День Маланки. Новий рік. День Василя.Вітаю іменинників !День Маланки. Новый год. День Василия.

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня.
На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в релігійному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята.
13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.
14 січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії.
Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).
14 січня — перший день Нового року за старим стилем.
Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. виступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі й забави.
Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов’язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, де на відміну від Свят-вечора обов’язково були й скоромні страви.
На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.
Напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру (господарська магія). Так, було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней, і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів.
Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування — давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім’ї й розквіту господарства.
На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.
На Харківщині зранку 13 грудня із поздоровленнями обходили окремо хлопчики і дівчата, що називалось «меланкувати», а ввечері із щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи:
Прилетіла ластівочка,
Сіла, пала на віконечко.
Щедрий вечір,
Добрий вечір,
Добрим людям
На здоров’я…
Висвітлюючи питання символіки й атрибутики аграрно-календарних свят, треба відмітити, що українське село і робітниче місто у дожовтневий період не знали звичаю новорічної ялинки. Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов’ян у минулому і була запозичена ними, очевидно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст.
Саме ялинка або точніше — різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов’янських народів. З вічнозеленими гілками були пов’язані анімістичні вірування в існування рослинних духів. Так, росіяни в XIX ст. підвішували у дворі «відьмине помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому — як місце його проживання.
За давніми народними уявленнями ялинка втілювала в собі ідею рослинної або життєвої сили. Саме в такому символічному значенні вічнозелена хвоя як специфічний атрибут широко використовувалась (а нерідко й тепер використовується) у традиційно-побутовій обрядовості українців: весільній, поховальній, виробничій (при будівництву житла). Достатньо нагадати тут хоча б весільне гільце, що дуже часто виготовляється (особливо на заході України) із крислатих гілок сосни або ялиці.
Оздоблене весільне деревце, висота якого в деяких районах України перевищує метр, дуже нагадує новорічну ялинку. Логічно припустити, що звичай виття гільця й прикрашання ялинки на Новий рік стадіально споріднені і беруть свій початок із тих часів, коли календарна і весільна обрядовість складали ще нероздільне ціле.
В ряді районів перспективи врожаю овочів визначали за допомогою жевріючих вуглин, витягнутих із печі. Вуглики розкладали на пранику, даючи кожному назву рослини, яку передбачалось вирощувати наступного року. Вуглик, що згорав повністю, віщував урожай відповідних овочів і навпаки. Іноді подібний магічний прийом використовувався й у ворожіннях про здоров’я членів сім’ї.
Щоб дізнатися, котрий місяць року буде дощовим, розрізали навпіл 6 цибулин і в кожну половинку сипали солі. Цибуляні «блюдця» залишали на ніч на столі, позначивши попередньо, який місяць року кожне символізуватиме.
Але найбільше Новий рік пов’язаний із дівочими ворожіннями про шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Андрія. Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно намагалися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим.
Відповідь на перше питання у багатьох місцевостях давала вишнева гілка, поставлена в день Катерини у воду на покуті. Якщо вона розквітала до Нового року, це вважалося хорошою ознакою. Поширеним прийомом ворожінь було слухання різних звуків: гавкоту собак, луни, людських голосів, тощо, які трактувались у негативному або позитивному плані.
Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов’язано чимало повір’їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення про те, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в бога кожна попросити що завгодно, або що «вода у криницях, перетворюється на вино». До Нового року, як і до свята Купайла, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби. Існували й певні заборони. Так, у гуцулів у новорічну ніч не спали на печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь і Меланка. Можливо, тут позначились якісь давні пережитки культу предків, тісно пов’язаного із культом вогнища.
Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв’язано із святом Василя — Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд «засівання», «посипання», розповсюджений не лише в Україні, а й у східних слов’ян у цілому. Ще вдосвіта по селу ходили посипальники — хлопчики 7—14 років. В руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому:

Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу житяную
Куди махне — жито росте,
Вроди Боже жито, пшеницю
І всяку пашницю.
У полі ядро,
У домі добро.
У полі колосок,
А в домі — пирожок.
Здрастуйте, з Новим годом,
з Василем!
Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб "вдома краще кури неслись", а господар тим часом ішов з коцюбою до сідала і згонив курей, аби "починали скоріше нестись".
Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники — так звані "товариства". Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині головного посівальника садовили на лаву, приказуючи:
— Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости!
Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягнутого в козу "парубка" з великими вухами, зробленими з колосків.

Донедавна новорічне вітання було таким: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця! Коноплі до стелі, а льон по коліна! Щоб хрещена голівка не боліла!»

Відмічений звичай, згідно з яким перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Це зерно давали курам — щоб краще неслися, або домішували до посівного зерна. Ця процедура носила явний аграрно-виробничий характер. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників, давали їм яблука, бублики, пиріжки та інші ласощі, а часто й дрібні гроші. Зерно, що хлопчики розкидали по хаті, господиня збирала і давала курам, щоб вони краще неслися.

Як і на Різдво, на Новий рік у багатьох районах України повторювалось магічне «лякання» дерев сокирою: дерева підв’язували солом’яними перевеслами або зрідка вовною (у Карпатах). У деяких обрядових діях бачимо елемент доцільного, адже утеплення стовбурів соломою і багаття в садку допомагали фруктовим деревам перенести зимові морози.

Можна назвати ще чимало різноманітних звичаїв та повір’їв, пов’язаних із днем Василя в народному побутовому календарі. Цього дня було прийнято поздоровляти чоловіків, яких звали Василями. На Закарпатті їх тричі піднімали вгору.

У деяких регіонах України в день Василя парубки засилали сватів, сподіваючись на добрі наслідки у Новому році (магія першого дня). Весілля ж можна було справляти лише після святок, коли розпочинався новий шлюбний період, що тривав до масляної.

У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди слід додати, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького «П’ер Ноеля», чи німецького «Санта Клауса». В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як «Мороз», «Морозко», «Морозенко», — старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом — проте він не пов’язувався з Новим роком. Образ «Діда Мороза» порівняно новий, він з’явився в російській літературі XIX ст.

Первоначальный дохристианский характер новогоднего праздника хорошо сохранился в традиционных обычаях и обрядах украинский 13-14 января.
 В отличие от Рождества и Крещения эти дни не играли важное значение в религиозном календаре, поэтому в обрядности их почти не заметно церковных мотивов, хотя в православном Месяцеслове значатся три праздника.
 13 января установлен праздник в честь знатной римлянки Мелании (Маланки), которая с юных лет и до конца дней своих (умерла в 439 г.) Направлялась в Христа.
 14 января — праздник в честь Василия (Василия) Великого (329-379) архиепископа Кесарии Кападокийской, что в Малой Азии.
 Церковные источники характеризуют его как аскета, богослова и ученого, автора кодекса монашеской жизни. 14 января — по церковным святцам — праздник Обрезание Господне (именно тогда, согласно церковных источников, произошло обрезание Иисуса Христа за еврейским обычаем).
14 января — первый день Нового года по старому стилю.
 Важнейшими моментами традиционного новогоднего праздника в Украине середины XIX — начала XX в. выступают: ритуальный стол, щедрование и засева (обходы домов с поздравлениями, пожеланиями), гадания, командировки, веселье и забавы.
 Канун Нового года своей обрядностью напоминает канун Рождества. Вечер в народе назывался щедрым, или богатым, что связано с обычаем готовить богатый праздничный стол, где в отличие от Святой вечер обязательно были и скоромные блюда.
 На Новый год, как и на Рождество, носили «ужин», но на этот раз не родственникам и знакомым, а только сельской бабе-повитухе.
 Накануне Нового года в крестьянском хозяйстве выполнялся целый ряд ритуальных действий производственного характера (хозяйственная магия). Так, было принято в этот день приучать к работе молодых лошадей, и волов, их впервые запрягали. В некоторых местностях Меланки ловили воробьев и жгли их в огне. Пепел оставался вместе с семенами засевали в землю весной, надеясь таким образом защитить поля от птиц.
 Характерной приметой новогоднего праздника в Украине было щедрование — давний народный обычай церемониальных обходов домов с пожеланием счастья членам семьи и расцвета хозяйства.
 В отличие от колядования, обряд щедрование был всегда на Украине действительно народным, внецерковной — отсюда его радостное, оптимистическое звучание.
 На Харьковщине утром 13 декабря с поздравлениями обходили отдельно мальчики и девочки, что называлось «меланкуваты», а вечером с щедривками шли по селу взрослые девушки, распевая:
Прилетела ласточка,
Села, пала на окошко.
Щедрый вечер,
Добрый вечер,
хорошим людям
На здоровье…
 Освещая вопрос символики и атрибутики аграрно-календарных праздников, надо отметить, что украинское село и рабочий город в дооктябрьский период не знали обычая новогодней елки. Как элемент традиционной новогодней обрядности она вообще не характерна для восточных славян в прошлом и была заимствована ими, очевидно, из Германии, где упоминается уже в XVI в.
 Именно елка или точнее — различные виды хвойных издавна использовались в обрядовой практике восточнославянских народов. С вечнозелеными ветками были связаны анимистические верования в существование растительных духов. Так, россияне в XIX в. подвешивали во дворе «Ведьмин помело», то есть ветвь сосны или ели, что в одном случае рассматривался как оберег от домового, а в другом — как место его жительства.
 По древним народным представлениям елка воплощала в себе идею растительного или жизненной силы. Именно в таком символическом значении вечнозеленая хвоя как специфический атрибут широко использовалась (а нередко и теперь используется) в традиционно-бытовой обрядности украинский: свадебной, погребальной, производственной (при строительству жилья). Достаточно напомнить здесь хотя бы свадебное веточку, что очень часто изготавливается (особенно на западе Украины) с раскидистых ветвей сосны или пихты.
 Украшенное свадебное деревце, высота которого в некоторых районах Украины превышает метр, очень напоминает новогоднюю елку. Логично предположить, что обычай вой веточки и украшение елки на Новый год стадиально родственные и берут свое начало с тех времен, когда календарная и свадебная обрядность составляли еще нераздельное целое.
 В ряде районов перспективы урожая овощей определяли с помощью тлеющих углей, извлеченных из печи. Угольки раскладывали на вальком, давая каждому название растения, которое предполагалось выращивать в следующем году. Уголек, что сгорал полностью, предвещал урожай соответствующих овощей и наоборот. Иногда подобный магический прием использовался и в гаданиях о здоровье членов семьи.
 Чтобы узнать, который месяц года будет дождливым, разрезали пополам 6 луковиц и в каждую половинку сыпали соли. Луковый «блюдца» оставляли на ночь на столе, обозначив предварительно, какой месяц года каждое символизировать.
Но больше всего Новый год связан с девичьими гаданиями о браке, что характерно и для других европейских народов. Магические приемы этой ночи во многом схожи с теми, которые имели место на Екатерины и Андрея. Приступая к гаданиям, девушки обычно пытались получить ответ на четыре и вопрос: ждать в Новом году брак или смерть; если брак — это куда; кто будет человеком; будет брак счастливым. Ответ на первый вопрос во многих местностях давала вишневая ветка, поставлена ​​в день Екатерины в воду на углу. Если она расцветала до Нового года, это считалось хорошим признаком. Распространенным приемом гаданий было слушания различных звуков: лая собак, эха, человеческих голосов и т.д., которые трактовались в негативном или позитивном плане. Новогодняя ночь, как и рождественская, считалась в народе очаровательной, с ней было связано немало поверий. Очевидно, под влиянием христианства возникло представление о том, что в ночь с 13 на 14 января «открывается небо» и в бога каждая попросить что угодно, или «вода в колодцах превращается в вино». К Новому году, как и к празднику Купала, приуроченные украинские предания и легенды о «горящие деньги» и сокровища. Существовали и определенные запреты. Так, у гуцулов в новогоднюю ночь не спали на печи, считая, что в эту ночь на ней танцуют Василий и Маланка. Возможно, здесь сказались какие-то древние пережитки культа предков, тесно связанного с культом очага. Множество разнообразных народных обычаев и обрядов связано с праздником Василия — Нового года. Выразительный аграрно-магический смысл носил обряд «засева», «посыпки», распространенный не только в Украине, но и в восточных славян в целом. На рассвете по селу ходили посыпальников — мальчики 7-14 лет. В руках они носили сумки или перчатки, наполненные зерном. Заходя в дом, посыпальников осуществляли символическое сеяние, говоря при этом: Ходит Илья на Василия, несет кнут житяную Куда махнет — рожь растет, Красоты Боже рожь, пшеницу и всякий хлеб. В поле ядро, В доме добро. В поле колосок, а в доме — пирожок. Здравствуйте, с Новым годом, с Василием! Первых посевальщиков хозяйка сажала на пороге и разувала, чтобы "дома лучше куры неслись", а хозяин тем временем шел с кочергой в садилась и згонив кур, чтобы "начинали скорее нестись". Кроме индивидуальных, были и оптовые Посевальщик — так называемые "общества". Они выбирали из своей среды старшего. На Черниговщине главного посевальщика сажали на скамейку, приговаривая: — Сядь же у нас и посиди, чтобы все хорошо садилося: куры, гуси, утки, рои и старосты! Поэтому нередко юные Посевальщик водили с собой еще и переодетого в козу "парня" с большими ушами, сделанными из колосьев. До недавнего времени новогоднее поздравление было таким: «Сею, сею, посеваю, с Новым годом поздравляю! К счастью, на здоровье, на Новый год! Чтобы лучше родило как уторик. Рожь, пшеница, горох, чечевица! Конопля к потолку, а лен по колено! Чтобы крестная головка не болела »Отмечен обычай, согласно которому первый посевальщика должен был обмолотить макогоном сноп ржи, который стоял в углу от Рождества. Это зерно давали курам — чтобы лучше неслись, или подмешивали к посевного зерна. Эта процедура носила явный аграрно-производственный характер. После окончания всех обрядовых действий хозяева угощали посыпальников, давали им яблоки, бублики, пирожки и другие лакомства, а часто и мелочь. Зерно, мальчики разбросали по комнате, хозяйка собирала и давала курам, чтобы они лучше неслись. Как и на Рождество, на Новый год во многих районах Украины повторялось магическое «устрашения» деревьев топором: деревья подвязывали соломенными перевеслами или изредка шерстью (в Карпатах). В некоторых обрядовых действиях видим элемент целесообразного, ведь утепление стволов соломой и костер в саду помогали фруктовым деревьям перенести зимние морозы. Можно назвать еще немало различных обычаев и поверий, связанных с днем ​​Василия в народном бытовом календаре. В этот день было принято поздравлять мужчин, которых звали Василий. На Закарпатье их трижды поднимали вверх. В некоторых регионах Украины в день Василия парни засылали сватов, надеясь на хорошие результаты в Новом году (магия первого дня). Свадьба же можно было производить только после святок, когда начинался новый брачный период, продолжавшийся до масляной. В дополнение к сказанному о традиционных новогодние обряды следует добавить, что Украинцы не знали мифологического персонажа, который бы символизировал Новый год, подобно французского «Пьер Ноэля» или немецкого «Санта Клауса». В украинских сказках и демонологии встречается такой фольклорный персонаж как «Мороз», «Морозко», «Морозко», — старый лысый дед с большими красными губами, ледяными сосульками под носом — однако он не связывался с Новым годом. Образ «Деда Мороза» сравнительно новый, он появился в русской литературе XIX в.