан Кобылянский, родился в Галиции (учился в школе Бучач). Принадлежал к благородному роду, имел свой герб и происходил из Приднепровья. Однако бумаги о благородное с легкомысленной руки Якова Кобылянского (отца Юлиана и деда Ольги Кобылянской; проживал в Бучаче) ни были нотариально подтверждены, ибо считал, что сыну будет достаточно для заработка его умной головы. Это должно впоследствии большое влияние на судьбу писательницы.
Мать, Мария Вернер, происходила из ополяченого немецкой семьи. Ее родственником был известный немецкий поэт-романтик Захария Вернер. Из любви к своему мужу Мария Вернер изучила украинский язык, приняла греко-католическую веру и воспитывала всех детей в уважении и любви к украинства.
Брат Ольги Степан был живописцем (среди его произведений — портреты сестры). Еще один брат — Юлиан — прославился как филолог, автор нескольких учебников по латинскому языку.

1918 — Борис Євгенович Патон, український науковець, Президент АН України з 1962 року
Патон Борис Євгенович (нар. 27 листопада 1918, Київ, Українська Держава) — український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук (1952); Президент НАН України (з 1962), перший нагороджений званням Герой України; директор Інституту електрозварювання імені Євгена Патона НАН України (з 1953); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (з 1986); президент Міжнародної асоціації академій наук (з 1993); член Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України (з березня 1996); голова Комітету з Державної премії України в галузі науки і техніки (з грудня 1996); член Державної комісії з питань реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки (з березня 2003); перший заступник голови Національної ради зі сталого розвитку України (з травня 2003). Член ЦК КПУ у 1960–1991 р. Кандидат у члени ЦК КПРС у 1961–1966 р. Член ЦК КПРС у 1966–1991 р. Депутат Верховної Ради СРСР 6–11-го скликань, заступник голови Ради Союзу Верховної Ради СРСР. Народний депутат СРСР у 1989–1991 р. Депутат Верховної Ради УРСР 5–11-го скликань. Член Президії

Верховної Ради УРСР 6–9-го скликань.
1918 — Борис Евгеньевич Патон, украинский ученый, Президент АН Украины с 1962 года
Патон (род. 27 ноября 1918, Киев, Украинская Держава) — украинский ученый в области сварочных процессов, металлургии и технологии металлов, доктор технических наук (1952) Президент НАН Украины (с 1962), первый награжден званием Герой Украины; директор Института электросварки имени Евгения Патона НАН Украины (с 1953); генеральный директор Межотраслевого научно-технического комплекса «Институт электросварки имени Е. О. Патона» (с 1986); президент Международной ассоциации академий наук (с 1993); член Совета по вопросам науки и научно-технической политики при Президенте Украины (с марта 1996); председатель Комитета по Государственной премии Украины в области науки и техники (с декабря 1996); член Государственной комиссии по вопросам реформирования, развития Вооруженных сил Украины, других военных формирований, вооружения и военной техники (с марта 2003); первый заместитель председателя Национального совета по устойчивому развитию Украины (с мая 2003). Член ЦК КПУ в 1960-1991 г. Кандидат в члены ЦК КПСС в 1961-1966. Член ЦК КПСС в 1966-1991 г. Депутат Верховного Совета СССР 6-11-го созывов, заместитель председателя Совета Союза Верховного Совета СССР. Народный депутат СССР в 1989-1991 гг. Депутат Верховного Совета УССР 5-11-го созывов. Член Президиума Верховного Совета УССР 6-9-го созывов.

1879 — Чупринка Григорій Авраамович, поет-романтик (Огнецвіт, Метеор, Сон-трава, Лицар-Сам). Розстріляний ЧК (†1921).Народився у селі Гоголеві на Чернігівщині (тепер Київщина).
Навчався в Гоголівській народній школі, в Київській та Лубенській гімназіях.
Був ув'язнений за участь в революції 1905 року.
З 1910 року постійно жив у Києві.
За перевороту 1917 року був козаком у полку Хмельницького.
У 1919 році керував повстанням проти більшовиків на Чернігівщині.
Був співробітником «Української Хати».
23 червня 1921 року заарештований київським губернським ЧК, 28 серпня 1921 року засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу. Розстріляний разом з Іваном Андрухом як члени київського Центрального повстанського комітету.
Чупринка автор збірок лірики: «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган» (1910). «Сон-трава», «Білий гарт» (1911), «Контрасти» (1912), поеми «Лицар-Сам» (1913), а також літературно-критичних статей та рецензій.
Григорій тяжів до авангардизму, був добре обізнаний з російським символізмом. Поезії перших років творчості позначені перевагою традиційних громадських мотивів. Опісля в нього були помітні зацікавлення модернізмом з мотивами «безутішної самоти». А з початком революції 1917 року в його творчості знову стали переважати громадські настрої. Особливу увагу в поезії Чупринки привертають ритміка та звукопис.
Найповніше видання «Твори Г. Чупринки» вийшло 1926 році в Празі за редакцією Павла Богацького.

1879 — Чубчик Григорий Авраамович, поэт-романтик (Огнецвит Метеор, Сон-трава, Рыцарь-Сам). Расстрелян ЧК († 1921) .Народився в селе Гоголю на Черниговщине (теперь Киевская область).
Учился в Гоголевской народной школе, в Киевской и Лубенской гимназиях.
Был заключен за участие в революции 1905 года.
С 1910 года постоянно жил в Киеве.
По переворота 1917 года был казаком в полку Хмельницкого.
В 1919 году руководил восстанием против большевиков на Черниговщине.
Был сотрудником «Украинская Дома».
23 июня 1921 арестован киевским губернским ЧК, 28 августа 1921 приговорен к высшей мере наказания — расстрелу. Расстрелян вместе с Иваном Андруха как члены киевского Центрального повстанческого комитета.
 Чупринка автор сборников лирики: «Огнецвит», «Метеор», «Ураган» (1910). «Сон-трава», «Белый закалка» (1911), «Контрасты» (1912), поэмы «Рыцарь-Сам» (1913), а также литературно-критических статей и рецензий.
Григорий тяготел к авангардизма, был хорошо знаком с русским символизмом. Поэзии первых лет творчества обозначены преимуществом традиционных общественных мотивов. После у него были заметны интерес модернизмом с мотивами «безутешной одиночества». А с началом революции 1917 года в его творчестве вновь стали преобладать общественные настроения. Особое внимание в поэзии Чупрынки привлекают ритмика и звукопись.
Полное издание «Произведения Г. Чупринки» вышло 1926 году в Праге под редакцией Павла Богацкого.

Олександр Павлович (Олесь) Бердник (27 листопада 1926, офіційно 25 грудня 1927 — 18 березня 2003) — український письменник-фантаст, філософ, громадський діяч[1]. Автор понад 20 романів і повістей. Член-засновник Української Гельсінської групи (УГГ). Провідник українського гуманістичного об'єднання «Українська Духовна Республіка».
Народився 27 листопада 1926 в с. Вавилове Снігурівського району Херсонської округи (нині Миколаївської області). Через засніжені шляхи його батько дістався сільради, що знаходилась в сусідньому селі, лише через місяць після його народження. Секретар сільради в свою чергу припустився одразу двох помилок — записав поточну дату, як дату народження, і написав рік, котрий лише мав наступити, що призвело до існуючої дотепер плутанини з датою народження письменника, але допомогло йому врятуватись від відправлення до Німеччини в роки окупації.
Учасник 2-ї світової війни (1943–1945), був поранений, коли воював у лавах Радянської армії, демобілізувався в 1946. Закінчив екстерном 7 класів середньої школи, В 1946–1949 рр. — театральну студію при театрі імені І.Франка (місто Київ).
У 1949 р. виступив на відкритих партійних зборах театру імені Івана Франка, де тоді працював (це була кампанія боротьби з космополітизмом). Був обурений тим, що актори театру обмовляли своїх недавніх друзів і колег, а також тим, що за вказівкою «згори» перекроюються п'єси класиків. Заарештований за звинуваченням у «зраді Батьківщини», 1950-го року засуджений за ст. 5410 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. Відбував покарання на Півночі та в Казахстані.
У 1953-ому році засуджений у таборі за статтею 5814 кримінального кодексу РРФСР на 10 років позбавлення волі. В 1955 році помилуваний завдяки тому що «покаявся»
У квітні 1972 в квартирі Миколи та Р. Руденків, де мешкав Олесь Бердник, під час обшуку співробітники КДБ вилучили працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та дві друкарські машинки. 28 квітня 1972 Олесь Бердник оголосив голодування з вимогою повернути вилучене. Воно тривало 16 діб. Домігся зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ П. Шелестом, який вибачився, але заявив, що «партійні органи не можуть втручатися в діяльність КДБ». 14 травня 1972 йому повернули друкарські машинки, але реклама на виступи була ліквідована, його твори перестали публікувати. З 1974 Олесь Бердник домагався дозволу виїхати з СРСР.
13 серпня 1976 р. вийшов наказ Головного управління охорони державних таємниць у друку при РМ СРСР № 31 з приміткою «для службового користування»: «Вилучити з бібліотек загального та спеціального користування і книготорговельної мережі СРСР книги Бердника Олександра Павловича (Олеся Бердника)». Тоді ж його було виключено з СПУ. Працював декоратором-вітражистом в об'єднанні «Художник».
Восени 1976 Бердник вів консультації з Миколою Руденком, Оксаною Мешко, Левком Лук'яненком про створення Української Гельсінської Групи, 09.11.76 став її членом-засновником, підписавши Меморандум № 1 «Вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості в Україні», де обґрунтована поява правозахисного руху, наведено список українських в'язнів сумління.
У період з кінця 1976 до арешту 06.03.1979 брав участь у складанні й підписанні десятків листів і Меморандумів на захист заарештованих і засуджених борців за права людини. У Бердника неодноразово проводили обшуки й вилучали книги, вірші, рукописи, друкарську машинку. У кінці серпня члени УГГ і МГГ, в тому числі Бердник, оприлюднили Документ № 2 «Главам урядів держав — учасниць НБСЄ. Нові репресії і новий етап правозахисного руху в СРСР» з вимогою звільнити всіх заарештованих членів Гельсінських груп.
Маловідомим й досі залишається його «Меморандум ініціативної ради альтернативної еволюції», від 7 грудня 1976 року, адресований «Об'єднаним Націям, Комітетові по захисту оточуючого середовища (УНЕП), усім людям доброї волі».
14 жовтня 1977 члени УГГ, які ще залишалися на волі, спрямували до Ради Міністрів УРСР «Клопотання» про офіційну реєстрацію Групи з наданням їй права юридичної особи.
9 листопада 1977 Бердник написав від імені Групи «Маніфест Українського Правозахисного Руху».
9 травня 1978 Бердник написав відкритого листа до Комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, «Міжнародній амністії», Л. Брежнєву і оголосив голодування, вимагаючи звільнення інваліда війни М. Руденка.

Александр Павлович (Олесь) Бердник (27 ноября 1926 году, официально 25 декабря 1927 — 18 марта 2003) — украинский писатель-фантаст, философ, общественный деятель
Автор более 20 романов и повестей. Член-основатель Украинской Хельсинской группы (УГГ). Проводник украинского гуманистического объединения «Украинская Духовная Республика».
Родился 27 ноября 1926 года в с. Вавилово Снигиревского района Херсонской округа (ныне Николаевской области). Через заснеженные пути его отец добрался сельсовета, которая находилась в соседнем селе, только через месяц после его рождения. Секретарь сельсовета в свою очередь допустил сразу две ошибки — записал текущую дату, как дату рождения, и написал год, который только должен наступить, что привело к существующей до сих пор путаницы с датой рождения писателя, но помогло ему спастись от отправки в Германию в годы оккупации.
Участник 2-й мировой войны (1943-1945), был ранен, когда воевал в рядах Советской армии, демобилизовался в 1946 Окончил экстерном 7 классов средней школы, в 1946-1949 гг. — Театральную студию при театре имени И.Франко (город Киев).
В 1949 г. Выступил на открытых партийных собраниях театра имени Ивана Франко, где тогда работал (это была кампания борьбы с космополитизмом). Был возмущен тем, что актеры театра оговаривали своих недавних друзей и коллег, а также тем, что по указанию «сверху» перекраиваются пьесы классиков. Арестованный по обвинению в «измене Родине», 1950 года осужден по ст. 5410 УК УССР к 10 годам лишения свободы. Отбывал наказание на Севере и в Казахстане.
В 1953-м году осужден в лагере по статье 5814 Уголовного кодекса РСФСР на 10 лет лишения свободы. В 1955 году помилован благодаря тому, что «покаялся»
В апреле 1972 года в квартире Николая и Р. Руденко, где жил Олесь Бердник, во время обыска сотрудники КГБ изъяли труд Ивана Дзюбы «Интернационализм или русификация?» И две пишущие машинки. 28 апреля 1972 Олесь Бердник объявил голодовку с требованием вернуть изъятое. Оно продолжалось 16 суток. Добился встречи с первым секретарем ЦК КПУ П. Шелест, который извинился, но заявил, что «партийные органы не могут вмешиваться в деятельность КГБ». 14 мая 1972 ему вернули печатные машинки, но реклама на выступления была ликвидирована, его произведения перестали публиковать. С 1974 Олесь Бердник добивался разрешения выехать из СССР.
13 августа 1976 вышел приказ Главного управления охраны государственных тайн в печати при СМ СССР № 31 с пометкой «для служебного пользования»: «Исключить из библиотек общего и специального пользования и книготорговой сети СССР книги Бердника Александра Павловича (Олеся Бердника)». Тогда же он был исключен из СПУ. Работал декоратором-витражистом в объединении «Художник».
Осенью 1976 Бердник вел консультации с Николаем Руденко, Оксаной Мешко, Левко Лукьяненко о создании Украинской Хельсинской Группы, 09.11.76 стал ее членом-основателем, подписав Меморандум № 1 «Влияние Европейской Совещания на развитие правосознания в Украине», где обоснована появление правозащитного движения, приведен список украинских узников совести.
В период с конца 1976 до ареста 06.03.1979 участвовал в составлении и подписании десятков писем и меморандумов в защиту арестованных и осужденных борцов за права человека. В Бердника неоднократно проводили обыски и изымали книги, стихи, рукописи, печатную машинку. В конце августа члены УГГ и МХГ, в том числе Бердник, обнародовали Документ № 2 «Главам правительств государств — участников СБСЕ. Новые репрессии и новый этап правозащитного движения в СССР "с требованием освободить всех арестованных членов Хельсинкских групп.
Малоизвестным до сих пор остается его «Меморандум инициативной совета альтернативной эволюции», от 7 декабря 1976, адресованное «Объединенным Нациям, Комитету по защите окружающей среды (УНЕП), всем людям доброй воли».
14 октября 1977 члены УГГ, которые еще оставались на свободе, направили в Совет Министров УССР «Ходатайство» об официальной регистрации Группы с предоставлением ей права юридического лица.
9 ноября 1977 Бердник написал от имени Группы «Манифест Украинского Правозащитного Движения».
9 мая 1978 Бердник написал открытое письмо в Комитет ООН по защите прав и свобод человека, «Международной амнистии», Л. Брежневу и объявил голодовку, требуя освобождения инвалида войны М. Руденко.