Я люблю Україну!

Доброго дня!
Текст з моєї сторінки у FB, вирішив поділитися тут якщо реакція редакції буде адекватною.

Друзі, дуже сподобалась реакція на світлину де я з родиною у вишиванці на день Незалежності України, дякую за це. Але от що хочу сказати. З одного боку дуже приємно ловити погляди оточуючих, але з іншого, не дає спокою розуміння того, що ми були в переважній меншості, ми в Дніпрі, як ті білі ворони на головному святі країни. Дехто навіть піддьоргував — чи вдягав я вишиванку? Так вдягав, і всім хто цього ще не зробив дуже рекомендую спробувати. Це реально кльово, круто і шароварщина тут ні до чого.
Хочу розповісти дві показових історії зі свого життя. Для мене сюрпризом був день Вишиванки 21 травня 2015 року, застав я його в Києві. Цей день став одним із найтрагічніших в моєму житті — я втратив те, за що так сильно боровся. Ходив вулицями Києва і увесь світ здавався мені немилим. Я не знаходив собі місця, маючи 800 контактів у телефоні, не знав кому зателефонувати — найближчі знали про наше горе, найрідніша душа переживала ті самі почуття. Але нічого в світі не відбувається просто так. Енергія, якою б вона не була, нікуди не зникає. Якщо десь втратив, то десь неодмінно знайдеш.
По дорозі мені зустрічалися різні люди. Деякі насуплені, стрімголов біжать не дивлячись під ноги — все життя у пошуках чогось кращого. У такого, буває, спитаєш як дістатися до того чи іншого місця, і часто можна почути — "Нє знаю, сам нє мєстний". І ось встрітилась мені сімейна пара яка йшла назустріч прогулюючись та, здалося, привіталася. На той час у мене в Києві зовсім не було знайомих, мабуть здалося подумав я. Але потім ще одні привіталися, і ще, і ще. Всі вони були у вишиванках, я, на жаль, ні — не на свято їхав, але на мені була футболка з тризубом і до мене просто на вулиці віталися незнайомі люди. Я нічого подібного ніколи не бачив і не відчував у Дніпрі. Це трішки вивело мене з депресійного стану і я став вітатися у відповідь. Незнайомі люди, але такі щирі, українці, були тоді мені ближчими багатьох кого знаю.
Той день став переламним. Втрата вселила нову надію, яка через декілька місяців прийняла форму маленького комочка щастя. Завдяки цьому я познайомився з Людьми, саме так, з великої букви, справжніми українцями, яких маю за честь бачити у себе в друзях на FB, маю можливість спілкуватися та переймати від них найкраще. Саме на таких треба рівнятися, у них завжди є чому повчитися.
24 серпня теж одна з найтрагічніших дат для моєї сім'ї . В цей день 1989 року я втратив батька — Ганущака Михайла Петровича. Він мало прожив на цій землі — всього 32 роки, мені тоді було дев'ять, сестрі взагалі сім. Але я гордий носити його прізвище, і дуже вдячний за той фундамент що він заклав. Через два роки Україна здобула Незалежність, але ми ще 16 довгих років не святкували в цей день. А 2007-го, саме 24 серпня, народилася моя племінниця Злата. З того часу ми відмічаємо подвійне свято — день народження та день Незалежності. А світла пам'ять про батька залишається в серці. Пам'ятати про своє коріння, про близьких та друзів що, на жаль, вже не з нами, потрібно завжди, а не тільки у пам'ятні дати, і дякувати за те, що вони були у нашому житті.
До чого я це все пишу, спитаєте ви? А до того, що день Незалежності одні вважають початком життя нової країни, інші ж, і таких дуже багато — початком кінця імперії, за якою досі сумують, а деякі ще чекають на реінкарнацію. Єхидно називають днем залежності, про день Конституції промовчу. Хочу звернутися до останніх, в надії що серед людей які мене читають їх небагато, але знаю, що такі є. Друзі, не треба жити вчорашнім днем — це шлях в нікуди. Як би я не любив "совок", але від історії не відмовишся, тому треба взяти те найкраще, що було, а воно безперечно було і при союзі, і йти далі в майбутнє. Нам розбудовувати молоду державу для дітей та внуків. А весь той старий мотлох відрізати як баласт. Крапка. Президент правильно сказав на параді, що у нас одна дорога — широкий європейський автобан. Гарна вийшла промова, як і парад, вважаю найкращий. І мені б хотілося гордитися своїм Президентом, та не за слова, а за дії, ба навіть його словам так бракує щирості.
Я знаю і вірю, що 2018 рік для України стане переламним. Війна скінчиться, перестануть гинути наші воїни, а Україна відновить кордони та стане на шлях розвитку. У нас буде Президент, яким можна буде пишатися. Але ніхто нам того не подарує, не прийде, і за нас не зробить. Ні одній країні незалежність не була дарована, нам же в 1991 вона впала на блюдечці, але то де-юре, а де-факто тільки зараз ми її здобуваємо, проливаючи кров. І для звершення тих змін про які я написав вище, ще прийдеться добре піднапружитись. Для цього нам потрібно об'єднуватись під своїм прапором, та плекати свою власну НАЦІОНАЛЬНУ ДЕРЖАВУ.
Для інформації уривки з Вікіпедії (виділив сам):
Національна держава — вища стадія розвитку етносу: історично сформованої спільноти, яка відрізняється від сусідів окремою власною ТЕРИТОРІЄЮ (БАТЬКІВЩИНОЮ), КУЛЬТУРОЮ, МОВОЮ та САМОСВІДОМІСТЮ. В сучасному світі народ може цивілізовано існувати ЛИШЕ у формі НАЦІЇ, тобто у ВЛАСНІЙ ДЕРЖАВІ. ЄДИНОЮ АЛЬТЕРНАТИВОЮ може бути КОЛОНІАЛЬНИЙ статус в ДЕРЖАВІ СУСІДІВ, будучи предметом ПОНЕВОЛЕННЯ та ВИЗИСКУ інших націй, що НЕЗВОРОТНО веде до АСИМІЛЯЦІЇ і СМЕРТІ бездержавного етносу.
Держава — це особлива форма організації СУСПІЛЬСТВА з визначеною територією, економікою, політичною владою.
А в нас ще багато тих, хто чекає що прийде цар і зробить всім харашоооо, і от тоді заживьом. Або не розуміючи недолугу політику влади, якій самі допомогли залізти на трон своїм мовчазним дозволом, на кшталт "Я нє хожу на вибори, достойних нєт, там всьо уже давно вибрано", всі гріхи звалюють на Україну. Для тих, хто палець об палець не вдарив, зате на кожному кроці кричить що "В странє жопа", є гарна відповідь — "Це не привід бути в ній г.ном". Саме суспільство, а отже люди, я вважаю, є нашим основним найбільшим та найціннішим ресурсом. Не територія, не земля як дехто думає, а люди. На спад приросту населення мораторій не накладеш. Українська земля без українців — чужа земля.
Тому я останні чотири роки себе чітко ідентифікую як українця, стараюся писати та розмовляти рідною мовою, хоча й місцями з помилками, виглядати та вести себе як українець — патріот рідної землі. Дехто ще закидує, де раніше був мій патріотизм, а тут раптом бац. І слава богу, друзі, не так уже й тяжко переосмислити все, позбутися старих звичок, комплексів та навіть людей, яких колись чомусь вважав за друзів. Тяжко жити з цим, іноді не розуміючи який тягар несеш, а ще гірше — знаючи, але не маючи волі зробити перший крок.
Саме завдяки людям що були/з'явилися в моєму житті я такий який я є. З переважною більшістю своїх друзів на FB я, на жаль, порушуючи правила FB, не знайомий особисто, але то поки що. Ціню кожного і дякую що формуєте моє світобачення, та створюєте атмосферу. Бо телевізор нарешті згорів, від якого я (не сім'я) давно відмовився але справно виплачував кредит. Від ОК та ВК відмомився ще в 2014, як від чогось непотрібного, та навіть шкідливого, і ні разу не пожалкував. Обидві мережі створювали перешкоди по видаленню з них інформації (я знаю), якась навіть гроші за це требувала. Якусь кинув як є, на другій просто перейменувався на Степана Бандеру — одразу більшість сама відписалася, навіть дехто з рідні:) Всіх запросив надалі спілкуватись в FB. Але тільки зараз стали масово проситися в друзі — причина загальновідома. Принципово не підтверджував, але у кожного повинен бути шанс, якщо ще не все втрачено — будь ласка. Відвертих ворогів України у мене немає в друзях, може дописи моїх друзів, кращі з яких я перепощу, а сам пишу мало, змінять бачення як колись змінили моє. І сьогодні є знайомі, які можуть підказати як обійти заборону, щоб зайти на ті сайти, бо самі ними до сих пір користуються. Мені заборона не потрібна, у мене запобіжник в голові, там ще треба розібратись хто кого використовує.
Я свій вибір зробив, а ви подумайте ким вас будуть знати ваші нащадки.
Я люблю Україну! Тут жили мої діди-прадіди, тут їхні могили, і моя могила буде тут. Я хочу щоб мої діти та внуки тут жили, та не в рабстві чи в колонії, а у вільній та незалежній заможній Україні. І ми повинні показувати Європі власні гарні приклади, а не боятися їхніх не дуже нам звичних.
Такою я бачу і люблю Україну, і вірю ви теж її полюбите!
Дякую, що дочитали до кінця.